Понад 60 тисяч українок несуть службу в лавах Збройних Сил України, серед них і співробітниці Метінвесту. Читайте історії деяких з них.
«До війни неможливо звикнути»
Від того, що я роблю, залежать життя людей. При цьому я не вважаю себе в чомусь надзвичайною чи героїчною. Я просто виконую свою роботу.
– Який випадок на війні вас найбільше вразив?
– Ніколи не забуду одну херсонську бабусю. Коли звільняли населені пункти, бачили багато жахливих ознак голоду. Люди окупованих містечок місяцями буквально виживали. Так от, ця бабуся, як наші бійці зайшли в село, дістала бозна-де захований шмат сала й винесла його нам. Як таке може не вразити? Згадую зараз і ледве не плачу. Самі не з’їли, а винесли нам. А на Донеччині для нас спеціально ціни збільшували. І потім мене вже це не стільки вражало, скільки дивувало, як деякі люди (невелика частина, але все ж!) після окупації росією та всього пережитого були так ворожо налаштовані до ЗСУ і хотіли б залишатися під окупацією далі, попри злидні та морок, чекаючи на «спасітєльний руській мір». Це не вкладається в голові. Хоча, безумовно, були й такі місцеві, які допомагали і висловлювали нам свою вдячність.
– Був особистий досвід спілкування з окупантами?
– Так, і з їхніми дезертирами, і з вагнерівцями. Я їх всіх люто ненавиджу. Скільки таких випадків, коли ворожі ДРГ, переодягнені, підходять до наших окопів, на чистій українській мові благають про допомогу, а потім кидають гранату, користуючись найбільшим страхом кожного бійця – випадково застрелити свого. Як медики, ми оцінювали стан полонених вагнерівців. Це реальні зомбі, агресивні нелюди, повні неадеквати, які перебувають під дією якихось препаратів, так що в них навіть аналіз сечі не можна було взяти – її просто не було.
– Вам важче на фронті фізично чи морально?
– До фабрики я в медицині працювала 20 років, бачила різне – травми, операції. Але я, як і більшість моїх колег-медиків, не була готова до такого. В наше евакуаційне відділення потрапляють прямо з поля бою. Нам треба стабілізувати поранених, щоб їх можна було транспортувати до найближчого шпиталю... І знаєте, до такого неможливо звикнути, скільки б у тебе не було медичного стажу – 30-40 років... Тож морально, звісно, набагато важче. Плачемо. Особливо, коли гинуть... На цьому тлі я не можу сприймати безтурботне життя деяких мешканців нашого міста. От приїхала у відпустку і бачу: там весела музика, тут танці, гулянка. Найболючіше, коли участь у тому беруть здорові молоді чоловіки. У нашій роті є медбрат, йому торік 24 лютого виповнилося 18 – і вже 26-го він був у військкоматі. Одним, бачите, болить і вони прагнуть бути корисними, щоб швидше вигнати ворога з батьківщини, а інші ховаються від повісток.
– Марино, як це – бути захисницею держави?
– Я відчуваю, що на своєму місці і роблю все, що маю робити в цей час. Хоча це велика відповідальність. Від того, що я роблю, залежать життя людей. При цьому я не вважаю себе в чомусь надзвичайною чи героїчною. Я просто виконую свою роботу. І думаю, що ті, хто боронить зараз нашу землю, особливо хто на передовій і неймовірними зусиллями захищає мирне життя країни, не вважають себе якимись героями. Про це можна буде подумати після війни, після перемоги. А поки треба робити своє.
«Тут ти стаєш зовсім іншим. Жінки нарівні з чоловіками. Ти – солдат»
Головне – чітко усвідомлювати для себе, навіщо ти тут, що захищаєш... З початком війни я гостріше стала розуміти, хто я. Відчула себе справжньою українкою, а тепер ще – захисницею своєї землі.
Рідні та знайомі сприйняли новину про добровільну мобілізацію Наталії неоднаково.
– Більшість знайомих і колег шоковані, чесно кажучи. І досі не можуть логічно поєднати в голові мене й військову справу. Дочка (вона живе в Києві, працює журналістом) довго думала, що це жарт такий і усвідомила це тільки тоді, коли я повідомила їй час свого від’їзду. Мама поставилася більш спокійно, принаймні зовні, сказала: «Мабуть, для тебе настав час великих змін». Рідну сестру теж шокувало те, що я одягнула форму. А мене завжди приваблювала військова служба. Дід був військовим. Але життя якось не пішло тим шляхом. Війна підштовхнула мене.
Звикати до суворого режиму, побутових незручностей, нових обов’язків довелося швидко. Зазначає, що важко було лише в перші дні. Людина до всього звикає. Пристосувалася. Допомагало те, що навколо такі ж самі побратими та посестри. З усіх куточків України.
