Народитися в аристократичній родині та жити життям справжньої дослідниці. Вдягатись наче власниця модного дому, мати за кращу подругу українську культуру – і дати життя найвідомішій її провісниці. А ще – стати першою членкинею Всеукраїнської академії наук, створити й видати десятки перекладів, етнографічних праць, поетичних збірок та оповідань. Це все змогла неймовірна українка Ольга Косач, в дівоцтві – Драгоманова. Втім, більшість із нас знає її як Олену Пчілку.
На роду написано
Навіть прізвище родини, в якій дівчинка з’явилась на світ, натякало на літературну кар’єру. Адже одне зі значень слова «драгоман» – це «перекладач». Чи підозрювала про це маленька Ольга – невідомо. Однак, вже з перших літ мала неабиякий гуманітарний хист. А любов до України та рідної культури дбайливо прищепили батьки – небагаті, але освічені дворяни, чиї предки служили дипломатами ще при Богданові Хмельницькому.
«Можна сказати, що українська течія оточала нас могутньо: се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народна думка і чого держався тодішній народний побут… А пісень чули ми за дитячі літа стільки, що й не злічити!.. Усякі народні обрядності не минали нашого двору: колядування, посипання, запросини на весілля… Чи можна ж було нам не знати українського слова, коли воно було просто таки нашою рідною, притаманною стихією?».
Звісно, леліяти національні традиції під гнітом царату було непросто – але Драгоманови впоралися якнайкраще. В зросійщену школу дітей не пустили – натомість, злагоджено сформували навчальний процес удома.
Це разом з матір’ю розглядаючи рукотворні візерунки, маленька Ольга назавжди закохається в українську вишиванку. Та так сильно, що у 27 років збере та впорядкує наукову працю, присвячену українському орнаменту. А в 1878 – презентує її на Паризькій Всесвітній виставці – зі сцени, на якій того року людство побачило перший у світі телефон та обличчя Статуї Свободи.
Підтримає сестру і науковець Михайло Драгоманов, котрий зачитає доповідь про утиски царської росії щодо української культури.
«Напевно, членам Конгресу нелегко буде повірити в те, що в Европі проскрибовано цілу літературу, і що цей факт, яким би неймовірним він не здавався, відбувається зараз, в самісінькому ХІХ столітті!»
У вирі подій
У 12 років Ольга переїжджає з рідної Полтавщини до Києва. Навчаючись у пансіоні шляхетних дівчат, мешкає у брата Михайла. На той час він уже був активним борцем за українську самобутність – заснував декілька недільних українськомовних шкіл та успішно поширював у столиці патріотичну моду. Так, пізніше в одному з донесень про його вплив напишуть:
«Майже у всіх поміщицьких родинах жінки почали носити національний костюм (малоросійські сорочки), який давно вже не був у вжитку. Професора Драгоманова називають головним винуватцем того, що сталося, і він набув величезної популярності в Малоросії, особливо в Києві».
Звісно, Ольга й сама з радістю долучилась до патріотичного руху. З гордістю носила вишиванки та народні строї, за прикладом брата вступила до «Громади» – легендарного об’єднання української інтелігенції. Тут вона познайомилася з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, а також Єлизаветою Рашевською – відомою майстринею, що відроджувала традиції вишивки, зокрема, – білим по білому.
Однак, найважливішою зустріччю стало знайомство з майбутнім чоловіком Петром Косачем. Вийшовши заміж у 19, Ольга переїхала до Звягеля та пліч-о-пліч з коханим продовжила плекати рідні звичаї та традиції.
Драгоманови й Косачі у 1890-х. Сидять, зліва направо: Світозар, Лідія, Олександра (дружина О. Драгоманова) з донькою Оксаною, Олена Пчілка. Стоять, зліва направо: Оксана й Ізидора та Аріадна
Трудівниця
У сім’ї Косачів добре знали, що людина починається з любові до рідного краю. Тож незабаром садиба молодого подружжя перетворилася у справжню фортецю української культури. А з появою дітей, Ольга взяла все найкраще з традицій Драгоманових – і сама навчала їх мовам, музиці, малюванню.
«Вона як тая пчілка працює», – любив повторювати Петро Косач про свою кохану. І таки не перебільшував. Попри домашні клопоти, Ольга стрімко відкривала свій потенціал. Збирала традиційні вишивані орнаменти, варіанти розпису крашанок, занотовувала традиції та обряди, відстежувала нові роботи сучасників – та укладала їх у міцний фундамент української культури. Допомагала й іншим – так, народні пісні відправляла М. Лисенку та М. Драгоманову.
Не цуралася і закордонної творчості: завзято перекладала Овідія, Ґюго, Свіфта, Андерсена, Ґете, Міцкевича та інших. А коли в 1879 родина переїхала до Луцька – долучилася до місцевого драматичного товариства.
