Діалог без бар’єрів: у Запоріжжі обговорили досвід війни та життя після фронту. Про війну без прикрас, життя після фронту і діалог, який допомагає зрозуміти одне одного.

У Незламному хабі «Орбіта» відбулася відкрита панельна дискусія «Нескорені: діалог без бар’єрів», організована молоддю та ветеранським активом Запоріжсталі.

Ветерани, діючі військові, молодь і містяни говорили відверто: про війну, повернення до цивільного життя, складнощі адаптації та підтримку, без якої це майже неможливо.

Паралельно з дискусією працював благодійний аукціон, на якому збирали кошти на автівку для взводу безпілотних авіаційних комплексів, що боронить Запорізький напрямок. Саме в цьому підрозділі нині служить один з учасників дискусії Микола Ткаченко.

Двічі доброволець

Діючий військовослужбовець Микола Ткаченко – двічі доброволець. Його шлях на фронті почався з перших годин повномасштабного вторгнення. До війни він працював на Запоріжсталі оператором поста керування гарячої прокатки. Тож ранок 24 лютого зустрів дорогою на роботу.

- О п’ятій ранку я почув над головою перші літаки – і одразу вирішив йти до військкомату. Для себе визначив: повернуся тільки тоді, коли всі вороги підуть з нашої держави. 

Одразу набрав керівника і сказав, що йду. За кілька днів уже був у зоні бойових дій. – навчання тоді як такого не було. Ми були одними з перших, хто зустрічав ворога, і завдання було просте – не пустити його до міста, – згадує Микола.

Під час виконання одного з бойових завдань Микола отримав поранення. Після цього – лікування, реабілітація, повернення до роботи на підприємстві. Проте через рік він прийняв рішення повернутися на фронт і підписав контракт. 

- Я був в окремій штурмовій групі і ми мали зайти на певну позицію, підтримати наших бійців, згодом евакувати трьохсотих бійців. Але коли зайшли на позицію, на нас вийшло два ворожих танки і почали в опор нашу групу розстрілювати. Так я отримав поранення. 

Було списання, довгий період, поки відновився. Але як тільки зміг – сам обрав підрозділ і повернувся. Зараз я знову служу у взводі безпілотних авіаційних комплексів.

Свою мотивацію Микола пояснює просто: 

- Моє місце сили – це люди поруч. Побратими. І всі, хто в тилу допомагає. Ми можемо тримати фронт, але не можемо тримати тил. Тил має підтримувати – тільки разом ми переможемо.

Окрема тема – забезпечення підрозділів. Микола розповідає, що техніка на фронті – це буквально питання життя. 

- У серпні 2025 року почався активний наступ на Запорізькому напрямку. Ми втратили багато автомобілів. За один місяць – три пікапи. Один підірвався на міні, другий знищив FPV-дрон, третій – також підірвався під час заїзду на позицію. Машину викинуло, евакуювати її було неможливо. Добре, що люди залишилися живі. 

Ми залишилися майже без коліс. А це – підвіз, евакуація поранених, переміщення між позиціями. Тому я відкрив збір на автомобіль, – каже Микола.

«Стояла в магазині і не розуміла, що робити»

Юлія Прус – доброволиця, яка долучилася до лав 110-ї окремої бригади територіальної оборони Сил територіальної оборони Збройних сил України у березні 2022 року. Приймала активну участь у бойових діях на Запорізькому напрямку, двічі отримала контузію. 

Після повернення з фронту Юлія влаштувалася працювати на комбінат Запоріжсталь. Війну вона згадувати не хоче: каже, що для себе вирішила рухатися вперед. 

Нещодавно Юлія вступила до вишу, щоб стати військовою психологинею. Ветеранка каже, що це рішення напряму пов’язане з її власним досвідом війни. 

- Я маю травматичний досвід, пов’язаний із війною. І через це дуже добре розумію людей – через які травми вони проходять, що переживають і ще будуть переживати. Це речі, які не зовсім про цивільне життя – це глибші процеси. Я зрозуміла, що хочу допомагати людям проживати ці стани. Тому що повернення з війни – це дуже складний момент. Це травматична подія, після якої людині потрібно фактично заново знайти себе в цивільному житті, – каже Юлія.

Юлія зізнається: їй самій було непросто. 

- Я коли повернулася, навіть не могла піти в магазин. Стояла і не розуміла, що робити. Дивлюся на полиці – і не можу зібрати думки. Треба купити їжу, вдома пустий холодильник, діти… А ти просто губишся. Дуже важко було. Потроху почала звикати, якось повертатися до цього життя. 

Я через це пройшла. І тому хочу допомагати іншим пройти цей шлях, – ділиться ветеранка.

