Костянтин Корецький – колишній машиніст огрудковувача у цеху виробництва окатків №2 (ЦВО-2). Колись спеціаліст опікувався якістю шихти та сирих окатків, а зараз 30-річний чоловік командує артилерійською батареєю та ротою вогневої підтримки. В його підпорядкуванні щонайменш 150 військових, а за успішне проведення операцій Костянтин вже має знак пошани від Міністерства оборони України та президентську нагороду - орден Богдана Хмельницького III ступеня.
Прикриваючи піхоту
– Костянтине, коли ви вперше одягнули військову форму?
– О, вона знайома мені. Після закінчення університету Міністерства внутрішніх справ (я юрист за фахом) попросився на строкову службу. Це був поклик душі: завжди хотілося пройти цю сувору школу життя. Відслужив у Нацгвардії і після знову продовжив працю на Північному ГЗК в ЦВО-2. Працював, ріс. Останнім часом стабільно ходив на заміни майстрів дільниць. А в 2019-му мені запропонували навчання у Львівській академії сухопутних військ. І я погодився. Здобув військову спеціальність «артилерист» і за контрактом потрапив у 25 ОПБр – окрему Січеславську повітряно-десаантну бригаду ЗСУ, в якій і зустрів початок повномасштабного вторгнення.
– Тобто 24 лютого ви були на фронті?
– За півроку до того ми зайняли позиції в Авдіївці, де і несли службу на момент вторгнення. Та перша наша безпосередня зустріч із ворогом відбулася трохи пізніше. Звісно, з перших днів війни були обстріли, але танки, бронемашини та піхота посунули на нас вже в березні.
– В перші тижні всім було особливо страшно…
– Так, усім. Щодо мене, то не тільки і не стільки через ворога поруч і страх смерті, скільки за близьких. В голову лізли думки на кшталт: а що, як Кривий Ріг відріжуть і місто залишиться без постачання продуктів... Чи, не дай Бог, окупація, чи ракети влучать... Тобто боявся за рідних – маму, бабусю, свою дівчину, дитину. «Що там вдома?» – тільки ця думка крутилась в голові в перші місяці. Тоді траплялося таке, що мене дивом не зачіпало. Як-от: черговий наступ, село, в якому ми тоді займали позиції, було практично оточене, ми відбивали з боєм кожний будинок. В один із таких, з якого я керував артилерією, влучили. Після того мене «переселили» в більш безпечний командний пункт, до комбата, ще й «насварили»: мовляв, не можна так себе необачно вести – хто в разі чого тоді керуватиме мінометами і прикриватиме нашу піхоту? На нас покладаються: артилерія – головний захист. Є таке прислів’я: піт артилерії береже кров піхоти. Точніше й не сказати.
Весілля посеред війни
Протягом літа підрозділ Костянтина кілька разів міняв місце дислокації: Новоселівка-2, Новобахмутівка, Бахмут, НПЗ Лисичанськ і Білогорівка.
– Правда, що на війні немає атеїстів?
– Правда. На позиції біля НПЗ наш батальон направили для підкріплення. Без зупинки, протягом кількох днів, ми були під постійним вогнем: ворожа арта, міномети, Гради, бомби – все, що тільки можна. Навіть заповзяті атеїсти в Бога увірували... Іноді сам дивуюсь: як вижив... Після Лисичанська – знову на Бахмут, околиці села Кодема, наполовину зайнятого ворогом. Там мої міномети, вкопані на дачах, прикривали піхоту до чергового перегрупування...
Скориставшись тим, що батальон вивели на відновлення, Костянтин вирішив владнати важливі родинні справи: спланували з дівчиною одружитися 2 вересня. Вона для цього спеціально повернулася з-за кордону. Але прийшов наказ вирушати на північний схід – там готувалася відома харківська операція. Керівництво не хотіло слухати про відпустку, проте після умовлянь таки вдалося вирватися, щоправда, тільки на 3 дні. Тож 2-го ми одружилися в Кривому Розі, а вже 6-го я був з усіма на позиції поблизу Ізюма. Допомагали наступальним діям нашої піхоти. Ця операція була дуже успішною. ЗСУ зайшли в Ізюм. А далі знову перегрупування – і на Лиман.
– За що саме вас нагородили?
– Орден Богдана Хмельницького, який отримав того літа, – за Новоселівку-2. Нам тоді вдалося дуже ефективно протистояти наступу – ворожі колони техніки під нашим мінометним вогнем повертали назад. Зазвичай цю нагороду вручає Президент України або уповноважена ним особа. Мені командир бригади вручав.
– То ви тепер лицар ордену Богдана Хмельницького?
– Так)) третього ступеня. А друга відзнака прийшла декілька місяців тому. Це «Знак пошани» від Міноборони.
– Ви бережете близьких від розповідей про жахи війни, які доводиться бачити?
– Дружина більшість знає. Друзі також. А от мамі і бабусі ретельно дозую інформацію: обмежуюся коротким: «В мене все добре».
«Розрахунки до бою – і зустрічаємо!»
Влітку буде вже два роки як старший лейтенант Костянтин Корецький (до речі, на псевдо «Юрист») служить в ЗСУ. Каже, попри труднощі та постійну небезпеку і втому, не шкодує про рішення обрати військовий шлях.
– Добре, що вчасно отримав артилерійські знання, що за півроку до вторгнення встиг обтесатися на службі і наступ зустрів вже більш-менш досвідченим, а значить, здатним принести користь Збройним Силам і народу України. Я тут на своєму місці. Відчуваю так. Тепер вже додалося бойового досвіду, зокрема щодо маскування, транспортування...
– Як відволікаєтесь з побратимами? Гумор, радість є на фронті?
– Аякже! Без гумору тут взагалі з глузду з’їхати недовго. Він часто чорний, але які часи – такий і гумор. А більшої радості, ніж пермогти ворога, для мене і для моїх побратимів тут немає. І, звісно, щастя – це коли знайшов тихе місце зі зв’язком і є час задзвонити дружині, мамі...
– Нема коли згадати мирні робочі будні на фабриці?
– Та то не забудеш!)) Багато друзів і знайомих там. Тримаємо зв’язок. А взагалі – багато допомагає і компанія, і комбінат, цех і профспілка. Від бронежилета і каски я відмовився на користь когось іншого з комбінату, бо в мене на той час вже було спорядження, а все інше дуже доречно – каремат, дощовик, побутові похідні речі...
Про психологію і домашні капці
– Скільки у вас в підпорядкуванні людей?
– В прямому – десь 150, зокрема арт-батарея і рота вогневої підтримки.
– Який ви керівник? Не важко? Адже вік досить молодий.
– Де треба, суворий, щоб не вилізли на голову. Але головне – залишатися людиною. Ці нехитрі підходи, до речі, працюють і на виробництві. Ними і керуюся.
– Яка ваша роль як командира, якщо боєць падає духом?
– Так, далеко не у всіх міцні нерви, витримати таке постійне напруження. Якщо хтось «потух», перше – це відвести вбік і поговорити сам-на-сам. Вмикаю внутрішнього психолога та шукаємо разом вихід. Зазвичай треба просто дати відпочинок: може, в тил відправити тимчасово чи на тиждень додому – побачити рідних.
– Що складніше за все?
– Накопичується величезна втома. Два роки тут. Вже просто хочеться додому, прийти ввечері і роззутися. Влізти в улюблені капці, погуляти з дитиною, побути в колі рідних та друзів.
– Є відчуття, коли скінчиться війна?
– Думаю, взимку. Ми маємо до цього часу вже закінчити активні бойові дії, відвоювати свої території, а далі вже – справа політиків.
Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.
