«Сирени не лякають. Головне – не бомблять», – кажуть сестри Тетяна Калита й Лариса Баранова. У Кривому Розі азовсталівцям допомогли з житлом і роботою. 

– Знаєте, нам з сестрою дуже пощастило – Північний комбінат надав роботу: я влаштувалася електромонтером з обслуговування підстанцій в цех мереж і підстанцій (за цим же фахом я працювала і в Маріуполі на комбінаті Азовсталь), а сестрі запропонували вакансію прийомоздавальника вантажу та багажу в управлінні залізничного транспорту. Пощастило і з притулком: живемо разом із сином і сестрою у квартирі, яку нам надали без оплати. До речі, ці люди також працюють на Північному комбінаті.

«Думали, на пару днів...»

У переддень нападу Росії, 23 лютого, Тетяна відпрацювала денну зміну. Вже вранці о четвертій годині розпочався обстріл мікрорайону «Східний». Перші бомби впали саме на нього. Тут, на лівому березі, знаходиться й меткомбінат Азовсталь.

– Дуже злякалися перших вибухів, нам їх добре було чути, – згадує початок війни Тетяна. – Панікували, не знали, що робити. Сестра на заводі навіть не допрацювала зміну: сказали терміново евакуюватися. Її син мешкає через міст, на правобережжі, тож запропонував їхати до нього, мовляв, у них тихіше.

Думали, на пару днів лише, тож зібрали речі першої потреби та документи. І добре, що поїхали. Російські солдати спершу зайшли на лівий берег. Відразу пропали світло і зв’язок. А на правому березі ще їздив громадський транспорт, працювали магазини.

– Ми чули бомбардування та все сподівалися, що скоро цей жах скінчиться. А потім дізналися, що Маріуполь у кільці.

Найстрашніше – авіабомби

Другого березня відключили світло вже по всьому місту. Остаточно зник зв’язок. Газ ще був, тож грілися й варили їсти певний час на плиті у квартирі. Незабаром розбомбили газопровід – припинилося газопостачання. Стали готувати їжу на вулиці, далі від під’їзду. А коли снаряди почали пролітати все ближче, довелося встигати щось зварити біля самого під’їзду.

Найстрашніше ставало, коли в небі з’являлися ворожі літаки. Кожного разу пролітали зазвичай двічі: за першим разом вибухало вдалечині, за другим – ближче. Тільки чули їхній гул, відразу ховалися в підвал.

– Від танків також у підвали ховалися, – говорить Тетяна. – З одного боку починають – їм у відповідь з іншого, не знаєш, куди потрапить наступний снаряд. Від кожного вибуху будинок увесь здригається. А коли горять пластикові вікна, то в підвалах люди задихаються: йде такий їдкий хімічний запах, що просто не висидиш. А найбільш страшні – авіабомби. Після такої будинку просто немає...

– Якось у будинку поряд сталася пожежа, люди з маленькими дітьми стали перебігати до нас. Стільки набилося люду!.. На ранок побачили, що залишилися лише квартири на нижніх поверхах... Це дуже моторошне видовище. Будинки випотрошені, наче з них забрали життя. Нікому не побажаю таке пережити. І ані пожежників, ані надзвичайників поруч. Розраховуєш тільки на себе, – з жалем розказує жінка.

У підвалі родина знаходилася майже весь час. Мікрорайони обстрілювали по черзі, вранці – один, після обіду обстріли переходили на інший. І тоді люди виходили зі своїх укриттів і під свист снарядів артилерії бігли до найближчої балки, щоб набрати з криничок води. Потім і така можливість пропала, тоді стали збирати дощову, розтоплювали сніг...

Боялися, але рухалися

Не чекали Тетяна з Ларисою, коли впаде їхній будинок: вирішили ризикнути та спробувати вибратися з міста. Набрали теплих речей, ковдр... Доїхали на блокпост, а там машин – кінця-краю немає. Маріупольці намагалися виїхати хто як і за будь-яку ціну. Рухаючись, дивилися в усі сторони: на дорогах – обірвані тролеї, уламки снарядів. Довкола вулицями лежали мертві люди або їх рештки. Більшість – ще не прикриті. Здавалося, що це якесь страшне кіно.

