У незламному Маріуполі з’явилося багато історій, які показують стійкість українців, їх уміння бути наполегливими та витривалими. Однак кожна з них ще й про біль і випробування, які випали на долю жителів Міста Марії.
Багато років родина Віталія Васильченка щасливою жила в Маріуполі. Чоловік працював на металургійному комбінаті Азовсталь, його дружина займалася вихованням сина. Здавалося, що життя налагоджене, усе добре і йде так, як має бути, – родина, робота, відпочинок. Аж раптом у життя Васильченків і всіх українців увірвалася війна.
– Я 13 років працював на Азовсталі, маю профільну освіту, прийшов туди 4 серпня 2008 року помічником майстра доменного цеху. Крок за кроком набирався досвіду й нових знань у професії, – згадує Віталій. – У 2010 році вирішив змінити кар’єрний маршрут і спробувати себе в іншому напрямку, але меткомбінат залишати не хотів, перейшов працювати в дирекцію з персоналу та адміністрації. У нас так можна було, якщо доведеш, що можеш – багато доріг відкривалося по роботі. Став працювати інженером з організації та нормування праці. Мені подобалося те, чим я займався, постійно навчався, прокачував власні навички. У мене все виходило, кар’єра йшла вгору.
Кілька років тому Віталію запропонували перейти на роботу на металургійний комбінат Каметсталь, що в Кам’янському Дніпровської області, і працювати керівником відділу праці та заробітної плати.
– Я погодився, бо це перспективи, зростання. Ми вирішили родиною, що так буде краще, – розповідає Віталій ВАСИЛЬЧЕНКО. Якби я знав тоді… У житті б не погодився, але на ті часи Маріуполь розквітав, у нас було власне комфортне житло, стабільне життя, малий готувався йти до школи. За найменшої нагоди я приїздив у Маріуполь, бо це насправді недалеко – 350 кілометрів, приблизно чотири години їзди. Так ми й жили до 24 лютого.
Віталій згадує, що той ранок був важким, не відпускали тривожні думки, був на зв’язку з родиною постійно.
– Ми думали, як краще вчинити, кому і куди їхати, але в той день така паніка була – вся країна кудись рухалася, а ми, маріупольці, дивилися на все це й не зовсім розуміли чому, бо вже вісім років жили на лінії розмежування. По факту війна для нас не була чимось новим. Так, у Маріуполі зранку 24 лютого були вибухи, але вони в той день були скрізь. І не ясно було, бігти чи залишатися. Вирішили, що родина буде вдома, адже всі казали, що в Маріуполі все під контролем, усе нормально, а потім… Потім уже було пізно.
Чоловік пригадує, як 2 березня припинився зв’язок із родиною, а до того щодня говорили і загалом ситуація була стабільною.
– А от коли обірвався зв’язок, тоді там почалося пекло. Це стало зрозуміло відразу, – розповідає чоловік. – Це був жах: ні води, ні світла, ні тепла, а на вулиці мороз. Безперервні обстріли, а моя дружина там з матір’ю та шестирічним сином. Намагався туди поїхати, шукав варіанти, але вже було неможливо, взагалі неможливо! Маріуполь брали в кільце, і єдину дорогу на виїзд в Україну перекрили.
Цілодобово Віталій шукав варіанти, як урятувати родину. Було багато інформації про нібито відкриття «зелених коридорів», але жоден із них так і не запрацював.
– 13 березня один із моїх маріупольських колег сказав, що можна їхати через Мєлєкіно, нібито люди так їдуть. У той день виїхала і моя родина до Бердянська. Дружина добре водила машину, бак був повний, речі збирали швидко й виїхали без складних перешкод. Ми були раді, що їм вдалося вирватися з пекла, і на той момент здавалося, що все найстрашніше позаду, – пригадує Віталій.
Їхати далі до Запоріжжя родина Васильченко вирішила наступного дня. Дорога була одна – через Василівку.
– Зранку зв’язку вже не було, тоді були постійні перебої в мережі, але хоча б періодично пробивалися СМС. Добу не чув їх, душі вже не мав. Я вже був по дорозі з Кам’янського в Запоріжжя, щоб зустрічати родину, аж раптом дзвінок… Машина з моєю родиною підірвалася на міні. Теща з сином у Запоріжжі, дружина загинула на місці. Я не пам’ятаю нічого. Мабуть, узагалі їхав на автопілоті, – ділиться трагедією маріуполець.
Дитину з бабусею привезли швидкі в різні лікарні Запоріжжя. У хлопчика був струс мозку та рвані рани, у бабусі – осколкові поранення легень, перелом хребта, травма голови, що вимагало тривалого лікування.
– Я приїхав до сина і не знав, що казати, робити, що він розуміє, а що ні. Він же маленький зовсім, а мама – то його всесвіт. Він тільки весь час повторював: «Де мама? Хочу до мами...». Потім поїхав до тещі. Я не знаю, як вона це все пережила, адже втратила найдорожче – доньку. І все це відбулося на її очах. Мені болісно це згадувати, бо я так і не зміг допомогти їм, у найжахливіший момент мене не було поруч. Я житиму з цим усе життя далі, бо мені треба триматися заради малого. Я ніколи не зможу замінити синові маму, так само як і бабуся. Ми намагаємося, але ми так не вміємо – посміхатися, обіймати, говорити. Усе, що мене тримає на цій землі – дитина та робота, це моя точка опори. Приходжу на роботу, дивлюся на людей, виконую те, що маю – і ніби життя триває. А вдома син, і в душі порожнеча, – з болем каже Віталій.
Родина Васильченко тепер живе у Кам’янському. Віталій має право виїхати за кордон, бо він єдиний опікун свого сина, проте й думки такої не має: «Вірю, що одного дня ми повернемося в Маріуполь, я поведу сина до Азовського моря. А коли він подорослішає, розповім йому, якою прекрасною була його мама».
Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.
