– Мій батько працював на Азовсталі. З 2 березня зв'язку по Маріуполю не стало. Місто залишилося без постачання зокрема харчових продуктів. Деякі підприємці добровільно роздавали продукти нужденним. Гроші перестали мати якесь значення, бо купляти дуло нічого. 

З 6 березня припинилося газопостачання, але ми знайшли вихід. Ми організовувалися з сусідами й готували їжу на відкритому вогні. Важливою валютою маріупольця стали дрова. Воду набирали зі зливівок, а питну можна було отримати на пункті видачі. 

Джерелами інформації маріупольців ставали радіоприймачі та сарафанне радіо. Телефонний в'язок був слабким і ловив лише в деяких місцях, треба було пройти велику відстань під постійними обстрілами, щоб ним скористатися. Нас планували роз'єднати, але ми навпаки об'єдналися з початком війни. 

10 березня зранку почалося активне бомбардування нашого району літаками. Приблизно о 13-й годині ми з сім'єю ховалися в коридорі та почули гул літака, а за ним вибух такої сили, що стіни здалося похитнулися, а за секунду ударна хвиля дійшла до нас. Нас відкинуло. Снаряд влучив у дитячий майданчик надворі, поряд із нашим будинком, зруйнувавши всі будівлі, які стояли поруч. Ударною хвилею повибивало вікна, а все, що було в радіусі 20 метрів, просто зрівнялося з землею. Ми вирішили виїхати в передмістя. На під'їзді до приватного сектору потрапили під обстріли, та все минулося. 

Маріупольці намагалися виживати, обстріли не згасали, а навпаки, тільки збільшувалися. Літаки скидали бомби з інтервалом десь у 20 хвилин. Починали о 4 годині ранку, як колись фашисти. Ми бачили зруйновані домівки, лікарні, об'єкти інфраструктури та найстрашніше – загиблих людей. Ховати їх доводилося родичам, сусідам або знайомим прямо надворі, під свист снарядів. 

15 березня з'явилася перша інформація про «коридор» і людей, які змогли виїхати. Надія, що нам вдасться покинути зруйноване місто, з'явилася. На виїзді з Маріуполя нам довелося пройти через блокпост окупантів, що залишилося в пам’яті як найтяжчий спогад. Змушували піднімати одяг, щоб обдивитися тіло, будь-яка подряпина на руці чи тілі, татуювання могло викликати непередбачувану реакцію, ретельно перевірялися телефони, речі, документи та військові квитки в чоловіків. Але попри всі приниження, нам усе ж таки вдалося покинути гарячу точку. Ми виїжджали власними автівками – дві родини, загалом дев'ятеро людей, з яких четверо дітей.

 Було дуже сумно покидати рідне місто, особливо від розуміння того, що деякі знайомі, рідні залишаються в руїнах Маріуполя. Загалом у дорозі до Запоріжжя було 17 блокпостів окупантів. Коли виїхали на перший український блокпост, на наших очах з'явилися сльози радості від того, що ми змогли доїхати. Поблизу Запоріжжя нас зустріла поліція, яка супроводжувала колону з приблизно 70 машин біженців. 

Приїхали до точки реєстрації, там нас зареєстрували й підказали, куди ми можемо звернутися за подальшою допомогою. Волонтери нагодували нас, організували місце відпочинку, подбали про дітей, дали багато їжі з собою та зорієнтували, де ми можемо зупинитися. Від такої теплої зустрічі ми були в захваті. В захваті, що Українці не покидають своїх побратимів, навіть з інших міст. Так ми опинилися в центрі приймання біженців від Метінвесту – в безпеці, – Євген, 19 років.

– Ми з родиною 20 днів ховалися в підвалі. Разом із дітьми. Вийти на вулицю було неможливо через постійні обстріли. Ми виживали завдяки нашим запасам їжі та води. У наших сусідів був генератор і трохи пального.

Взагалі, дістатися до Запоріжжя нам пощастило, адже знайти пальне було неможливо, ми їхали на тому, що в нас залишалося. Ми рухалися в колоні з машин, і біля Кам’янського машини, що їхали за нами, потрапили під ворожий вогонь. Удача, якщо її можна так назвати, і тут нас врятувала.

Разом із нами приїхали до Запоріжжя двоє дітей – 10 років та 2,5. Ми отримали повідомлення від Метінвесту з номерами телефонів, куди можна було звернутися, що отримати допомогу, прихисток у Запоріжжі. Так ми й опинилися тут. Нам нарешті вдалося виспатися, вперше за 20 днів, проведених у підвалі. Це було дуже важко – і фізично, і психологічно.

Малеча реагувала на вибухи, наче це грім. Зараз каже: «Грому немає, можна вийти на вулицю!», дуже радіє. У нас залишилися рідні в Маріуполі. Наразі ми плануємо залишатися в центрі, чекатимемо на інших членів родини. Деяких із них було поранено уламками. Сподіваємося, їм вдасться врятуватися, адже отримати повноцінну медичну допомогу в Маріуполі наразі практично неможливо. Далі будемо рухатися разом, – Ірина Нарожна, 55 років, працівниця ММКІ.

– Ми до останнього не хотіли покидати домівку, як, напевно, багато літніх людей. Попри бойові дії, у нас була надія, що не доведеться евакуюватися з міста, віра в те, що дуже скоро все владнається. Але ситуація ставала дедалі гіршою, люди гинули в нас на очах, а ми не могли нічим допомогти. Наші діти вмовили нас поїхати, бо залишатися в Маріуполі було дуже небезпечно. Обстріли не припинялися, доступу до їжі не було взагалі. Виходити на вулицю було дуже небезпечно, тому ми виживали як могли. 

Зараз ми з родиною в безпеці, але ми досі не можемо оговтатися, досі не віриться в те, що відбувається в Україні. У нас була дуже складна дорога до Запоріжжя, машина декілька разів ламалася. Останнього разу ми прямо на трасі зустрілися зі ще одним нашим сином, він підчепив нашу автівку на причіп, так ми дісталися Запоріжжя. Якби не він, ми б і досі залишалися на тому узбіччі. Це справжнє чудо, після всього, що ми пережили, зараз бути з рідними тут, у безпеці й разом. На жаль, моя сестра залишається в Маріуполі й досі. Там від поранень під час обстрілів, у свій день народження, загинув наш племінник. 17 березня йому мало виповнитися 40 років. Мій брат із дружиною, його батьки, вже змогли виїхати в безпечне місце, але поховати сина їм досі не вдалося, – Анатолій, 68 років.