Понад 60 тисяч українок несуть службу в лавах Збройних Сил України, серед них і співробітниці Метінвесту. Читайте історії деяких з них.
«До війни неможливо звикнути»
Марина Соколова
Вона не міфічна амазонка, а звичайна громадянка своєї держави. Дружина, матір, колега, подруга... Машиністка конвеєра ДФ-3 Північного ГЗК Марина Соколова зараз – старша медична сестра евакуаційного відділення у складі 60-ї ОМБр. До війни працювала на дільниці подрібнення руди ДФ-3. Про фронт почала замислюватися з перших днів наступу (за її плечима – 20-річний медичний досвід), але спочатку жінку не брали.
– Як медик, я військовозобов’язана, але оббивати пороги військкомату почала, не чекаючи на повістку. Та щоразу мені відповідали: жінки поки не потрібні. Тож на фронті я опинилася аж у вересні, коли вже відчувалася нестача медиків.
– Що вас мотивувало? Ви могли не піти на фронт...
– Війна ж у країні! Ворог стояв біля кордонів нашого міста, люди гинули... Це мій обов’язок. Ми з чоловіком (він теж працює на ДФ-3) разом ходили у військкомати, але першою до війська потрапила я. Він, до речі, досі ображений на мене, бо його тепер не беруть, адже вдома 12-річний син. А ще у нас 20-річна донька. Для рідних моє рішення було очікуваним. Сім’я знає мене, мій характер. Я не буду стояти осторонь, коли йдеться про захист моєї держави. І я не вважаю це якимось героїзмом. Це нормальна позиція кожного громадянина. А я медик, я маю допомагати там, де це зараз найбільше потрібно.
...З 13 вересня Марина приєдналася до героїчної 60-тої окремої механізованої Інгулецької бригади, яка тоді брала участь у боях на Херсонщині. У грудні їх перекинули під Бахмут, де вже втомлене херсонськими боями угруповання зазнало великих втрат. Зараз бригада на ротації в Рівненській області: новачки проходять навчання, бувалі бійці відновлюють сили, працюють з психологами.
Марину ми застали у відпустці в Кривому Розі. Вже 5 березня молодший сержант Соколова знову повертається на фронт.
– Які усвідомлення принесла вам війна?
– По-перше, війна зняла всі маски з людей, які мене оточують, і це принесло кілька неприємних відкриттів. Думаю, багато хто з нас побачив навколо себе істинні обличчя. По-друге, і це найболючіше для мене, під Бахмутом я побачила наслідки «руського міра». На Херсонщині нам люди раділи, буквально руки цілували. А на Донеччині не все є однозначним. Ось просто факт: ми, жінки, не могли там ходити поодинці. Шанувальники «расєї», яких там вистачає, відкрито ображали, каміння в нас кидали. І це настільки було боляче бачити, адже там такі жорстокі бої точаться, там стільки наших загинуло і продовжує гинути... І з цими усвідомленнями мені найважче миритися. Що лишається? Запхати той біль подалі в душу та робити своє. Задля наших загиблих захисників і заради перемоги.
Від того, що я роблю, залежать життя людей. При цьому я не вважаю себе в чомусь надзвичайною чи героїчною. Я просто виконую свою роботу.
– Який випадок на війні вас найбільше вразив?
– Ніколи не забуду одну херсонську бабусю. Коли звільняли населені пункти, бачили багато жахливих ознак голоду. Люди окупованих містечок місяцями буквально виживали. Так от, ця бабуся, як наші бійці зайшли в село, дістала бозна-де захований шмат сала й винесла його нам. Як таке може не вразити? Згадую зараз і ледве не плачу. Самі не з’їли, а винесли нам. А на Донеччині для нас спеціально ціни збільшували. І потім мене вже це не стільки вражало, скільки дивувало, як деякі люди (невелика частина, але все ж!) після окупації росією та всього пережитого були так ворожо налаштовані до ЗСУ і хотіли б залишатися під окупацією далі, попри злидні та морок, чекаючи на «спасітєльний руській мір». Це не вкладається в голові. Хоча, безумовно, були й такі місцеві, які допомагали і висловлювали нам свою вдячність.
– Був особистий досвід спілкування з окупантами?
– Так, і з їхніми дезертирами, і з вагнерівцями. Я їх всіх люто ненавиджу. Скільки таких випадків, коли ворожі ДРГ, переодягнені, підходять до наших окопів, на чистій українській мові благають про допомогу, а потім кидають гранату, користуючись найбільшим страхом кожного бійця – випадково застрелити свого. Як медики, ми оцінювали стан полонених вагнерівців. Це реальні зомбі, агресивні нелюди, повні неадеквати, які перебувають під дією якихось препаратів, так що в них навіть аналіз сечі не можна було взяти – її просто не було.
