24 лютого я, як і все місто, прокинувся раніше будильника від потужних вибухів на околиці Маріуполя. Попри все, поїхав на роботу – якщо живеш на лінії розмежування, звикаєш до таких звуків, навіть вчишся визначати тип зброї та напрямок пострілу. Коли прийшло розуміння, що ситуація серйозніша, ніж здавалося, вирушив додому.

Перші дні війни я провів у Лівобережному районі Маріуполя – у себе вдома. Разом із сестрою та тіткою переважно знаходилися в коридорі, де немає вікон. Пізніше забрав до себе і маму: як багато представників старшого покоління, вона не хотіла покидати свою квартиру, в якій пройшла більшість життя. Але 27 лютого в її будинок і школу, що стояла поруч, потрапив снаряд.

За кілька днів ситуація загострилася ще більше. В моєму мікрорайоні лунали обстріли в районі Площі, попадання в житлові будинки перестали бути чимось винятковим. В один із таких днів вибуховою хвилею вибило шибки в моїй квартирі. Ми вже сиділи без електрики, води й опалення, тож, враховуючи мінусову температуру на вулиці та постійні канонади, вирішили переїхати до одного з бомбосховищ на території меткомбінату Азовсталь.

На момент нашого заселення у сховище тут уже розмістилося 89 людей. Сюди в пошуках безпеки прийшли як співробітники меткомбінату з сім'ями, так і звичайні городяни. Хтось встиг захопити з собою воду, їжу й теплі речі, але деякі такої можливості не мали. На щастя, у сховищі були сухпайки та вода, підготовані за правилами цього об'єкту Групою Метінвест. Навіть працювали установки осмосу для води.

Тут ми провели три дні, чекаючи на «зелений коридор». Але замість нього було лише посилення обстрілів і невідомість. Ми чули, що хтось виїхав. Розповідали історії зі щасливим кінцем, але вистачало й страшної правди про те, що доїхали не всі, потрапивши під обстріли росіян.

5 березня вирішили їхати до одного з імовірних місць збору – Драмтеатру, але жодних евакуаційних колон не було. Вчотирьох ми залишилися в центрі міста – перебралися до бомбосховища під колишнім кінотеатром «Комсомолець». Мали надію, що тут більше шансів дізнатись про евакуацію населення за умови відсутності зв'язку в місті.

Життя все більше почало нагадувати страшне реаліті-шоу про виживання: без газу та електрики люди йшли на вулиці, щоб готувати їжу на багатті, набрати воду з джерела. Одного дня випав сніг, який ми збирали та кип'ятили на вогні. Для цього шукали сухі гілки, пиляли дерева. Разом зі мною за дровами ходив молодий хлопчина, з яким у цей непростий час ми навіть потоваришували. Наступного дня він пішов «ловити зв'язок» в інший район і отримав осколкове поранення від міни, що розірвалася. Цієї ж ночі від отриманих травм і втрати крові він помер. Разом з іншими жителями бомбосховища під свист артилерійських снарядів ми викопали могилу та поховали його у дворі.

14 березня я побачив, що дорогами через уламки й висячі дроти проїжджають машини в бік Мелекіне. Разом з іншими сім’ями, які мали машини на ходу, вирішили стартувати на свій страх і ризик наступного ранку.

Було дуже страшно – їхали в невідомість. Та й місто постало зовсім по-іншому виглядати після ракетних ударів й артобстрілів. Упізнати звичні місця серед руїн та уламків практично неможливо… Так ми виїхали з міста – рухалися через Мелекіно, Приморське, Мангуш, потім до Бердянська.

Коли з'явився зв'язок, зателефонував до колег, які вже вибралися. Вони підказали, що в Бердянську маріупольців приймають бази відпочинку підприємств Групи Метінвест. Нас розмістили в одній з них. Після жахів у блокаді Маріуполя двоповерхові будиночки з гарячим душем, електрикою та іншими благами цивілізації здалися чимось неймовірним. Таке захоплення в мирний час міг викликати, мабуть, люксовий закордонний готель на березі Середземного моря.

Перевівши подих і зібравшись з думками, вирішили їхати далі з окупованого Бердянська. Проїхали понад десяток російських блокпостів і потрапили до Запоріжжя. Звідти вже попрямували до Кам'янського. З повідомлень Групи Метінвест, які компанія розсилала на телефони співробітників, дізналися, що тут маріупольцям надають тимчасове житло. Цього разу нас поселили в гуртожиток Каметсталі. Ми отримали потрібну гуманітарну допомогу – продукти, засоби гігієни, одяг.

Перші дні після Маріуполя незвично було навіть просто не чути звуків снарядів, що розриваються. Здивування викликали відкриті аптеки й магазин, не кажучи вже про можливість просто випити гарячий чай у будь-який час. Тоді, в бомбосховищах і під обстрілами, загадувати не виходило навіть на один день уперед. Зараз починаю думати про те, як жити далі. Вже зареєструвався на «гарячій лінії» Метінвесту й повідомив про свою готовність працювати на одному з підприємств компанії. Переселенцям-метінвестівцям уже пропонують вакансії, а робота – це завжди частина нашого життя.

Вірю, що Україну чекає перемога, адже правда на нашому боці. А ще, як і тисячі інших маріупольців, мрію, як ми повернемось до свого міста, щоб стерти з нього сліди війни.