Эта страница еще не переведена на русский язык
Истории выживших 23.05.2022 Читать 7 мин

Довгий шлях до спокою

«Сирени не лякають. Головне – не бомблять», – кажуть сестри Тетяна Калита й Лариса Баранова. У Кривому Розі азовсталівцям допомогли з житлом і роботою. 

– Знаєте, нам з сестрою дуже пощастило – Північний комбінат надав роботу: я влаштувалася електромонтером з обслуговування підстанцій в цех мереж і підстанцій (за цим же фахом я працювала і в Маріуполі на комбінаті Азовсталь), а сестрі запропонували вакансію прийомоздавальника вантажу та багажу в управлінні залізничного транспорту. Пощастило і з притулком: живемо разом із сином і сестрою у квартирі, яку нам надали без оплати. До речі, ці люди також працюють на Північному комбінаті.

«Думали, на пару днів...»

У переддень нападу Росії, 23 лютого, Тетяна відпрацювала денну зміну. Вже вранці о четвертій годині розпочався обстріл мікрорайону «Східний». Перші бомби впали саме на нього. Тут, на лівому березі, знаходиться й меткомбінат Азовсталь.

– Дуже злякалися перших вибухів, нам їх добре було чути, – згадує початок війни Тетяна. – Панікували, не знали, що робити. Сестра на заводі навіть не допрацювала зміну: сказали терміново евакуюватися. Її син мешкає через міст, на правобережжі, тож запропонував їхати до нього, мовляв, у них тихіше.

Думали, на пару днів лише, тож зібрали речі першої потреби та документи. І добре, що поїхали. Російські солдати спершу зайшли на лівий берег. Відразу пропали світло і зв’язок. А на правому березі ще їздив громадський транспорт, працювали магазини.

– Ми чули бомбардування та все сподівалися, що скоро цей жах скінчиться. А потім дізналися, що Маріуполь у кільці.

Найстрашніше – авіабомби

Другого березня відключили світло вже по всьому місту. Остаточно зник зв’язок. Газ ще був, тож грілися й варили їсти певний час на плиті у квартирі. Незабаром розбомбили газопровід – припинилося газопостачання. Стали готувати їжу на вулиці, далі від під’їзду. А коли снаряди почали пролітати все ближче, довелося встигати щось зварити біля самого під’їзду.

Найстрашніше ставало, коли в небі з’являлися ворожі літаки. Кожного разу пролітали зазвичай двічі: за першим разом вибухало вдалечині, за другим – ближче. Тільки чули їхній гул, відразу ховалися в підвал.

– Від танків також у підвали ховалися, – говорить Тетяна. – З одного боку починають – їм у відповідь з іншого, не знаєш, куди потрапить наступний снаряд. Від кожного вибуху будинок увесь здригається. А коли горять пластикові вікна, то в підвалах люди задихаються: йде такий їдкий хімічний запах, що просто не висидиш. А найбільш страшні – авіабомби. Після такої будинку просто немає...

– Якось у будинку поряд сталася пожежа, люди з маленькими дітьми стали перебігати до нас. Стільки набилося люду!.. На ранок побачили, що залишилися лише квартири на нижніх поверхах... Це дуже моторошне видовище. Будинки випотрошені, наче з них забрали життя. Нікому не побажаю таке пережити. І ані пожежників, ані надзвичайників поруч. Розраховуєш тільки на себе, – з жалем розказує жінка.

У підвалі родина знаходилася майже весь час. Мікрорайони обстрілювали по черзі, вранці – один, після обіду обстріли переходили на інший. І тоді люди виходили зі своїх укриттів і під свист снарядів артилерії бігли до найближчої балки, щоб набрати з криничок води. Потім і така можливість пропала, тоді стали збирати дощову, розтоплювали сніг...

Боялися, але рухалися

Не чекали Тетяна з Ларисою, коли впаде їхній будинок: вирішили ризикнути та спробувати вибратися з міста. Набрали теплих речей, ковдр... Доїхали на блокпост, а там машин – кінця-краю немає. Маріупольці намагалися виїхати хто як і за будь-яку ціну. Рухаючись, дивилися в усі сторони: на дорогах – обірвані тролеї, уламки снарядів. Довкола вулицями лежали мертві люди або їх рештки. Більшість – ще не прикриті. Здавалося, що це якесь страшне кіно.

