Костянтин Корецький – колишній машиніст огрудковувача у цеху виробництва окатків №2 (ЦВО-2). Колись спеціаліст опікувався якістю шихти та сирих окатків, а зараз 30-річний чоловік командує артилерійською батареєю та ротою вогневої підтримки. В його підпорядкуванні щонайменш 150 військових, а за успішне проведення операцій Костянтин вже має знак пошани від Міністерства оборони України та президентську нагороду - орден Богдана Хмельницького III ступеня.
Прикриваючи піхоту
– Костянтине, коли ви вперше одягнули військову форму?
– О, вона знайома мені. Після закінчення університету Міністерства внутрішніх справ (я юрист за фахом) попросився на строкову службу. Це був поклик душі: завжди хотілося пройти цю сувору школу життя. Відслужив у Нацгвардії і після знову продовжив працю на Північному ГЗК в ЦВО-2. Працював, ріс. Останнім часом стабільно ходив на заміни майстрів дільниць. А в 2019-му мені запропонували навчання у Львівській академії сухопутних військ. І я погодився. Здобув військову спеціальність «артилерист» і за контрактом потрапив у 25 ОПБр – окрему Січеславську повітряно-десаантну бригаду ЗСУ, в якій і зустрів початок повномасштабного вторгнення.
– Тобто 24 лютого ви були на фронті?
– За півроку до того ми зайняли позиції в Авдіївці, де і несли службу на момент вторгнення. Та перша наша безпосередня зустріч із ворогом відбулася трохи пізніше. Звісно, з перших днів війни були обстріли, але танки, бронемашини та піхота посунули на нас вже в березні.
– В перші тижні всім було особливо страшно…
– Так, усім. Щодо мене, то не тільки і не стільки через ворога поруч і страх смерті, скільки за близьких. В голову лізли думки на кшталт: а що, як Кривий Ріг відріжуть і місто залишиться без постачання продуктів... Чи, не дай Бог, окупація, чи ракети влучать... Тобто боявся за рідних – маму, бабусю, свою дівчину, дитину. «Що там вдома?» – тільки ця думка крутилась в голові в перші місяці. Тоді траплялося таке, що мене дивом не зачіпало. Як-от: черговий наступ, село, в якому ми тоді займали позиції, було практично оточене, ми відбивали з боєм кожний будинок. В один із таких, з якого я керував артилерією, влучили. Після того мене «переселили» в більш безпечний командний пункт, до комбата, ще й «насварили»: мовляв, не можна так себе необачно вести – хто в разі чого тоді керуватиме мінометами і прикриватиме нашу піхоту? На нас покладаються: артилерія – головний захист. Є таке прислів’я: піт артилерії береже кров піхоти. Точніше й не сказати.