Дойна Гурко – переселенка з Горлівки. Вона сама виховує трьох неповнолітніх діточок. У2014 році, в зв’язку з воєнними діями, втратила житло та роботу і вимушена була шукати притулок на мирній українській території. Пройшовши складні випробування долі, тридцятирічна жінка знайшла сили почати нове життя та погодилася розповісти свою історію.
– З Горлівкою в мене пов’язані тільки теплі спогади про щасливе дитинство і моїх батьків. Тут я починала будувати і свою родину, в котрій згодом з’явилися на світ двоє діточок – син Денис та донька Євгенія. Так склалося, що з ними я залишилась одна. На той час я мала гідну роботу, власне житло і цілком почувала себе щасливою людиною. Але недовго, поки не почалися воєнні дії та боротьба агресора за окупацію мого рідного міста.
Горлівка майже кожен день попадала під ворожий обстріл. До останньої миті я не хотіла залишати рідну домівку. Гадалось та вірилось, що лихо мине. Добре пам’ятаю друге серпня 2014 року. У багатоквартирний будинок, де я жила з дітьми на третьому поверсі влучила ракета. Ніколи не забуду страшний звук, гуркіт та тремтіння будинку. Ми дивом вижили. Знаходячись у шоковому стані, я одразу прийняла рішення вивозити дітей. Залишатися стало вкрай небезпечно, та вже і ніде було. Будинок став непридатним до проживання. Це був останній день, коли моє колишнє життя залишилось там, у Горлівці, та почався відлік часу для побудови нового.
До Покровська, про який раніше я навіть не чула, ми добралися евакуаційним автобусом, рейс якого був організований Благодійним фондом Ріната Ахметова. По приїзду нас розселили в амбулаторії селища Шевченка Покровської громади. Син та донька, маленька купа зібраних наспіх речей, невеличка сума грошей в кишені, страх, відчуття болю та якоїсь безвиході – це те, що лишилося від колишнього життя. Тільки завдяки допомозі адміністрації сільської ради, місцевим мешканцям та волонтерам нам вдалося вижити. В амбулаторії ми прожили близько року, а потім одна з мешканців селища запропонувала нам перебратися до її порожнього будинку.
Так місто Покровськ та селище Шевченко стало для нас другою рідною домівкою. Вже зараз я і не вважаю, що ми переселенці. Тут я народила молодшу донечку Алісу. Діти почали ходити в дитячий садок, потім в школу. Так склалися обставини, що я знову залишилася без надійного чоловічого плеча. Але не впадаю в розпач, бо не маю права, як голова родини, бути слабкою.
Сьогодні я маю улюблену роботу у магазині продовольчих товарів. Діти подорослішали стали більш самостійними, допомагають одне одному та мені по господарству. Я намагаюсь зробити все за для того, щоб, не зважаючи на страшні події, котрі відбуваються навколо, вони мали щасливе дитинство.
Пережиті події у Горлівці, звичайно, негативно відобразились на моєму емоційному стані. Справжнім порятунком в цьому питанні стала участь в програмі психологічної реабілітації «Незламна мама» від «Фонду Маша», до якої долучилася гуманітарна ініціатива Метінвесту «Рятуємо життя». Вона спрямована на підтримку жінок, матусь та діточок для стабілізації їх психоемоційного стану під час війни, а також розвитку здібностей до адаптації, самореалізації та відновлення до життя.
Курс реабілітації проходив у чудовому пансіонаті «Перлина Карпат» селища Славське Львівської області. Відпочинок на свіжому повітрі, поєднаний з роботою над собою у колі професійних психологів, арт терапія та багато чого іншого пішло на користь мені і діточкам. Я повернулася до справжнього життя, поборола в собі багато страхів, отримала відповіді на багато питань, а головне – привела до норми свій емоційний стан.
Дякую компанії Метінвест за таку допомогу. Мами мають бути сильними. Отож з оптимізмом дивлюся вперед, роблю свої маленькі перемоги і з нетерпінням чекаю миру на нашій землі.
Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.