– Вам важче на фронті фізично чи морально?
– До фабрики я в медицині працювала 20 років, бачила різне – травми, операції. Але я, як і більшість моїх колег-медиків, не була готова до такого. В наше евакуаційне відділення потрапляють прямо з поля бою. Нам треба стабілізувати поранених, щоб їх можна було транспортувати до найближчого шпиталю... І знаєте, до такого неможливо звикнути, скільки б у тебе не було медичного стажу – 30-40 років... Тож морально, звісно, набагато важче. Плачемо. Особливо, коли гинуть... На цьому тлі я не можу сприймати безтурботне життя деяких мешканців нашого міста. От приїхала у відпустку і бачу: там весела музика, тут танці, гулянка. Найболючіше, коли участь у тому беруть здорові молоді чоловіки. У нашій роті є медбрат, йому торік 24 лютого виповнилося 18 – і вже 26-го він був у військкоматі. Одним, бачите, болить і вони прагнуть бути корисними, щоб швидше вигнати ворога з батьківщини, а інші ховаються від повісток.
– Марино, як це – бути захисницею держави?
– Я відчуваю, що на своєму місці і роблю все, що маю робити в цей час. Хоча це велика відповідальність. Від того, що я роблю, залежать життя людей. При цьому я не вважаю себе в чомусь надзвичайною чи героїчною. Я просто виконую свою роботу. І думаю, що ті, хто боронить зараз нашу землю, особливо хто на передовій і неймовірними зусиллями захищає мирне життя країни, не вважають себе якимись героями. Про це можна буде подумати після війни, після перемоги. А поки треба робити своє.
«Тут ти стаєш зовсім іншим. Жінки нарівні з чоловіками. Ти – солдат»
Наталія Шкальова
Наталія Шкальова до війни працювала в бюро з роботи з підрядними організаціями відділу охорони праці Північного ГЗК. Останнім часом займалася питаннями безпеки робочих місць на РЗФ-1. Ще в березні минулого року жінка прийшла до військкомату, де сказала: «Хочу воювати проти русні».
– Я взагалі ніяк не пов’язана з армією чи військовою справою. За освітою – інженер промислово-цивільного будівництва. Але як розпочалася повномасштабна війна, мені здалося, що саме зараз мій час – допомагати країні. Прийшло усвідомлення, що я їй потрібна. Звісно, займалася волонтерством, та хотілося чогось іншого, тож чекала повістки. Вона прийшла аж через рік, 6-го лютого я склала присягу й вирушила на навчання.
Зараз навчання Наталії добігає кінця. З дня на день чекає на відправлення в призначений батальйон, де солдат Шкальова служитиме діловодом у стройовій частині.
– Зараз я дуже далеко від свого рідного міста. Зі зброєю вже подружилася, автомат збираю-розбираю, стріляю, – перелічує свої нові навички Наталія, – рити окопи та споруджувати бліндажі навчилася. Однозначно, можу потрапити на нульові відмітки, тож навчання відповідне. Зараз я просто солдат. Жінка, чоловік – тут відмінності статі стерті. Звісно, інколи хлопці намагаються жінкам допомагати в особливо тяжкій роботі, є таке. Проте ніхто не повинен цього робити. Жінки нарівні з чоловіками. Тут ти стаєш зовсім іншим...
Головне – чітко усвідомлювати для себе, навіщо ти тут, що захищаєш... З початком війни я гостріше стала розуміти, хто я. Відчула себе справжньою українкою, а тепер ще – захисницею своєї землі.
Рідні та знайомі сприйняли новину про добровільну мобілізацію Наталії неоднаково.
– Більшість знайомих і колег шоковані, чесно кажучи. І досі не можуть логічно поєднати в голові мене й військову справу. Дочка (вона живе в Києві, працює журналістом) довго думала, що це жарт такий і усвідомила це тільки тоді, коли я повідомила їй час свого від’їзду. Мама поставилася більш спокійно, принаймні зовні, сказала: «Мабуть, для тебе настав час великих змін». Рідну сестру теж шокувало те, що я одягнула форму. А мене завжди приваблювала військова служба. Дід був військовим. Але життя якось не пішло тим шляхом. Війна підштовхнула мене.
Звикати до суворого режиму, побутових незручностей, нових обов’язків довелося швидко. Зазначає, що важко було лише в перші дні. Людина до всього звикає. Пристосувалася. Допомагало те, що навколо такі ж самі побратими та посестри. З усіх куточків України.
