Станіслав Бірючинський добре знає, що означає втратити дім через війну. І саме тому сьогодні у війську він робить усе, щоб не дозволити втратити його знову.
Його історія починається у Луганську – місті, де він народився, виріс і здобув свою першу професію будівельника. Там жили його батьки, там були плани на життя. Але у 2014 році війна змусила залишити все позаду. Як і тисячі українців, Станіслав став вимушеним переселенцем. Новим домом для нього стало гостинне Запоріжжя.
Місто прийняло його тепло. Тут Станіслав почав життя заново: знайшов роботу, друзів, зустрів свою майбутню дружину. Саме тут він почав пускати коріння – будувати кар’єру та власне майбутнє.
У 2017 році він прийшов працювати на комбінат Запоріжсталь: пройшов курс помічника машиніста тепловоза, згодом став підмінним черговим, а також здобув вищу освіту в Запорізькій політехніці. Він планував працювати, розвиватися, жити звичайним мирним життям.
Але війна знову нагадала про себе…
Робочу зміну ніхто не відміняв
24 лютого 2022 року Станіслав мав заступати у нічну зміну на комбінат. Він і дружина ще спали, коли рідні повідомили страшну новину – почалося повномасштабне вторгнення.
- Перші хвилини – шок. Потім усвідомлення, що я знав: це може статися, і морально до цього готувався. Перші дії: поїхав на роботу, бо треба було виходити в зміну, – згадує він.
На початку вторгнення Запоріжсталь вимушено зупинився, багато працівників стали на захист рідного міста. Серед них був і Станіслав.
- Я з Луганська, я вже колись втратив дім через війну. Тут я вирішив: тікати не буду. Запоріжжя стало мені рідним, це місто дало мені дуже багато і я твердо вирішив, що буду його захищати, – говорить Станіслав.
Саме тому він пішов до війська добровольцем. Спочатку навіть не одразу взяли – були великі черги. Але він не відступив. Його вибір підтримала дружина.
Перше випробування війною
У березні 2022 року Станіслав разом із побратимами вирушив на бойові навчання до Львівської області. Там він пережив перше велике випробування війни. 13 березня росіяни завдали масованого ракетного удару по полігону у Яворові на Львівщині. Тоді за офіційними даними по базі було випущено 30 ракет, 35 людей загинули, ще 134 дістали поранення.
Після навчання Станіслав потрапив до 8-го окремого полку зв’язку, який згодом став 8-ю окремою бригадою зв’язку. Півтора року служби – від роти охорони до ремонтної роти, де він ремонтував техніку радіозв’язку.
З грудня 2023-го до квітня 2024-го виконував завдання у Києві – зокрема допомагав забезпечувати побут військових.
Та фронт потребував людей. У квітні 2024 року Станіслав отримав наказ перевестися до 116-ї окремої механізованої бригади на посаду крупнокаліберного кулеметника. Його направили на Куп’янський напрямок – один із найважчих відтинків фронту.
- Це був один із найтяжчих періодів служби. Дуже важкі бої, було багато втрат серед наших, – згадує він.
Наприкінці 2024 року Станіслав подав заявку до програми «Лінія дронів» – ініціативи легендарного підрозділу «Мадяра». А вже у лютому 2025-го його запросили до 429-ї бригади полку «Ахіллес». І знову Куп’янський напрямок…
Нічний кошмар для ворога
Сьогодні Станіслав служить оператором обслуговування безпілотників. Його робота – підготовка та спорядження великих ударних дронів-бомберів, які ворог називає «Баба Яга». Серед них – потужні безпілотники «Вампір», що стали справжнім нічним кошмаром для російських позицій.
- Вночі нас чутно, але ніхто не бачить. А ми бачимо все – навіть як миші бігають по полю. Тож ворога точно не пропустимо, – усміхається Станіслав.
Він готує борти до вильоту, споряджає боєкомплекти та забезпечує їхню роботу. І зізнається: до дронів ставиться майже так само, як колись до локомотивів.
- Я ці борти люблю. Як у нас, залізничників, є улюблені серії локомотивів, так у мене є улюблені безпілотники. Мій фаворит – це «Вампір», я вважаю його зброєю Перемоги, – зазначає Станіслав.
Робота бомберів часто вирішує долю бою: вони прикривають піхоту під час штурмів, зупиняють атаки ворога, допомагають утримувати позиції. Інколи навіть доставляють найнеобхідніше – якось дронами вони доставляли кров для переливання пораненим.
- Кожна хвилина під час військової операції важлива. Тож діємо злагоджено, швидко. І завжди приємно чути, коли все стихає – значить наші втримали позиції, а ми виконали свою роботу добре, – підсумовує Станіслав.
Наша робота – наш обов’язок
За службу Станіслав отримав відзнаку «Лицарський хрест» та нагородний ніж від Мадяра. Але для нього головне – не нагороди.
- Я все це роблю не заради нагород. Я намагаюся бути корисним, щоб побратими могли розраховувати на мене.
Про війну він говорить дуже чесно.
- Війна – це погано. Багато друзів втратив у піхоті. Молодь жалко – вони повинні гуляти, жити повноцінним життям, а вони тут, в окопах. Я ніколи не зрозумію наших ворогів. Не знаю, як можна любити війну і любити воювати. Я це роблю, бо мушу – щоб зупинити ворога, щоб захистити те, що маю, а не для того, щоб повоювати.
Попри службу, Станіслав підтримує зв’язок із колегами з підприємств Метінвесту.
- Запоріжсталь для мене – це теплі спогади про мирне життя. Дуже боляче, що війна забрала це життя. Але головне – не опускати руки. Якщо виконуєш свій обов’язок – то це твоя робота, якою б складною вона не була. Мої колеги працюють, я захищаю. Бо треба. Ми всі робимо свою роботу, кожний на своєму фронті, – стверджує Станіслав.