– Нерви у всіх нас не витримували. Вирішили: якщо машина не заведеться, то підемо пішки. На наше щастя, завелася, тож ми почали рух. Боялися, але рухалися. Всіх застерігали: з чотирьох машин дві, в середньому, розстрілювали. Деякі поверталися, інші – ні... Але варіант вертатися назад ми не розглядали. Жити в цьому жахітті? То не життя, більше ми не могли, жодних сил, – ділиться Тетяна.

На трасі їхня автівка прилаштувалася до інших евакуаційних машин. На блокпосту до них особливо ніхто не чіплявся. Можливо, через те, що в машині сиділи дві жінки, дитина і собака. А можливо, просто пощастило. Лише запитали: «Чоловіки є?» Перевірили багажник, документи. І запропонували: «Залишайтеся. Ми тут все відбудуємо».

– Але віри в нас не було. Хотілося одного: швидше виїхати з того пекла, де не лишилося вже живого місця.

Гірше й гірше

Спочатку жінки виїхали до Бердянська. Була думка перечекати там з два тижні й повернутися, коли все заспокоїться. Але війна розпалювалася чимдалі більше. Ставало гірше і гірше. Коли снаряди полетіли в портову зону, сестри знову занервували. Зв’язок пропадав, не ясно було, що зі знайомими, родичами, що з роботою, комбінатом, за що жити, де та як.

Знову зібралися в дорогу, хоча «зеленого коридору» не було. Пристали до евакуаційних автобусів, та їх не пропускали через великі бої у Васильковому.

– Таких, як ми, на особистому транспорті, зібралася ціла колона. Тож все одно поїхали, ризикуючи життям. Військові направляли, бо дороги часто-густо були заміновані. Їхали тільки вдень. До Запоріжжя добиралися тринадцять годин! На кожному блокпосту – черги: перевірка документів, автотранспорту. Наша машина була розбита. Їй дісталося ще в Маріуполі: заднього вікна не було, радіатор від пробоїн протікав, тож доводилося постійно додавати воду. Але ми їхали.

«На гарячій лінії нам запропонували Кривий Ріг»

У Запоріжжі сестри заночували в таборі біженців і стали думати, куди прямувати далі, що взагалі робити. Звернулися на гарячу лінію Метінвесту, а там запропонували їхати до Кривого Рогу або Кам’янського, мовляв, є робота за спеціальністю Тетяни. Обрали Кривий Ріг, бо тут пропонували ще й житло. Квартира була зовсім порожньою, без меблів, але це сестер турбувало в останню чергу: головне, що є стіни. А після підвалу взагалі влаштовувало все.

З меблями – диванчиками, матрацами – допомогли добрі люди. І зі школою для сина Тетяна визначилася. Хоч і онлайн, та процес навчання триває: сьомий клас закінчить. І в лікарні обстежилися.

– Це була наша перша ніч, коли ми спали в тиші, – зітхає Тетяна. – Правда, нас попереджали, що в Кривому Розі можуть бути сирени, але нас то не дуже лякало. Це хоч і небезпечно, але точно краще, аніж свист снарядів чи рев літаків. Я й досі, як побачу їх у небі, сахаюся, все всередині стискається... З першого, що захотілося зробити в нашому новому помешканні, – прийняти душ. Цінуєш заново прості речі. Питна вода, гаряча вода, тепло – то краще за золото.

Дуже вдячні сестри компанії Метінвест за прихисток, за роботу. Знову з’явилася маленька надія на нормальне життя. Та ще болить серце за рідних, близьких, колег, знайомих.

 Моїм друзям довелося вибиратися до України через Росію, деяким навіть через Туреччину, а нам пощастило, що в той переламний час ми опинилися на правому березі, – дякує долі Тетяна. – Коли їхали сюди, нам сказали, що мікрорайон Даманський – найбезпечніший район: місто довге, якщо щось і почнеться з півдня, то буде час виїхати. Хоча я в це не вірю: наші воїни супер, тримають оборону надійно.

Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.