Його доля пов’язана з підприємством вже майже 40 років, і два з половиною з них він віддав службі у ЗСУ, захищаючи незалежність і свободу України у найгарячіших точках воєнних дій. Кілька місяців тому Володимир Щелкачов демобілізувався і повернувся на Каметсталь, в агломераційний цех.

Металургійна спеціальність Володимира Олександровича – машиніст вагоноперекидача, саме на цій дільниці аглофабрики він працював і працює чимало років. Водночас у цього зваженого чоловіка із теплою «сонячною» посмішкою є інша, військова, спеціальність – командир зенітно-ракетного взводу. І за цією професією старший лейтенант Щелкачов «працював» з честю і совістю на найскладніших бойових напрямках сходу України. 

 Вперше Володимир був мобілізований у 2014-му, рік служби для нього позначений назвами Добропілля, Авдіївка, Карлівка та багатьма іншими – тими, які для хлопців з АТО є синонімами хоробрості і вірності обов’язку. У перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, він, за повісткою, знову став на захист країни. І знову східний напрямок, Ізюм і Бахмут – наймення, перед якими сьогодні схиляє голову кожен з нас. Розуміємо, що війна – не привід для пустої цікавості, а тому із вдячністю отримуємо відповідь на запитання: 

– Володимире, вважається, що війна істотно змінює людину, її світогляд, сприйняття реальності. Чи так це особисто для Вас? 

– Не можу сказати, що участь у бойових діях змінила мене вже якось надто істотно. Україну треба захищати. Для України треба працювати. Я знав це добре й раніше, а за останній час, можливо, лише зміцнився у цьому знанні і втратив бажання сперечатися і щось доводити тим, хто так би мовити «має власну думку». Мені довелося керувати людьми на війні, і повірте, командир у бою – це тільки в кіно романтично і пафосно, а насправді велетенська напруга і відповідальність. Я навчився бачити і сприймати людей такими, якими вони є, не навішуючи ярликів, бо ж на фронті людські прояви бувають дуже неочікуваними. Для прикладу, був у мене в підрозділі один боєць, як би це пояснити, таких називають «безбашенними». Та у найскладніший момент нашого виходу з Бахмута саме він сів за кермо автівки, хоч це й не був його обов’язок, і під серйозними обстрілами ми з ним вивезли наших хлопців з позиції. А ще війна, мабуть, навчила мене по-справжньому любити і цінувати все те, що цього варте. 

Зрозуміло, що перш за все наш герой говорить про найрідніших, найближчих людей. Дружина Наталія, яка донедавна теж багато років працювала на комбінаті, син і донька були для Володимира тим стрижнем, на якому трималася його сталева воля, теплом і світлом, які здалеку щохвилини світили та обігрівали навіть у найглибшій темряві, за які насамперед і треба воювати. Не завжди був зв’язок для спілкування, а от віра і вірність – щомиті.  

А ще друзі і колеги з аглофабрики, які свою справжню тривогу за Володимира ховали за короткими меседжами: «Як ти там?» І його стримані відповіді: «Тримаюся, все добре», – хоч і не могли обдурити, та все ж додавали надії, що й справді тримається. А вже як виходили на зв’язок, то першим запитанням було: «Яка допомога тобі потрібна, що ми можемо для тебе зробити?» Була підтримка від Групи Метінвест, обмундирування, зимовий термокомплект, а також неодноразова гуманітарна допомога для сім’ї. 

Тому й недивно, що, демобілізувавшись і відпочивши у належній відпустці, Володимир Щелкачов якнайшвидше став до роботи на Каметсталі. Стабільну роботу і зарплату вважає дуже важливими складовими цивільного життя, адже в його родині, яка так чекала його повернення, повинні бути злагода і добробут, донька повинна отримати гідну освіту. 

– Я на цьому підприємстві усе життя. Сьогодні моя робота, разом із домашнім затишком і любов’ю рідних, символізують для мене повернення у мирне, знайоме, стабільне життя. Так, дещо на Каметсталі за цей час змінилося, але мої професійні обов’язки, обладнання, на якому працюю, знайомі, робота знайома – руки її пам’ятають. І зустріли мене ті ж, хто й проводжав, хто підтримував на війні, хвилювався за мене. Старший майстер Валерій Перекопський, як то кажуть, ввів у курс справ, запропонував нові професійні можливості. Бригадир і разом з тим профспілковий лідер Неллі Поручикова – наша справжня цехова берегиня, уважна і турботлива, чи не щодня цікавиться моїми справами, завжди готова прийти на допомогу. Та я не відчуваю себе ні втраченим, ні безпомічним, ні покинутим. Мені тут справді добре. 

– Ми раді, що до нас повернувся чудовий співробітник, справжній професіонал, стриманий і позитивний колега. Володимир дуже відповідальний, виконавча і технологічна дисципліна – на висоті, завжди готовий підтримати колектив у виконанні складних виробничих завдань. Одразу відгукнувся на пропозицію виконувати більш відповідальні обов’язки – постійно керувати вагоноперекидачем, тепер вже як машиніст четвертого, найвищого розряду, – Валерій ПЕРЕКОПСЬКИЙ, старший майстер виробництва відділення шихтопідготовки.