Що ми знаємо про Лесю Українку? Та майже все, адже ця вольова жінка вже понад 150 років привертає до себе увагу дослідників. Але широкому загалу вона досі відома здебільшого як авторка «Лісової пісні». Хочемо це виправити, бо насправді наша Леся – ще й талановита історикиня, перекладачка, науковиця, яка майже на століття випередила свій час.

А ви готові дізнатися найцікавіше про «таємне» життя Лесі та мистецтво, що стало її зброєю проти безжального фатуму?

Жива легенда

Ясна та місячна волинська ніч. Довкола – ні душі, тільки налякане дівча пробирається від садиби Косачів углиб лісу. Налякане, але цілеспрямоване: вже не вперше безшумно сновигає між дерев, сподіваючись бодай одним оком поглянути на містичну істоту – Мавку, яка, за чутками, вподобала собі мальовничу галяву неподалік людської оселі.

Так і зростала Леся – у багатому світі українського фольклору та власної фантазії. Втім, у казку тікала ще й тому, що вдома їй бракувало материної теплоти. «Войовнича українофілка» й письменниця Олена Пчілка більше переймалася навчанням доньки, аніж дбала про сердечні стосунки з чутливою дитиною. Також подейкують, що амбітна жінка довго не могла розгледіти таланти Лесі та повірити в неї.

Українець та Українка

Добре, що був іще дядько – Михайло Драгоманов, який з дитинства став для мисткині своєрідним ідеалом. Гостюючи в родини Косачів, цей видатний історик, публіцист і фольклорист наче й сам молодшав: багато часу проводив з племінниками, учив плавати в Случі, охоче оповідав жарти й билини. А найголовніше – завжди знаходив час для талановитої небоги. Читав їй найкращі твори світової літератури в оригіналі, підтримував її творчий розвиток і став справжнім провідником у світі знань. Багато в чому завдяки його впливу Леся вже в чотири роки вміла читати, у п’ять – опанувала прописи, могла спілкуватися кількома мовами та грала на роялі, придбаному спеціально для неї. 

Міцному зв’язку дядька та племінниці не завадив навіть від’їзд Драгоманова. Звільнений з Київського університету, молодий доцент був змушений покинути батьківщину через свою проукраїнську позицію. Саме йому будуть адресовані перші листи п’ятирічної Лесі. А в 13 років дівчинка опублікує дебютні вірші під псевдонімом «Українка» – теж, найімовірніше, запозиченому в Михайла, який часто підписувався як «Українець».

Незламна Зея

Біда в життя Лесі прийшла раптово: у 10 років вона сильно застудилася та злягла з хворобою, яку пізніше з сумною іронією назве «тридцятирічною війною». Спершу недугу лікували мазями й припарками. Лише за два роки лікарі діагностували туберкульоз кісток та провели складну, як на той час, операцію. Навіть прикута до ліжка, з загіпсованими руками Леся не втрачала творчої завзятості й любові до життя.

Наприклад, розповідають, що якось дорослі помітили, як мала ритмічно вистукує ніжкою по бильцю ліжка. На запитання, що вона робить, дівчинка відповіла, мовляв, повторює уроки гри на роялі. Так народилася легенда про те, що Українка вміла грати на інструменті пальцями ніг. Ця історія, хай навіть сумнівна, вповні демонструє незламну волю, яка жила в тендітному тілі поетеси.

До слова, саме за те, що завжди була тонка, наче стеблинка, Леся й отримала від матері одне зі своїх дитячих прізвиськ – Зея, або Зеїчок. Воно походить від назви сорту кукурудзи zea japonica.

Три дні казки

Час минав, дівчинка перетворилась на підлітку, а родина Косачів перебралася в Київ. Це справило неабиякий вплив на творчість Лесі. За кілька років разом із братом Михайлом вона створить у місті літературний гурток «Плеяда». 

Однак серцем письменниця завжди тяжіла до рідної Волині, її мальовничої містичної краси. Тому короткий (всього три дні!), але продуктивний відпочинок у селі Скулин поблизу Ковеля залишив у її душі непозбутній слід. Зрештою, ця подорож знайшла втілення у славнозвісній «Лісовій пісні».

Саме тут, у володіннях свого іншого дядька, Лева Баса, молода Леся зустріла прообраз Лукаша – Ярмила Кубаха. Решту зробили оповідки родича, який літував в урочищі Нечимному, випасаючи корів і пораючи власну пасіку. Часто біля нічного вогнища дядько Лев розважав малих переказами про таємниці рідного краю, місцеве озеро та дивні сили, що споконвіку тут мешкають. Згадував про лісовиків, польовиків і водяників та їхнє ставлення до людей.

