This page hasn't been translated into English yet.
Stories of survivors 4/18/2022 Read 4 min

Життя з нового аркушу

У лютому 2022 року світ для українців розділився на «ДО» та «ПІСЛЯ». Було – мирне життя, робота, плани на майбутнє, але 24 змінилось усе: обстріли, страх, втеча в незнайому місцевість, якомога далі від смертоносних снарядів. Місто-герой Маріуполь відтепер знають у всьому світі. Воно зазнало чи не найбільших руйнувань. Сьогодні мешканці, яким вдалося вирватися із заблокованого міста, діляться своїми історіями. Як виживали під нескінченними бомбардуваннями та що відчували, покидаючи рідну домівку, можливо, назавжди. 

Маріупольці Оксана й Андрій КОВАЛЬОВИ розмістилися в Кам’янському. Волонтери Метінвесту надають вимушеним переселенцям необхідну допомогу, оточують їх теплом і турботою, допомагають відновити документи та працевлаштуватися. Але пережите вже залишило шрами на їх серцях.

– Я з чоловіком до останнього не хотіла покидати свою домівку.  Маріуполь – наше рідне місто. Ми тут виросли, одружилися, народили дітей, працювали й навіть подумати не могли, що в одну мить наше життя перетвориться на пекло. Навіть після початку обстрілів продовжували сподіватися, що все швидко закінчиться, і ми знову повернемося на роботу, а життя ввійде у звичне русло. Наша родина працювала на Азовсталі. Я в коксохімічному підрозділі, чоловік – у газовому  цеху, – розповідає Оксана. – У блокадному місті ми намагалися вижити під обстрілами 12 днів. Але чим далі, тим ставало все гірше. З 2 березня в місті почали вимикати комунальні послуги (світло, воду), а потім – газ. Зв'язку вже не було. Саме в цей час почалися масовані авіаудари. З неба посипалися бомби на житлові квартали. Першими потрапили під обстріл мікрорайон «Східний» на околиці Маріуполя, де мешкала моя сестра. У них взагалі відключили світло в перший день війни, 24 лютого. Ми прихистили її у себе. Всі разом перечікували обстріли в підвалі. На 2 березня припав сильний авіаудар по хлібозаводу (це поруч із нами). Також недалеко від нас – комбінат Азовсталь. Наш будинок сильно задрижав, і ми зрозуміли, що треба вибиратися в більш безпечне місце. До речі, наразі ми знаємо, що будинок, у якому ми жили, згорів. 

Нам пощастило вибратися. 4 березня приїхали родичі на машинах, і ми разом виїхали до центру міста, жили в гуртожитку. Маріуполь перебував у повній блокаді, не було ні води, ні хліба, ні зв'язку між собою. Наприкінці лютого – початку березня було дуже холодно. Та люди раділи опадам, снігу чи дощу, бо тоді можна було набрати води, щоб приготувати їжу. Розпалювали вогнища у дворі. Готували під бомбардуваннями. Кожні 15-20 хвилин – авіаудари. Чимало людей ось так і загинули, не встигли сховатися. 

З самого ранку треба було займати чергу до магазину, щоб купити крупи, чекаючи під обстрілами, з ризиком для життя. Але в 10-х числах березня його розбомбили. Коли ми підійшли, то побачили, що там лежали вбиті люди. Напевно, вони намагалися купити щось поїсти і не встигли сховатися від снарядів.

Загиблих бачили по місту дуже багато. Люди жили в підвалах, без світла, брудні, в холоді, жахливих нелюдських умовах. У нашому підвалі помер сусід. Серцевий напад. Ховати було нікому, людей закопували просто на подвір’ях. 

16 березня нам вдалося виїхати з міста. І тут сталося справжнє диво: я дуже турбувалася за свою вагітну доньку, Ганну. Вона переховувалася у приватному секторі, разом із батьками свого чоловіка. Але зв’язку з ними не було. На виїзді з Маріуполя ми побачили їхню машину. Уявляєте: саме в цей день і в цей час вони також вибиралися з блокадного міста! Далі ми поїхали разом. 

