Моя точка опори 31.05.2023 Читати 5 хв

Альона Фарафон: «Я не знаю, що може зламати жінку, поки в неї є заради кого боротися»

Війна застає зненацька. І не важливо, хто ти – президент чи слюсар, чоловік чи жінка. Абсолютно кожному довелося брати на себе більшу відповідальність. Особливо важко доводиться українським жінкам, які поєднують материнство з роботою в умовах постійних повітряних тривог і загрози ракетних обстрілів.

Альона Фарафон – машиніст підземної підіймальної машини третьої дробильної фабрики Північного гірничо-збагачувального комбінату Групи Метінвест. За понад рік повномасштабної війни вона навчилися жити в умовах війни, поєднувати непростий робочий графік з нічними змінами, виробничі обов’язки – з материнськими. Усі хатні клопоти та прийняття непростих рішень лягло на неї. Чоловік Андрій, теж працівник Північного ГЗК, з 2019 року – в лавах Збройних сил України, і з минулого року боронить незалежність України на Донецькому напрямку.

«Викладаюся на виробництві щодня»

– Розумію, що сьогодні, коли наші чоловіки зараз боронять нашу землю, від нас, жінок, багато що залежить. Насамперед, тут на виробництві, ми робимо свій внесок в стабільну роботу Групи Метінвест – однієї з найбільших українських компаній, на яких в цей складний час тримається економіка України. Це свого роду наш економічний фронт, і я намагаюся максимально викладатися на виробництві, щоб мій внесок в стабільну роботу нашого комбінату був якомога більшим.

Нинішня професія Альони Фарафон дуже відповідальна, особливо в умовах загрози ракетних обстрілів і аварійного вимкнення електроенергії після ворожих влучань по енергетичних об’єктах: вона керує машиною, яка спускає під землю та підіймає нагору людей та вантаж. Машина чимось нагадує фунікулер: це невеличкий вагон без дверей і з платформою з сидіннями для працівників і окремим майданчиком для устаткування. Глибина нахильного ствола – 624 метри. Зазвичай Альона переміщує 3-4 працівники за раз та вантаж. Машина рухається зі швидкістю до 2 км на годину. Працює Альона «наосліп» (така специфіка роботи), послуговуючись звуковими сигналами від колег.

– Слідкую, керую, перевіряю, налаштовую, усуваю за можливості нескладні несправності, спускаючись під землю, в окремих випадках – кличу ремонтників. І так щозміни. Ніби й фізично не важко, проте 12 годин перебуваю в напруженні, контролюючи рух машини, її стан, оперативно реагуючи на сповіщення про повітряну тривогу, бо несу відповідальність за безпеку людей.

Раніше Альона Фарафон працювала в цеху огрудкування дозувальником гарячого повернення. Тоді від неї залежали якість та своєчасність випуску сировини.

– Робота на виробництві, попри свій суворий характер та жорсткі вимоги, вимагає уваги та турботи. Це суто жіночі якості. Але працюю я з людьми чи з машинами, намагаюся вкладати душу і отримувати задоволення від того, що роблю свою справу якнайкраще. Зараз це наш фронт, де ми згуртовані з колегами, де приносимо користь і державі, і компанії, і, звісно, забезпечуємо потреби своїх родин.

«Навчилася жити в умовах війни»

У сім’ї Фарафон двоє дітей: 19 річна донька-студентка та 13-річний син-школяр. Щодня в Альони – зобов’язання на роботі, забезпечення потреб дітей, господарство, безпека. І все це під постійний тривожний акомпанемент війни.

Перші чотири тижні війни Альона Фарафон з дітьми провели в погребі в будинку за містом. Потім, за можливості, кожні вихідні жінка відвозила дітей подалі від Кривого Рогу, в який ворог регулярно націлював свої ворожі ракети. Для зручності жінці довелося опанувати водійську роль: чоловік придбав авто, аби їй з дітьми легше було діставатися за місто.