– Я здивувалася, коли побачила, скільки жінок навчається в нашій армії! Скрізь, де я проходила навчання, їх було досить багато. Приблизно 50 у кожній «учебці». Що цікаво, різного віку – від 20 і до 55 років. Дивлюся на них і повторюю сама до себе: «Я там, де я хотіла бути, значить, усе витримаю». Головне – чітко усвідомлювати для себе, навіщо ти тут, що захищаєш... З початком війни я гостріше стала розуміти, хто я. Відчула себе справжньою українкою, а тепер ще – захисницею своєї землі.
«Сучасні жінки мають велике почуття відповідальності та готові робити цей світ кращим»
Моя служба – мій маленький внесок у перемогу. Усвідомлення, що я допомагаю своїй державі, своїм співвітчизникам. Щонайменше ми винні перемогу всім загиблим героям. Це мене найбільше мотивує сьогодні.
– Що відрізняє українських захисниць? З вашого особистого досвіду.
– Відданість справі. Я бачу, як наші дівчата викладаються на повну. А ще – бажання бути на одному щаблі з чоловіками. І, попри всі труднощі служби, не забувають, що вони – жінки. Примудряються залишатися красивими й доглянутими. Для наших дітей, для молодого покоління українські жінки – натхненний приклад, як треба любити і захищати свою землю. Не давати ворогу кривдити її. Насправді війні байдуже, чоловік ти чи жінка. Наша справа – завершити її якнайшвидше. Попри втому. А прагнення зробити це, докласти зусиль – у жінок не менше, ніж у чоловіків.
– Оксано, як це – бути захисницею України?
– Це значить бути жінкою, яка хоче змінити життя на краще. Зараз це – звільнити землю від ворога. Моя служба – мій маленький внесок у перемогу. Усвідомлення, що я допомагаю своїй державі, своїм співвітчизникам. Щонайменше ми винні перемогу всім загиблим героям. Це мене найбільше мотивує сьогодні. А ще мої колежанки, такі ж захисниці. Більшість із них ще вчора ходили на звичайну роботу, а сьогодні згуртувалися з іншими земляками заради великої мети – свободи нашої України. Щоб після перемоги знову мирно працювати та ростити дітей.
«Намагаємося залишатися жінками за будь-яких умов»
Так, у нас усі – такі мрійники! Часто, коли п’ємо чай ввечері, ділимося своїми планами на мирні часи. В нас дуже багато людей, які прагнуть до розвитку й намагаються навіть на війні навчатися на якихось онлайн-курсах.
– Чи був у вас досвід спілкування з полоненими росіянами?
– Так, був у нас підстрелений хлопець. Наші медики надавали йому допомогу й усі запитували тільки одне: «Рома, зачем ты к нам пришел? Возвращайся домой».
– Що він казав? Можливо, просив вибачення за свої вчинки?
– Просив, щоб не били і не віддавали назад. Ніхто його й не думав бити, але на обмін відправили після надання допомоги.
– Як нашим дівчатам вдається мати гарний вигляд, перебуваючи на фронті? Чи носите помаду з «пікселем»?
– Я ношу (всміхається). Намагаємося залишатися жінками за будь-яких умов. У нас дуже класний командир, який про дівчат піклується й іноді організовує нам виїзди на спокійну територію, щоб ми могли «почистити пір’ячко». Запасаємося вологими серветками, бо не завжди є можливість помитися. Влітку нам чоловіки з баклажок робили літній душ.
– Кажуть, що війна прискорює деякі процеси, зокрема, й у сердечних справах. Чи є на війні місце коханню?
– Звісно! Кохання в армії є, і війні його не перемогти. Вже й два весілля зіграли.
– Чи є якісь особливі традиції на весіллі у військових?
– Особливих традицій немає. Якщо наречена в білій сукні, то побратими намагаються дістати для нареченого нову форму. Майже в кожного щось припасено, бо як у нас кажуть: «А раптом завтра перемога і парад, а в чому ж я піду». То й виходить, що хтось нові штани нареченому подарує, хтось – куртку.
– А на ваші з чоловіком тривалі стосунки війна вплинула?
– Ми 15 років разом, під час війни стали тільки дружнішими. Більше любимо, цінуємо і довіряємо одне одному. Зустрічі після його від’їздів дуже зворушливі – обіймаємося, плачемо.
– Чи будують військові плани на мирне життя, зважаючи на щоденні ризики?
– Так, у нас усі – такі мрійники! Часто, коли п’ємо чай ввечері, ділимося своїми планами на мирні часи. В нас дуже багато людей, які прагнуть до розвитку й намагаються навіть на війні навчатися на якихось онлайн-курсах.
– А про що ви мрієте?
– Дуже хочеться до 40 років встигнути ще раз сходити в декрет.
Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.