Полон, сни і повернення

Андрій Проскура воював з 2017го в АТО/ООС. Повномасштабну війну зустрів під Маріуполем – командиром гармати у 55-й артилерійській бригаді. 

- 24-го числа, о третій ранку, ми вже були під Маріуполем. Я був командиром гармати. Виконували завдання в місті, потім – блокада, – згадує Андрій.

Згодом разом з побратимами Андрій потрапив у полон, де пробув близько трьох років. Після звільнення – пів року лікування і відновлення.

Попри це, війна продовжує нагадувати про себе.

- Мені часто сниться те, що я пережив. Що я знову там. Я цього не приховую — у мене навіть керівництво знає. Іноді просто не можу спати, – каже Андрій. 

Саме родина і підтримка близьких та колег стали для Андрія тією опорою, яка допомагає рухатися далі. 

- Я вірю, що це все з часом пройде. Головне – повернутися, – каже Андрій. – Моє місце сили – це моя родина. Я знав, що вони за мене моляться. Це дуже допомагало триматися. 

Адаптація після повернення, каже Андрій, непроста – і часто бракує інформації, куди звертатися по допомогу. Втім, іноді підтримка знаходить сама: 

- Буквально через тиждень після повернення зі мною зв’язалися представники «Серця Азовсталі». Вони вже знали, хто повернувся. Пояснили, які документи потрібні, допомагали поступово – і з реабілітацією, і з іншими речами.

Незвичайний футбол

Сила підтримки

Сьогодні на Запоріжсталі працює більше 220 ветеранів російсько-української війни. Тут їх чекають, підтримують і допомагають повернутися до мирного життя. 

Один з тих, хто працює з ветеранами на підприємствах Метінвесту в Запоріжжі – Костянтин Матлай. Він сам пройшов війну, отримав поранення і після повернення до цивільного життя допомагає адаптуватися іншим. 

- Я пішов на фронт у жовтні 2023-го. Пройшов навчання, далі вже була служба.

Під час виконання бойових завдань отримав поранення. Було влучання – FPV-дрон. Він залетів на нашу позицію, у бліндаж. Мене тоді поранило. Після цього була евакуація і тривалий період реабілітації, – згадує Костянтин. 

Після відновлення Костянтин повернувся до цивільного життя – і до роботи на підприємстві. 

Сьогодні він допомагає ветеранам, які повертаються з фронту, адаптуватися до роботи та знову вбудуватися у звичний ритм життя. Каже, такі ситуації часто потребують не лише формального втручання, а й уважного людського підходу: 

- Після реабілітації я повернувся на Запоріжсталь, і мені запропонували займатися ветеранською політикою. 

Я допомагаю ветеранам, які повертаються, адаптуватися до роботи, налагодити процеси. Іноді виникають складні моменти. Але все це можна пройти і подолати разом – саме цим я і опікуюсь.

Костянтин підкреслює: наявність таких фахівців – це не формальність, а необхідність, особливо в умовах великої кількості ветеранів, які повертаються до цивільного життя: 

- Такі спеціалісти важливі, бо у ветерана має бути можливість кудись звернутися. Якщо він залишається сам на сам із проблемами – це набагато складніше. А так є люди, є середовище, куди можна прийти і отримати підтримку.

Нагадаємо, на Запоріжсталі та інших підприємствах Метінвесту діє корпоративна програма «Шлях героя: екосистема інтеграції ветеранів», яка забезпечує супровід воїна від моменту мобілізації з підприємства до його повергнення та подальшої адаптації у колективі після звільнення з лав української армії. 

З воїнами та їх родинами встановлюють зв’язок для надання оперативної допомоги у підготовці до служби, ветерани отримують від компанії індивідуальну захисну амуніцію, матеріальну допомогу для реабілітації. 

По поверненні з фронту ветерани коштом компанії отримують поглиблений медичний огляд, психологічну допомогу, лікування та протезування, перекваліфікацію та наставництво, безкоштовне навчання в Метінвест Політехніці.

Освіта і свідомий вибір

Дискусія тривала близько двох годин – проте час пролетів непомітно. У форматі відкритого діалогу ветерани не тільки розповідали про свій досвід, а й ділилися порадами, зокрема, для молоді, і вони звучали доволі чітко. 

Перша – обов’язково здобувати освіту, адже без неї після війни адаптуватися значно складніше. Друга – якщо є бажання йти на фронт, робити це свідомо: через рекрутинг і з можливістю самостійно обрати підрозділ.

За словами учасників дискусії, організованої молодіжним рухом та ветеранським осередком Запоріжсталі, такі заходи – це не просто розмови, а важливий «місточок» між військовими і цивільними. 

І, як неодноразово звучало під час дискусії, саме ця взаємна підтримка – один із ключових факторів, який допомагає вистояти.