Уже значно пізніше, в одному з листів до матері, Леся пригадає цю подорож та зізнається:

Перекладачка та історикиня

Кажуть, талановита людина – талановита в усьому. Так і Леся Українка: вихована в українському середовищі, з дитинства оточена рідною культурою та мовою, дівчина хотіла передати їхню красу іншим. Міцною опорою в цьому бажанні було знання семи мов, якими поетка володіла бездоганно. Тому ще за участі в «Плеяді» вона спільно з Драгомановим створила список світової класики, яку вважала за потрібне перекласти українською. У перелік творів Гюго, Шекспіра, Байрона, Петрарки й Сервантеса потрапили російськомовні роботи Гоголя та Івана Франка.

Подорожуючи світом, письменниця подарувала українському читачеві можливість познайомитися з легендарними творами – «Макбет» Шекспіра, «Божественна комедія» Аліг’єрі, «Ліричні наспіви» Гейне, «Пропала грамота» Гоголя й інші літературні шедеври.

Цікаво, що благородна справа просвітництва не обмежилася суто літературними амбіціями. У 19 років Леся Українка поставить собі за мету написати… справжній підручник з історії! Цілі досягне всього за два роки: на основі німецьких та французьких джерел складе власний – і досить прогресивний на той час – курс «Стародавня історія східних народів».

На жаль, писаний здебільшого для сестер підручник побачив світ лише після смерті авторки, та ще й в іншому вигляді, ніж планувала сама Леся. Вона ж бо мріяла не тільки відредагувати вже написане, а й наповнити книгу ілюстраціями. Однак так і не знайшла можливість завершити почате – на заваді стала хвороба. 

Любов і недоля

Історія Лесиного кохання, як і все життя, непроста й сповнена трагізму. Чимало біографів вважають її першим обранцем Максима Славінського – теж учасника гуртка «Плеяда», з яким дівчина працювала над перекладом Гейне. За свідченнями сестри поетеси Ольги, саме в період знайомства з «паном Максимом» Леся була як ніколи «веселою, бадьорою, життєрадісною, якоюсь окриленою». Хай там як, певного свідоцтва цього зв’язку ми не маємо – лише кілька натхненних поезій з лаконічною присвятою «М. С.»

За дев’ять років у житті Українки з’явився ще один чоловік – грузин Нестор Гамбарашвілі. Він орендував кімнату в київському помешканні Косачів. Та не судилося молодим людям бути разом: невдовзі після знайомства з Лесею Нестор одружився у себе на батьківщині. Тож нескладно здогадатися, кому дівчина присвятила чергові сумні рядки.

Одержима

Окремої уваги заслуговують почуття Лесі до Сергія Мержинського, випускника Київського університету Святого Володимира. Молоді люди познайомилися в Ялті 1898-го, де обидва лікувалися від туберкульозу. На жаль, почуття поетки не були взаємними: Сергій кохав іншу жінку й не приховував цього, а Лесю вважав лише другом.

Та це не зломило ні волю, ні щиру симпатію Українки: попри розбите серце, вона запрошувала милого до рідної оселі в Колодяжному, допомагала з лікуванням, а коли його стан погіршився, відправилася за ним до Мінська.

Рішення не змінила навіть материна заборона. Коли Олена Пчілка різко виступила проти поїздки, Леся розірвала стосунки з родиною та залишилася вірною почуттям до Сергія. Хоч сама до межі була виснажена хворобою, віддано турбувалася про коханого. А коли він не зміг писати, занотовувала листи до тієї, іншої. В одному з послань навіть сама звернулася до суперниці, коротко попросивши:

Уявляєте, наскільки потрібно бути вольовою людиною, щоб витримати таке? Та Леся й не думала жалітися. Натомість трансформувала свій біль у полум’яну творчість. За кілька ночей, проведених біля ліжка приреченого Мержинського, вона створила драматичну поему «Одержима» – один з найвизначніших своїх творів. А на запитання, як їй вдалося пережити втрату, стримано відповідала:

Цілющі квіти любові

Зі своїм останнім чоловіком, Климентом Квіткою, Леся вперше зустрілася восени 1898 року в Київському університеті. Уже відома письменниця читала там своє оповідання «Над морем», а заворожений студент-першокурсник був серед слухачів – і навіть не мріяв продовжити спілкування.

