У сиву давнину прийшло на криворізькі землі велике й могутнє плем'я. Ситно й привільно зажили люди. Але розгнівали вони чимось богів. Літо було посушливе, всі паростки згоріли. Мисливством і риболовлею прожило плем'я до наступної весни. Кинуло в суху землю насіння, що залишилося, але сонце знову висушило паростки. Звірі залишили ці місця. Риба залягла на дно. Людям загрожувала голодна смерть.
І вийшов тоді старійшина, і сказав: «Ми прогнівали богів і повинні понести покарання. Щоб сонце знову було милостивим, а нашу землю благословив дощ, найкрасивіша, найщасливіша пара має принести себе в жертву».
Коли старійшина замовк, з натовпу вийшла струнка степовичка Рудана. Слідом за нею – красень-чоловік. Вони рушили до скелі, де плем'я приносило дарунки богам. Людей опанував жах.
Ніколи ще плем'я не жертвувало людські життя. «Зупиніться! – кричали вони. – Ми знайдемо інші, кращі землі!». На мить у серце чоловіка закрався сумнів. Він уповільнив крок, але горда Рудана продовжила свій шлях. Вона піднялася на вершину скелі, що нависла над річкою, змахнула рукою та стрибнула у хвилі. У ту ж мить повітря струсонув грім.
Чоловік кинувся до місця, де ще секунду тому була Рудана, але там зяяла порожнеча й гуркотів вітер. Тоді чоловік стрибнув за коханою. Вражені люди завмерли, а над ними вдарила сильна гроза.
Стихія підняла все навколо, а коли стихла, земля була вбрана в зелень, ліси та річки знову були повні живності. А кров Рудани потрапила глибоко в надра землі. Вона зберегла свій червоний колір і стала залізною рудою. Ближче до поверхні, над червоною, лежить синя, бідніша руда. Старі люди кажуть, що це тіло чоловіка оберігає кохану.