– Війна знищила все, що було в нас, – тремтить від споминів голос Юлії. – Будували плани на майбутнє дітей і на себе. Все відійшло в небуття… Та надія ще є. Ми всі живі, здорові. Відтепер я працюю за своєю спеціальністю на залізниці Північного комбінату, тож є ще час почати жити наново.

На металургійному комбінаті імені Ілліча в залізничному цеху Юлія Гончар працювала черговою підстанції понад 23 роки. Робота дуже подобалася своєю оперативністю. Юлія порівнює її із шаховою грою – весь час слід продумувати ходи наперед: що і куди відправити, як організувати оптимальне перевезення металургійної продукції.

– Разом із цікавою роботою був і цікавий відпочинок, – згадує жінка приємні турботи про співробітників. – Профспілка виділяла нам путівки. Від Метінвесту, наприклад, двічі побувала з родиною в Криму, до його анексії, звісно. До того ж останніми роками у нас організовувалися командоутворювальні поїздки вихідного дня на узбережжя Азовського моря. З колегами майже не бачимося, оскільки знаходимося на різних станціях, а під час відпочинку в нас з’явилася можливість для спілкування. Родиною мріяли побувати й у Карпатах – наприкінці березня цього року збиралися сім’єю у Ворохту. Війна змінила не тільки плани на відпочинок, а й узагалі на життя.

У перший день російські окупанти обстрілювали околиці, а до центру дійшли пізніше. У будинку, де мешкала родина Юлії, спочатку відключили світло, потім воду, а через кілька днів і газ. Тож довелося розводили багаття й готувати їжу поруч із будинком. Більшість жителів 36-квартирної багатоповерхівки виїхали в перші дні війни – залишилось тільки родин десять. Укриттям від обстрілів став колишній фітнес-клуб у підвалі. Один раз спустилися, а там приміщення маленьке, а людей багато. Сім’я Юлії велика – подружжя та троє дітей різного віку. До того ж ще й собака. Тож під час наступної сирени вирішили ховатися в коридорі.

У перші дні Юлія старалася стримувати себе, не показувати близьким хвилювання, тому дітки сильно не перелякалися. Максимально страшно стало, коли окупанти підійшли ближче. Протягом доби не припинялися обстріли. Всі молилися й постійно заспокоювалися думками, що все ось-ось закінчиться і буде як раніше. Однак майже місяць жили в жаху.

– Нам пощастило, тому що ми не бачили загибелі людей. Вибухи були, а от трупів не бачили. Це зіграло неабияку роль у нормальному психологічному стані дітей, – радіє Юлія за малих.

У баку машини родини Гончар було лише п’ять літрів бензину – з такою кількістю пального нікуди не доїдеш. А коли вже несила було витримати страхіття постійних бомбардувань, холод у квартирі й на вулиці, все ж вирішили ризикнути.

– Опалення відключили, – ділиться спогадами Юлія. – Кожного ранку прокидалися та дивилися, яка в кімнатах температура. Термометр невблаганно показував тільки 11 градусів. А тут від прильоту чергового снаряду у квартирі повибивало всі вікна. Довелося ночувати в знайомих, оскільки мороз доходив до мінус п’яти. Тоді й дійшли до точки відчаю. Вранці сіли в авто та поїхали. Слава Богу, на блокпосту росіяни дали бензин. Мабуть, пожаліли. Машина була в такому стані, що без сліз на неї не глянеш: лобове скло повністю розбите на дрібні крихти – трималося лише на плівці. Без бамперів, вся зім’ята вибуховими хвилями.

Відстань до Бердянська всього 90 км, але їхала родина аж два дні. Дороги розбиті, всіяні дротами, уламками, понівеченими авто. Ще й гриміло звідусіль страшно, але зупинятися було ще страшніше. Затримувалися подовгу на блокпостах через довжелезні колони машин. З початком комендантської години довелося ночувати в селі Дем’янівка. Біженців прихистили на ніч у церкві. А в Бердянську родину Гончар обігріли теж зовсім незнайомі люди. Хотілося швидше виїхати на вільну Україну, адже й це місто вже було під контролем окупантів.

– Евакуаційних автобусів не було, – продовжує розповідь Юлія. – Стояла велика черга з легковиків на азовському кільці. Тож довелося переночувати на заправці. Вже вранці попросилися в авто до одного чоловіка, свою машину довелося залишили – вже «сипалася» на ходу. Ми були неймовірно раді та щасливі, коли доїхали до нашого блокпоста. Тут українські військові тільки перевірили наші паспорти, а не так, як росіяни – обшукували всі сумки й копирсалися в телефонах.

У Запоріжжі після реєстрації волонтери нагодували-напоїли й запропонували родині Юлії переночувати в дитсадку. Вранці їх відправили на евакуаційний потяг до Львова. Але Юлія з чоловіком вирішили їхати до Кривого Рогу, адже тут є підприємства Метінвесту – хотілося одразу отримати роботу. До того ж сюди вже виїхала двоюрідна сестра з родиною. Їм місто сподобалося, і вони запросили до себе. Знайшли неподалік від цирку квартиру.

– Робота за моєю спеціальністю була тільки на Північному комбінаті. Звісно, далеченько, але я була й цьому рада, – задоволена пропозицією Гончар. – У колективі прийняли чудово. Дівчата розказували, показували, ставилися, як до дитини – розуміли, що ще не відійшла від пережитого. При влаштуванні на комбінат дали підйомні, допомогла грошима профспілка. У школі добре прийняли дітей, батьківський комітет запропонував допомогу. Старша донька пішла за покликанням душі навчатися на волонтера до Червоного хреста.

Боляче дивитися на зруйноване рідне місто Маріуполь. Але водночас родина Гончар радіє, що вже не там. Відтепер вони намагаються частіше триматися купи. Раніше як? Кожен зайнятий своєю справою. А зараз відвідують разом парки, знайомляться з пам’ятками міста.

– Та все одно почуваєшся вирваним кущиком. Начебто живий, але ні до чого не прив’язаний, жодних планів, – з болем промовляє Юлія. – Та я вважаю, що найголовніше – життя і здоров’я, а також віра в перемогу й майбутнє. А все інше можна відбудувати чи купити.