Незабаром доля розставила крапки над «і» та звела пару. Все почалося з фольклору й літератури: попри фах юриста, Климент був ще й концертмейстером, захоплювався народною творчістю та системами звукозапису, які щойно починали з’являтися. Саме з цього приводу до нього звернулася Леся – запропонувала записати на фонограф українські пісні.

Співпраця виявилась плідною: разом Українка та Квітка увічнили понад 200 творів, а в 1902 році світ побачила перша збірка народних пісень. Спільна місія та пристрасть до мистецтва зблизили їх, тож коли Климента відрядили до Сімферополя, а пізніше – до Тифліса, Леся поїхала разом з ним. І знову не минулося без пригод. Олена Пчілка була вороже налаштована й до цього обранця доньки: мало того, що він був на дев’ять років молодший, так ще й з бідної родини!

Суперечку вирішили, як і попередню: влаштувавши матері тритижневий мовчазний бойкот, Леся відмовилася від фінансової підтримки Косачів і таки зробила по-своєму. Вже під час подорожі в Климента виявили тяжку форму туберкульозу – хвороби, що звела зі світу попереднє кохання Українки, хвороби, на яку страждала й вона сама. 

У розпачі жінка прийняла відчайдушне, але правильне рішення – наполягла на спільному переїзді в Ялту. Неймовірно, але це спрацювало: кримський клімат і тепле море відновили здоров'я Квітки, і чоловік швидко почав одужувати.

У 1907 закохані побралися, попри весь скептицизм, який відчували до церковних обрядів. Своє рішення пояснювали тим, що цивільний шлюб міг зашкодити юридичній кар’єрі Климента – єдиному стабільному джерелу доходів у парі, тож вибору вони не мали. Так, через роки страждань і втрат, поетеса нарешті відшукала своє щастя, щирого друга й коханого, який залишався разом з нею аж до самого кінця.

Liebe Wunderblume

Є в історії Лесиних симпатій ще одне ім’я, яке до сьогодні викликає чимало пересудів, фантазій та пліток. У листах поетеси до Ольги Кобилянської бринить стільки ніжності й зізнань у любові, звучать такі зворушливі епітети та сміливі ідеї, що мимохіть задумаєшся, чи не було там чогось більшого за дружбу.

Імовірно, таки було. Проте мова радше про духовну спорідненість. І, звісно, про щирість, взаємопідтримку та відображення власної сили духу, яку кожна з жінок вбачала в подрузі. Адже потрібно бути неймовірною сміливицею, щоб кинути виклик стереотипам чоловічого суспільства ХІХ сторіччя. Та ще й на весь голос заявити про жіночі права, вроджену самодостатність і всупереч усьому боронити свою позицію.

Додайте сюди спільні інтереси в фольклорі, музиці, етнографії, дивовижний успіх у літературі та трагедію нещасливого кохання – й отримаємо справжню формулу щирої дружби. Не дивно, що навіть примхлива та зазвичай скупа на емоції Олена Пчілка по смерті доньки напише Кобилянській:

На захист версії про суто платонічну любов говорить і щира підтримка Лесі, коли Ольга зізналася в коханні своєму обранцю – неймовірний на той час учинок! – та зробила йому пропозицію руки й серця:

Тож ми радимо залишити фантазії та здогадки осторонь, а натомість щиро порадіти за двох подруг-письменниць, які відшукали одна одну в буремному світі та залишили по собі міцні підвалини для національного феміністичного руху.

Постскриптум

Сьогодні, як і 150 років тому, українські жінки знаходять у собі сили творити майбутнє рідної держави. Не в останню чергу, завдяки прикладу Лесі Українки, вони вже давно підкорили літературні, політичні й наукові терени. Ба, більше: під час війни фахівчині Метінвесту демонструють небачену витривалість і наполегливість, опановуючи традиційно чоловічі професії – шахтарок, збагачувальниць, металургинь, інженерок… 

Ми щиро пишаємося сильними, незалежними, самостійними жінками та разом із Метінвест Політехнікою докладаємо максимум зусиль, щоб частка жіноцтва на підприємствах Групи тільки зростала. Як показує досвід видатних українок, не стать визначає силу та професійний успіх. Головне – це незламний дух, віра в себе та пристрасть іти вперед за своїм покликанням. А що не кажіть, цього нашим жінкам точно не бракує!