Родина швидко підлаштувалася під потреби воєнного часу. На балконі – завжди запас води. До блекаутів готувалася заздалегідь: щоб пережити зиму без світла і тепла, запаслися ліхтарями та акумулятором.

– Війна все ускладнила, бо, окрім уважності до виробничого процесу, ти хоч-не-хоч думаєш і про чоловіка на передовій, і про дітей, які самі вдома, – розповідає Альона. –  І це не звичайні материнські питання на кшталт, чи поїли вони або чи виконали домашні завдання. Це зовсім інші думки: чи не було сьогодні ракетних «прильотів»? А як були, то чи встигли діти сховатися, коли почули сигнал повітряної тривоги? Чи не злякалися реву літаків чи гуркоту вибухів? Ти не можеш встати, кинути робоче місце і піти додому, хай навіть яка загроза ракетного обстрілу. Збираєш себе докупи і працюєш далі до кінця зміни. Щастя, що є телефони, син завжди повідомить, де він, встиг до найближчого біля футбольного стадіону укриття чи переховується в коридорі під час тривоги...

Війна міняє всіх. Найважчими стали в цьому плані перші місяці з початку вторгнення. Альона згадує:

– Пам’ятаю ті кілька днів суцільного шоку. Вже потім він змінився адреналіновим викидом: я все зможу, все переживу, зроблю, що від мене залежить, аби мої рідні були неушкоджені. Ми всі змінилися. Але я так вирішила: війна не привід послаблювати вимоги до себе, своєї роботи, зовнішності, розвитку, навчання тощо. Сумлінно працювати, вчитися, доглядати помешкання, готувати смачну їжу, зустрічатися з близькими, допомагати стареньким – з цих важливих щоденних дрібниць складається наше життя. Не можна зраджувати їх. Налагодити нормальне життя для кожного члена сім’ї (робота, школа, гуртки тощо) –це і є жіночий, материнський обов’язок. Чим менше занять – тим більше тривоги і страху, я так помітила... Не знаю, скільки взагалі жінка в силах витримати. Ймовірно, дуже багато. І внутрішні переживання, і зовнішні обставини. Бо є заради кого. Життя рідних та близьких – це найбільша цінність. І жінка буде і на улюбленій роботі всі проблеми вирішувати, і з дітьми займатися, і чоловіку допомагати, скільки вистачить сил та зв’язків. Прорвемося – це про нас. Я не знаю, що може зламати жінку, поки в неї є заради кого боротися. Ні холод, ні блекаут.

«Намагаюся робити більше»

Минулого року Альона разом з волонтерами, які прямували в підрозділ, де служив її чоловік, поїхала з ними. Це було під Бородянкою, одразу після деокупації Київської області.

– Майже добу я провела там, ночувала в бліндажі, пізнала мінімалізм та суворість військового побуту. Цього було достатньо, щоб зрозуміти, ми ніколи не зможемо зрозуміти на всі сто тих, хто в окопах... Там все по-іншому. Тоді чоловік показав мені те, що лишилося після окупації від одного великого села... Досі перед очима картина: забор, а за ним тільки груда каміння. І таких подвір’їв навкруги десятки... З того часу, помітила, я стала менше усміхатися. Війна, побачена на власні очі, зробила мене більш закритою, мовчазною, зосередженою. Намагаєшся менше говорити – більше робити чогось корисного.

Великий орендований бокс подружжя Фарафонів зараз популярний у багатьох військових – знайомих і не тільки. Часто приганяють сюди з передової різний транспорт на ремонт.

– Військові у нас ремонтують свої машини або залишають їх на певний час перед подальшою «ротацією». Звісно, безплатно. Їду – відчиняю, запускаю, зачиняю… Вони там фарбують, щось підварюють, міняють колеса... СТО поруч – то їм зручно. Така маленька допомога нашій армії.

Історію незламності Альони Фарафон почули учасники благодійного вечора в Нью-Йорку «Women For Ukraine», присвяченого героїзму українських жінок під час повномасштабної війни.

Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.