Велика родина Косачів. 1907 рік
Бізнес-модель Олени Пчілки
Україна. Волинь. Утисків менше, свободи більше – тож українська культура процвітає. Саме тут Леся Українка напише свій перший вірш – «Надію». А поки що – її мама пропонує місцевим просвітникам конструктивний бізнес-план.
Отож, драматичне товариство ставить вистави, збирає юрми людей і якомога більше грошей. Потім ці фінанси спрямовуються на закупівлю українських книжок для бібліотек. І культурний ефект зростає одразу вдвічі. Геніально ж!
Зоря зійшла
Повітовий лікар, блискучий гуморист і поет Степан Руданський помер ще у 1873. Помер від сухот і виснаження, коли рятував людей під час епідемії холери. По собі лишив «Співомовки» – кумедні віршовані оповідання, які ніхто не хотів видавати. А дарма – бо в них сплелися казкові сюжети, народна сатира, історичні події та короткі замальовки з реального життя.
Ця збірка стала першим кроком Пчілки як видавця. Разом з нею вийшли у світ і декілька великих перекладів Олени. А вже незабаром львівський журнал «Зоря» зарясніє її віршами та оповіданнями. Далі буде власна збірка поезій – «Думки-мережанки» та два випуски альманаху «Рада», над яким жінка працювала разом з М. Старицьким.
У власних творах креативна українка сміливо експериментувала: зокрема, модернізувала та доповнювала рідну мову авторськими неологізмами. Саме так, до речі, з’явилися слова «мистецтво», «переможець», «променистий», «палкий» і «нестяма».
«Там, де сеї мови мені досить, я нею обхожуся, – а де мені сеї мови буває замало, я тим не в’яжу собі руки. І добираю «творю» (скажу власне – кую) собі ширшу мову».
Цілеспрямована та рішуча, Олена підкорила не лише видавничу справу, а й мас-медіа. Перебравши на себе фінансування журналу «Рідний край», кардинально змінила вектор його діяльності – і тим самим врятувала від знищення та забуття. Під керівництвом видавчині часопис почав активно публікувати зразки вишивок, культурологічні дописи, роботи українських майстрів, повідомляв про набір учнів і учениць до майстерень.
Олена Пчілка і Леся Українка. Січень 1898
Рупор українського жіноцтва
Отож, багатодітна мати, письменниця, громадська діячка, видавчиня, науковиця… Думаєте, на цьому Олена Пчілка зупинилась? Звісно що ні! Невгамовна жінка встигала ще й просувати жіночі права – зокрема, на творчість і власну громадську позицію. Необхідність цієї роботи зрозуміла ще у 23 роки – коли у Відні доля звела її з галицькою лікаркою, освітянкою та феміністкою Софією Окуневською.
«І побачила я, що й поміж жіноцтвом галицьким є течія національних настроїв. Через ту зустріч, хоч і дуже коротку, почалася моя знайомість з іншим жіноцтвом, бо тоді часто між нами згадувано пані Кобринську-Озаркевич, хоч познайомилася в особистій зустрічі з нею я дещо пізніше».
Головним спонсором цього майбутнього знайомства, до речі, виступив сам Іван Франко. Адже це він порадив Пчілці запропонувати Наталі співпрацю та підтримку.
Разом дві видатні письменниці започаткували жіночий збірник «Перший вінок» – журнал, що об’єднав найвидатніших літераторок того часу. Натхненний національною ідеєю та феміністичними ідеалами, він буквально створив новий образ української жінки – не тільки берегині, а й воїтельниці та інтелектуалки.
Цю лінію спостерігаємо також у багатьох творах Олени. Наприклад, у «Товаришках» дві дівчини вирушають до Швейцарії, щоб здобути освіту та стати лікарками. На той час це була нечувана хоробрість – і яскравий приклад для жінок, які замість побуту мріяли про кар’єру. Тож тим, що сьогодні родина Метінвесту активно поповнюється фахівчинями, які працюють на традиційно «чоловічих» професіях, ми багато в чому завдячуємо саме починанням пані Олени.
Чужих дітей не буває
Піклуючись про власних шістьох дітей, Олена Пчілка нерідко задумувалась: як зробити так, щоб українська молодь зростала свідомою, патріотичною, з високою культурою та сильним характером?
«Одно з найбільш болючих питань, для нас, українців, є шкільне питання, питання життя або смерті українського народу… Кожна окрема людина, тим більше кожен народ, має загальнолюдське право розгортати свої природні національні сили, має право вчитись у своїй національній школі».
Звісно, під тиском царату про українську школу годі було й мріяти. Однак, мисткиня знайшла вихід: у 1890, одразу після переїзду до Києва заснувала молодіжне літературне товариство «Плеяда». Збираючись в гостях у Лисенків, Старицьких, Косачів, її учасники студіювали нові твори, обговорювали перспективи української літератури та готували до друку освітні та художні збірки.