Ганна та Андрій ГУБАРЄВИ:

– Ми жили з батьками чоловіка на мікрорайоні «Мирний». Щодня бачили, як горять будинки. Ми взагалі не виходили з підвалу свого будинку. Уявіть: ти цілими днями просто сидиш у повній темряві, не розумієш, що відбувається, тільки молишся, щоб зараз у твоє житло не потрапив снаряд. Було дуже страшно. 

Вибратися змогли ті, хто мав машини й пальне. Автобуси для евакуації не пропускали. Інформації щодо евакуаційних коридорів люди не мали, зв'язку не було. Дізнавалися  випадково: вийшов з дому, почув, що є коридор, швидко сідаєш і їдеш. Що встиг зібрати в машину, те й твоє.

Найскладніше було на блокпостах, де господарювали окупаційні війська. Поблизу Мангуша перед блокпостом зібралося дуже багато машин. Військові ретельно перевіряли телефони, чоловіків змушували піднімати одяг та оглядали тіло, речі дивилися, запитували, хто кому й ким доводиться. Страшно було перед в’їздом до Запоріжжя. Нам говорили, що йде спецоперація, не хотіли пускати. Ми взагалі думали, що нікуди не вдасться вибратись. Але згодом нас пропустили. Практично на всьому шляху було постійно чути розриви снарядів.

До Кам'янського наша сім’я потрапила завдяки Метінвесту. Мій чоловік зв'язався з колегами з Каметсталі. Йому сказали, що тут більш-менш спокійно і є робота. Живемо в гуртожитку підприємства, до нас дуже тепло поставилися, волонтери допомагають у всьому. Взагалі всі люди щойно дізнаються, що ми з Маріуполя, пропонують допомогу, приносять до гуртожитку хто що може: продукти, речі, пригощають смаколиками. Мені скоро народжувати, волонтери організували консультації лікаря. Хочу подякувати всім за чуйні серця й людяність. 

Тетяна та Ілля ТРОФИМОВИ:

– 12 березня наш район стали сильно обстрілювати. На 5-поверхівку, розташовану навпроти нашого будинку, впали авіабомби (згорів 4-й поверх, загинула жінка похилого віку), щоночі проходили сильні обстріли. 

Коли переховувалися в підвалі, не розуміли, який день тижня, дата, котра година. Головна мета – вижити. Цілодобово перебували в одязі, щоб встигнути спуститися в підвал. Особливо жахливою була ніч з 15 на 16 березня. Я відчувала, сидячі в підвалі, як моя 1-річна дитина здригається від вибухів. І ми зрозуміли: якщо хочемо вижити, треба негайно покинути місто. Інакше – смерть.

Зранку 16 березня, в той час, як ми збирали речі, приліт був у наш будинок, посипалися уламки скла, наші чоловіки попадали під машини, лобове скло однієї з них зазнало пошкоджень. 

Дорога була дуже важкою й напруженою. Лише на підконтрольній Україні території ми відчули полегшення. Адже люди ставилися до нас, як до рідних, пропонували їжу, допомогу, ділилися останнім. Коли приїхали до Запоріжжя, наші хлопці на блокпостах дуже тепло зустрічали. В одній з наших машин закінчився бензин, вони допомогли заправити бак. 

До Кам'янського ми дісталися 23 березня. Нашу велику родину (11 людей) прихистили в гуртожитку Каметсталі. Тут моя мама з чоловіком, моя бабуся, сестра з чоловіком, тітка з двома дітками і я з чоловіком та дитиною. Але в Маріуполі залишилися наші рідні, яких ми не змогли вивезти. Зв’язку з ними немає, ми дуже за них хвилюємося. Сподіваємося, що вони живі.

Мій батько, мій чоловік, тітка й чоловік сестри вже працевлаштовуються на Каметсталь. Ми також у Маріуполі працювали на металургійному підприємстві. Я та мама зареєстровані в Центрі кар’єри Метінвест, чекаємо вакансій. 

Ми вдячні всім, хто допомагає нам, можна сказати, розпочати життя з нуля. Нам досі не віриться, що все це відбувається насправді. Іноді здається, що це відбувається не по-справжньому, просто поганий сон. І ми не можемо прокинутися. 

Дуже хочеться, щоб якнайшвидше війна скінчилася, настав мир і ми повернулися до свого рідного міста. 


Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.