– Нерви у всіх нас не витримували. Вирішили: якщо машина не заведеться, то підемо пішки. На наше щастя, завелася, тож ми почали рух. Боялися, але рухалися. Всіх застерігали: з чотирьох машин дві, в середньому, розстрілювали. Деякі поверталися, інші – ні... Але варіант вертатися назад ми не розглядали. Жити в цьому жахітті? То не життя, більше ми не могли, жодних сил, – ділиться Тетяна.

На трасі їхня автівка прилаштувалася до інших евакуаційних машин. На блокпосту до них особливо ніхто не чіплявся. Можливо, через те, що в машині сиділи дві жінки, дитина і собака. А можливо, просто пощастило. Лише запитали: «Чоловіки є?» Перевірили багажник, документи. І запропонували: «Залишайтеся. Ми тут все відбудуємо».

– Але віри в нас не було. Хотілося одного: швидше виїхати з того пекла, де не лишилося вже живого місця.

Гірше й гірше

Спочатку жінки виїхали до Бердянська. Була думка перечекати там з два тижні й повернутися, коли все заспокоїться. Але війна розпалювалася чимдалі більше. Ставало гірше і гірше. Коли снаряди полетіли в портову зону, сестри знову занервували. Зв’язок пропадав, не ясно було, що зі знайомими, родичами, що з роботою, комбінатом, за що жити, де та як.

Знову зібралися в дорогу, хоча «зеленого коридору» не було. Пристали до евакуаційних автобусів, та їх не пропускали через великі бої у Васильковому.

– Таких, як ми, на особистому транспорті, зібралася ціла колона. Тож все одно поїхали, ризикуючи життям. Військові направляли, бо дороги часто-густо були заміновані. Їхали тільки вдень. До Запоріжжя добиралися тринадцять годин! На кожному блокпосту – черги: перевірка документів, автотранспорту. Наша машина була розбита. Їй дісталося ще в Маріуполі: заднього вікна не було, радіатор від пробоїн протікав, тож доводилося постійно додавати воду. Але ми їхали.

«На гарячій лінії нам запропонували Кривий Ріг»

У Запоріжжі сестри заночували в таборі біженців і стали думати, куди прямувати далі, що взагалі робити. Звернулися на гарячу лінію Метінвесту, а там запропонували їхати до Кривого Рогу або Кам’янського, мовляв, є робота за спеціальністю Тетяни. Обрали Кривий Ріг, бо тут пропонували ще й житло. Квартира була зовсім порожньою, без меблів, але це сестер турбувало в останню чергу: головне, що є стіни. А після підвалу взагалі влаштовувало все.

З меблями – диванчиками, матрацами – допомогли добрі люди. І зі школою для сина Тетяна визначилася. Хоч і онлайн, та процес навчання триває: сьомий клас закінчить. І в лікарні обстежилися.

– Це була наша перша ніч, коли ми спали в тиші, – зітхає Тетяна. – Правда, нас попереджали, що в Кривому Розі можуть бути сирени, але нас то не дуже лякало. Це хоч і небезпечно, але точно краще, аніж свист снарядів чи рев літаків. Я й досі, як побачу їх у небі, сахаюся, все всередині стискається... З першого, що захотілося зробити в нашому новому помешканні, – прийняти душ. Цінуєш заново прості речі. Питна вода, гаряча вода, тепло – то краще за золото.

Дуже вдячні сестри компанії Метінвест за прихисток, за роботу. Знову з’явилася маленька надія на нормальне життя. Та ще болить серце за рідних, близьких, колег, знайомих.

– Моїм друзям довелося вибиратися до України через Росію, деяким навіть через Туреччину, а нам пощастило, що в той переламний час ми опинилися на правому березі, – дякує долі Тетяна. – Коли їхали сюди, нам сказали, що мікрорайон Даманський – найбезпечніший район: місто довге, якщо щось і почнеться з півдня, то буде час виїхати. Хоча я в це не вірю: наші воїни супер, тримають оборону надійно.

Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.