– Я здивувалася, коли побачила, скільки жінок навчається в нашій армії! Скрізь, де я проходила навчання, їх було досить багато. Приблизно 50 у кожній «учебці». Що цікаво, різного віку – від 20 і до 55 років. Дивлюся на них і повторюю сама до себе: «Я там, де я хотіла бути, значить, усе витримаю». Головне – чітко усвідомлювати для себе, навіщо ти тут, що захищаєш... З початком війни я гостріше стала розуміти, хто я. Відчула себе справжньою українкою, а тепер ще – захисницею своєї землі.
«Сучасні жінки мають велике почуття відповідальності та готові робити цей світ кращим»
Оксана Бугайова
Оксана Бугайова в мирний час працювала на Північному ГЗК фахівчинею відділу фінансово-економічної безпеки, спеціалізувалася на виявленні податкових ризиків в економічній діяльності підприємства. Та вже кілька років вона несе службу у Збройних Силах України, підписавши контракт ще до початку повномасштабного вторгнення росії, у 2016 році.
Ми поговорили з Оксаною про жінку на війні. На її прохання ми не публікуємо теперішньої військової посади й не розголошуємо подробиць військової служби.
– Як гадаєте, жінка на військовій службі – це сьогоднішні реалії життя?
– У нашій культурі жінка здавна пов’язувалася з миром, спокоєм, коханням, затишком, тобто це передусім матір і берегиня сім’ї. Тож, на перший погляд, з військовим життям пов’язати жіночий образ важко. Але світ змінюється. Сучасні жінки мають велике почуття відповідальності й готові робити цей світ кращим.
– І брати участь у війні?
– Так. Зокрема, коли йдеться про захист батьківщини від ворога. Чимдалі – кордони чоловічих і жіночих ролей розмиваються, тож я нічого не бачу дивного в тому, що жінка є військовослужбовицею. А з початком повномасштабного вторгнення ми спостерігаємо, як українки беруть активну участь в обороні країни, в забезпеченні тилу, у волонтерській і медичній справах та безпосередньо на бойових позиціях. Тобто зі зброєю в руках чи без неї, а наші жінки наближають перемогу. І я серед них відчуваю себе на своєму місці.
Моя служба – мій маленький внесок у перемогу. Усвідомлення, що я допомагаю своїй державі, своїм співвітчизникам. Щонайменше ми винні перемогу всім загиблим героям. Це мене найбільше мотивує сьогодні.
– Що відрізняє українських захисниць? З вашого особистого досвіду.
– Відданість справі. Я бачу, як наші дівчата викладаються на повну. А ще – бажання бути на одному щаблі з чоловіками. І, попри всі труднощі служби, не забувають, що вони – жінки. Примудряються залишатися красивими й доглянутими. Для наших дітей, для молодого покоління українські жінки – натхненний приклад, як треба любити і захищати свою землю. Не давати ворогу кривдити її. Насправді війні байдуже, чоловік ти чи жінка. Наша справа – завершити її якнайшвидше. Попри втому. А прагнення зробити це, докласти зусиль – у жінок не менше, ніж у чоловіків.
– Оксано, як це – бути захисницею України?
– Це значить бути жінкою, яка хоче змінити життя на краще. Зараз це – звільнити землю від ворога. Моя служба – мій маленький внесок у перемогу. Усвідомлення, що я допомагаю своїй державі, своїм співвітчизникам. Щонайменше ми винні перемогу всім загиблим героям. Це мене найбільше мотивує сьогодні. А ще мої колежанки, такі ж захисниці. Більшість із них ще вчора ходили на звичайну роботу, а сьогодні згуртувалися з іншими земляками заради великої мети – свободи нашої України. Щоб після перемоги знову мирно працювати та ростити дітей.
«Намагаємося залишатися жінками за будь-яких умов»
Ганна Гогунська
Військову форму Ганна Гогунська, спеціалістка з обліку даних Центру сервісного обслуговування персоналу Метінвест Бізнес Сервісу, вдягла ще у 2021 році, коли підписала контракт і поїхала з чоловіком до зони проведення операції об’єднаних сил України.
– Ганно, як зважилися так докорінно змінити життя?
– Чоловік перший пішов воювати, пізніше він вмовив мене приєднатися до нього, бо дуже сумували в розлуці. Я підписала контракт і почала працювати в фінансовій службі штабу. З початком повномасштабної війни перейшла в медичну роту, іноді допомагаю готувати їжу для поранених.
– У вас є донечка, як вона сприймає вашу службу? Чи вдається підтримувати зв’язок?