Далі – більше. На початку 1900-х світ побачив перший український дитячий журнал «Молода Україна». До сьогодні він залишається одним із кращих видань для малечі – адже крім самої Олени його дописувачами був цвіт української літератури – наприклад, Леся Українка та Максим Рильський. А вірші, баєчки, казки та оповідання земляків доповнювали переклади закордонних авторів – зокрема, історії Гулівера, Кицьки, що гуляла сама по собі та різдвяні пригоди скупого Скруджа.
«Діти – се наш дорогий скарб, се наша надія, се – молода Україна.»
Естафету національного просвітництва незабаром перебрала ціла низка творів для дітей. Так, це завдяки Олені Пчілці ми сьогодні пам’ятаємо про Козу-дерезу, Солом’яного бичка, Журавля та Чаплю та інших казкових персонажів – колоритних, суто українських, рідних і знайомих кожному з нас.
Скарбничку народних мотивів письменниця завзято доповнювала дитячими п’єсами – у 1918 вийшли друком «Казка Зеленого Гаю» та «Весняний ранок Тарасовий», ще за рік – опера «Дві чарівниці» та збірка віршів і оповідань «Книжка-Різдвянка». Робота над світлими та добрими історіями для малечі допомагала мисткині відвернутися від череди важких втрат: протягом кількох років в засвіти один за одним пішли чоловік, донька Леся та син Михайло.
Недооцінена. Неоціненна
Зважаючи на внесок Олени Пчілки в українську науку, освіту, національну реконструкцію, дуже дивно, що сьогодні ми знаємо її переважно як мати Лесі Українки. Щобільше: в Україні та світі є лише один пам’ятник цій неймовірній і вольовій жінці. Неймовірно – бо ж вона була першою – і однією з найпродуктивніших борчинь за національну ідентичність.
«Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей. І що там варт чиясь окрема доля, той тихий зойк у безмірі ночей?..»
Величезний внесок Олени у відродження України визнавали Іван Франко, Дмитро Донцов, Оксана Забужко. І недарма – бо в пригнобленій Україні вона чи не єдина мала сміливість відкрито триматися національного вектора.
Зокрема, на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві, тільки Олена виголосила промову українською! А були ж там і Коцюбинський, і Лисенко, і Панас Мирний. Ну, Мирного можна зрозуміти – він же агент 007 української літератури. А ось Олена не вагалась – була щирою українкою, відкрито та безстрашно. Сміливий акт непокори одразу став легендою – бо, уявіть собі, це була перша офіційна промова, виголошена українською за щонайменше 15 років!
А ось вам ще один випадок. 1920 рік. Святкування Дня народження Шевченка – і Пчілка, котра огортає погруддя Кобзаря синьо-жовтим стягом. Цей вчинок так розлютив присутнього комісара, що він грубо зірвав прапор з постаменту. І ніхто не наважився йому заперечити. Крім, звісно, самої Олени. Жінка, знала його прізвище – тож гучно і твердо почала скандувати «Ганьба Крамаренкові!». А натовп – підхопив. В результаті – заворушення, звинувачення у «контрреволюційній діяльності» та співробітники ОГЧП, що прибули заарештувати 71-річну письменницю.
Поважну жінку кинуто до в’язниці – однак, допомогло диво. За мисткиню поручився впливовий знайомий – і її відпустили. Після цього випадку Пчілці довелося терміново покинути Київ на чотири роки. Коли ж повернулася працювати в комісіях Всеукраїнської академії наук – знову опинилась під ковпаком спецслужб. Востаннє із трусом приходили, коли їй було вже 80. Шукали, ламали, розкидали речі. Наказували йти з ними – та Олена Пчілка вже не могла навіть підвестися з ліжка.
За декілька тижнів Ольги Косач не стало – однак, пам’ять про неї живе у кожному із нас. І мова не про те, скільки вулиць названо її ім’ям. Просто її робота супроводжує кожного українця та українку все свідоме життя. У віршованій казочці на ніч, куплетах врятованих від знищення колядок, візерунку вишиванок і в самій нашій щоденній мові. І, звісно, у легенді про жінку, яка казала правду, коли всі інші боялися.
Післямова
Сьогодні ми бачимо, як на фундаменті, котрий звела Олена Пчілка формується нова українська реальність. Бо ми вже не боїмося – навпаки, сміливо стоїмо за своє, цінуємо власну культуру та розвиваємо її. Не дивуємося юним дівчатам, котрі – сильні та незламні, – долучаються до лав ЗСУ та легко дають раду гігантським машинам на гірничо-металургійних підприємствах. І щиро дякуємо мисткині, яка в часи випробувань присвятила своє життя, щоб зібрати, зберегти та передати нащадкам спадщину наших славних предків
