Незламний Маріуполь дивує феноменальною стійкістю весь світ. Однак за цією сталевою витримкою стоять люди – чесні, добрі, щирі, віддані країні та її громадянам. Саме таким є Артем Попов, котрий навіть після евакуації підтримує маріупольців
Війна з Росією позбавила мільйони українців не тільки домівок, а й рідних міст – вони зруйновані, знищені, спалені, розстріляні. Маріуполь опинився у блокадній пастці з перших днів вторгнення РФ. Вибратися звідти й досі – задача з не простих і під силу лише сильним духом. Кореспондент ТРК «Україна» та «Україна 24» Артем Попов скільки було можливо лишався в окупованому Маріуполі, до того ж працював і висвітлював події з середини. А після того, як зумів вирватися на підконтрольну Україні територію, продовжив виконувати свої професійні обов’язки та допомагати маріупольцям. Далі – розповідь від першої особи.
Ранок 24 лютого розпочався під звуки вибухів. Перевірив робочий чат – обстрілюють не лише Маріуполь, а й Харків, Київ та інші міста. Я розумів, що почалось повномасштабне вторгнення російських військ в Україну.
Люди в місті почали шикуватись у черги до банкоматів, щоб зняти гроші. Черги були скрізь – у магазинах та на заправках. Весь день було чутно вибухи звідусіль.
Серед тих, хто лишився без житла в перший день війни, були і мої знайомі. Під час одного з перших обстрілів «градами» від потрапляння в багатоповерхівку знищена їхня квартира. Саме в цей день більшість моїх рідних та друзів виїхали з Маріуполя. Я залишився працювати в місті, до останнього заряджаючи техніку від дизельного генератора.
Спочатку. за моїми спостереженнями, росіяни били точно по тих же координатах, що й у 2015 році. Нічого взагалі не змінилося. Практично ті ж самі будинки були обстріляні, що й сім років тому.
Спочатку я працював удома, потім мені запропонували переїхати на дачу за селищем Моряків. У будинку був твердопаливний котел. Робота для мене була можливістю відволіктися, бо якщо нічим у цей час не займатися, то можна було з’їхати з глузду. Бо ти щодня дізнаєшся, що будинки твоїх знайомих і близьких обстрілюють та руйнують, помирають твої колеги, твої друзі.
У місті вже з 2 березня не було зв’язку, і люди, нехтуючи безпекою, кудись виходили, щоб зловити сигнал. Від них я дізнавався про подробиці. Крім того в Маріуполі вже декілька днів не було світла, води та газу. Їжу стали готувати на багатті. У Маріуполі починалася гуманітарна катастрофа. Не вистачало води та продуктів.
Обстріли не закінчувалися, вони ставали дедалі потужнішими й хаотичними. Виходити кудись було тяжко. Мого знайомого вбили, коли він просто пішов по дрова. По воду ходили до джерел, але потім і ці місця почали обстрілювати, направляли туди навіть авіацію.
4 березня я зробив останні світлини в самому Маріуполі, потім уже працював за містом. Я особливо нікуди не виходив, збирав інформацію з соцмереж, дізнавався новини від знайомих, як то кажуть, із перших вуст.
На 8 березня в місті вже була справжня гуманітарна катастрофа. Їжі не дістати. У мене не залишилося навіть шматочка зачерствілого хліба. Я їв консервацію – мариновані огірки, помідори й варення. Розводив варення з водою, щоб якось урізноманітнити своє меню. Рубав дрова, опалював житло. Почали закінчуватися запаси палива для генератора. Мені довелося залишати місто та продовжувати працювати дистанційно, де я міг це зробити поблизу.
Виїжджати було страшно й складно. Тут спрацювали знайомства в різних структурах і підрозділах. Мені просто допомогли, пояснили, як і куди можна проїхати. Я дуже боявся проїжджати через блокпости окупантів через певний рівень упізнаваності. Але розуміючи, що виїжджати рано чи пізно з міста мені доведеться, заздалегідь відростив бороду та підготував себе, щоб трохи відрізнятись від того, як виглядав у випусках новин.
Їхав через Нікольське й Токмак, вирушив під вечір, щоб привертати менше уваги. Я чітко усвідомлював усю небезпеку ситуації, але мусив їхати. І мені вдалося подолати цей шлях і дістатися підконтрольних Україні територій.
Зараз я продовжую працювати журналістом, і це, по суті, єдина моя зброя, якою я сьогодні можу допомагати своїй країні та Маріуполю. Сьогодні про ситуацію в Маріуполі говорять у всьому світі, але інсайдерської інформації дуже мало через те, що з березня триває окупація міста. Але мені вдається зв’язуватися з людьми, дізнаватися інформацію з перших вуст і доносити її світу. Треба, щоб хоча б почали евакуювати людей, аби ситуацію розуміла світова спільнота, бо реальних зелених коридорів росіяни не дали запровадити. Про це я говорю в численних інтерв’ю та коментарях для свого телеканалу й міжнародних інформаційних агенцій – ВВС, Четвертого каналу в Лондоні, куди я щоденно вмикаюсь, на японські та інші. Напевно, географічно прямими включеннями охопив уже всю Європу й не тільки.
Крім того, я та мої друзі займаємося волонтерством. Приятелі допомагають притулкам для біженців, возять туди продукти, їжу. Я маю знайомих за кордоном – в Америці, Японії, Швейцарії, Італії. Вони направляють на рахунок гроші, за які ми купуємо й розвозимо всі ці речі. Ще донедавна нам вдавалося вивозити людей з Маріуполя, але, на жаль, ситуація змінилася, тож це стало неможливо. Російські військові неодноразово відбирали в нас автобуси й викрадали водіїв, один із них і досі знаходиться в полоні. Наразі ведемо переговори, і є надія, що скоро він вирветься з рук окупантів.
Наразі основні зусилля ми сконцентрували на допомозі тим, хто вже зумів вибратися з Маріуполя, Харкова й інших міст, де йдуть бойові дії. Ми підтримуємо тих, хто знаходиться у віддалених населених пунктах, де немає гуманітарної допомоги. В нас є дані родин, для яких адресно збираємо так звані пакунки виживання з крупами, олією, борошном, макаронами, печивом, засобами гігієни. Для сімей з маленькими дітками купуємо дитячі суміші.
Сім’я – це моя країна, а місто – наче мій рідний батько. Хочеться все, що можемо, робити для країни. А для Маріуполя хочеться робити ще більше.
Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.