– Донька зараз з бабусею і дідусем у Болгарії живуть. По відеозв’язку спілкуємося. Дуже сумує, але пишається батьками. Взимку нам з чоловіком дали відпустку, тож ми всі приїхали на тиждень на захід України побачитись і відпочити.
– Відчуваєте втому від війни?
– Так, війна залишає важкий відбиток. Часто плачу, з’явилися проблеми зі сном. Чоловік працює водієм у медроті. Зараз він їздить на Бахмутський напрямок. Приїздить нечасто, за медикаментами або поранених привозить. Дуже важко впоратися з переживаннями, багато наших друзів загинуло. Під час евакуації гине й багато медиків, фахівців вищої категорії. На жаль, для ворога немає нічого святого, вони прицільно б’ють по машинах з червоними хрестами. Недавно ми поховали цілий екіпаж медиків. Одному з них посмертно дали звання Героя України. У всіх залишились сім’ї, діти… Згадую, як вони ділилися своїми планами, всі дуже хотіли жити…
– Під час зустрічей говорите з чоловіком про вашу теперішню роботу?
– Коли ми разом, намагаємось не говорити про війну. Він бачив більше жахів війни – кожен день працює з пораненими й загиблими побратимами. Йому дуже важко морально, тому оминаємо теми війни та зосереджуємося на наших спільних планах після перемоги: що вдома треба зробити, куди поїдемо відпочивати…
– У вас є можливість поговорити з психологом?
– У нас дуже молода дівчина працює психологом, не хочеться вантажити її своїми проблемами. Та й коли бачу поранених хлопців, розумію, що психологічна допомога зараз не є головною проблемою. А от після закінчення війни, думаю, це буде одна з найбільш потрібних професій.
– Як ставляться чоловіки до жінок-військовослужбовиць у колективі?
– Наші чоловіки нас дуже оберігають. Хоч і кажуть, що в армії у воїна немає статевої ознаки, але чоловіки намагаються вберегти й відгородити від усього, що може нас ранити. Турбота відчувається навіть у дрібницях: розвеселити, підбадьорити, передати якісь смаколики.
Так, у нас усі – такі мрійники! Часто, коли п’ємо чай ввечері, ділимося своїми планами на мирні часи. В нас дуже багато людей, які прагнуть до розвитку й намагаються навіть на війні навчатися на якихось онлайн-курсах.
– Чи був у вас досвід спілкування з полоненими росіянами?
– Так, був у нас підстрелений хлопець. Наші медики надавали йому допомогу й усі запитували тільки одне: «Рома, зачем ты к нам пришел? Возвращайся домой».
– Що він казав? Можливо, просив вибачення за свої вчинки?
– Просив, щоб не били і не віддавали назад. Ніхто його й не думав бити, але на обмін відправили після надання допомоги.
– Як нашим дівчатам вдається мати гарний вигляд, перебуваючи на фронті? Чи носите помаду з «пікселем»?
– Я ношу (всміхається). Намагаємося залишатися жінками за будь-яких умов. У нас дуже класний командир, який про дівчат піклується й іноді організовує нам виїзди на спокійну територію, щоб ми могли «почистити пір’ячко». Запасаємося вологими серветками, бо не завжди є можливість помитися. Влітку нам чоловіки з баклажок робили літній душ.
– Кажуть, що війна прискорює деякі процеси, зокрема, й у сердечних справах. Чи є на війні місце коханню?
– Звісно! Кохання в армії є, і війні його не перемогти. Вже й два весілля зіграли.
– Чи є якісь особливі традиції на весіллі у військових?
– Особливих традицій немає. Якщо наречена в білій сукні, то побратими намагаються дістати для нареченого нову форму. Майже в кожного щось припасено, бо як у нас кажуть: «А раптом завтра перемога і парад, а в чому ж я піду». То й виходить, що хтось нові штани нареченому подарує, хтось – куртку.
– А на ваші з чоловіком тривалі стосунки війна вплинула?
– Ми 15 років разом, під час війни стали тільки дружнішими. Більше любимо, цінуємо і довіряємо одне одному. Зустрічі після його від’їздів дуже зворушливі – обіймаємося, плачемо.
– Чи будують військові плани на мирне життя, зважаючи на щоденні ризики?
– Так, у нас усі – такі мрійники! Часто, коли п’ємо чай ввечері, ділимося своїми планами на мирні часи. В нас дуже багато людей, які прагнуть до розвитку й намагаються навіть на війні навчатися на якихось онлайн-курсах.
– А про що ви мрієте?
– Дуже хочеться до 40 років встигнути ще раз сходити в декрет.
Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.
