– Кривий Ріг – територіально розтягнене місто, ми живемо в південній його частині, в Інгульці. 24 лютого ми прокинулися від вибухів. Це недалеко від нас прилітали російські ракети.

За весну і літо ми звикли до обстрілів. Вони були постійно, майже щоночі. Тоді російські війська стояли недалеко, долітало часто. Під час артилерійського обстрілу немає тривоги, його неможливо відстежити, тому ми дізнавалися про обстріл, коли чули вибухи.

Ми вирішили не виїжджати з міста. Бо якщо всі виїдуть, то чиїм буде це місто? Ночували в коридорі.

Декілька разів снаряди розривалися дуже близько. А якось влітку, о 5 ранку, касетна бомба прилетіла у двір нашого багатоповерхового будинку. Спочатку ми прокинулися від страшенно гучних вибухів, а потім чули такий шурхіт – це розривалися маленькі касети. У нас у квартирі віконні рами вилетіли разом із шибками. Розбилося все, що могло розбитися. Вщент згоріла машина у дворі. Того ранку загинули троє – батько з дівчинкою, які робили зарядку на спортивному майданчику на вулиці, і жінка, яка йшла на ранню зміну в дитячий садочок. Смерть була дуже близько…

У вересні мого чоловіка мобілізували. До цього він ніколи не тримав у руках зброю, працював на фабриці дробарем. Я страшенно переживала, жила від дзвінка до дзвінка, від смс до смс. Ага, прийшло повідомлення, що не зміг додзвонитися, значить, з ним все ок, просто немає зв’язку. 19 жовтня він з групою пішов у контрнаступ на Херсонщині. І я не дочекалася дзвінка.

Я не пам’ятаю, що відчувала після 19 жовтня. Спочатку прийшло сповіщення, що мій чоловік пропав безвісти. І я цілодобово шукала його: дзвонила по всіх інстанціях, передивлялася російські групи в соцмережах: а раптом побачу знайоме обличчя серед полонених? Могла 350 раз передивитися відео з пораненими, намагаючись знайти когось схожого на коханого.

Потім я дізналася, що групу мого чоловіка взяли у мішок, накрили танками. Ця територія ще була сірою зоною, тому наші військові не могли дійти туди, щоб вивезти тіла і зрозуміти, хто потрапив у полон, а хто загинув. Ця територія стала доступною тільки через три тижні. Весь це час тіла знаходилися на відкритому повітрі, під дощем і сонцем. І коли їх привезли в листопаді до Кривого Рогу, їх було майже неможливо впізнати. Мій чоловік дуже любив шкіряні браслети. На одному з загиблих був такий самий браслет, як у нього.

На впізнанні я відчувала, що там лежить мій коханий. Але не хотіла бути непевною і поховати живого чоловіка. Тому подала заявку на ДНК-тест. Строк – три місяці, але черга – ще три місяці.

Я дуже дивно себе почувала: то ревіла, то сміялася. Зізнаюся, на «Незламну маму» їхати не хотіла. Зробила це заради доньки. Тепер розумію, наскільки правильне рішення це було. На першій зустрічі з психологом я весь час плакала. Я просто весь час плакала. А тепер можу посміхатися. Стала більше розуміти себе, свої реакції. Тепер я знаю, що зможу допомогти свекрусі, яка оплакує сина. І пережити результати ДНК-тесту і поховання. Я намагалася бути сильною для свекрухи, для дитини, але тут я зрозуміла, що треба давати собі час бути несильною.

Про проєкт:

Програма реабілітації «Незламна мама» спеціально розроблена спеціалістами з психології та посттравматичних синдромів для жінок та дітей, які постраждали від війни. Це 3-тижневий офлайн-табір, де з учасниками проєкту працюють психологи. А потім – онлайн-підтримка. Зміна, на якій проходила реабілітацію наша героїня, була організована «Фондом Маша» разом із Гуманітарним проєктом Saving Lives. 

Підтримати наших  «Незламних мам» можна тут: https://dobro.ua/project/nezlamna_mama_podarunki_za_donati/