– Євгене, розкажіть про себе: як давно та чим займаєтесь у Метінвест Діджитал?

– Я родом з міста Алчевськ Луганської області. Після початку війни у 2014 році та окупації міста переїхав до Харкова, потім до Кривого Рогу, ще пізніше – до Києва. Моя дитина тоді пішла до першого класу, тож за два роки змінила 4 школи та 6 класних керівників. У Метінвест Діджитал працюю з 2018 року менеджером продуктової лінійки L0,L1 за напрямком промислової автоматизації. Займаюсь програмуванням систем і контролерів, побудовою систем автоматизації технологічних процесів, підбором обладнання вимірювальних пристроїв, супроводжую проєкти промислової автоматизації – від проєктування до втілення. Крім того, надаю експертну підтримку з технологій постачальників, з якими працював раніше, – Allen Bradley (Америка), Siemens (Німеччина) та Schneider (Франція) та ін.

– Ви на собі відчули війну ще у 2014 році.

– Так, війна почалась для мене у 2014 році. Ще до початку активних бойових дій, у мене з’явилося внутрішнє передчуття, що треба перебратися в безпечне місце. Проте моя дружина категорично не хотіла їхати з міста. Єдине, що вдалося зробити – вивезти родину «на відпочинок» на море. Більше додому не поверталися – почалась окупація, тож з відпочинку ми поїхали в чому були до родичів у Харків. Забрати речі з дому було вже неможливо, тому довелося звернутись до волонтерської організації біля залізничного вокзалу Харкова. Там запитав, чим можу їм допомогти, і з того часу приходив щодня – сортував одяг, продукцію для тих, хто змушений був тікати від окупантів. Людей ставало дедалі більше, тому роботи було багато.

– Чи змінився характер волонтерства з 2014 року?

– Так, зараз допомагає набагато більше людей. Тоді допомоги з-за кордону майже не було,  лише поодинокі випадки, зараз же українці згуртовані як ніколи. Взагалі хочеться зазначити, що зараз люди більше відгукуються на потреби інших. Зізнаюсь, у 2014 році я думав, що Україна не зможе вистояти. Але вона вистояла – саме тому, що інші українці думали не так, як я. Тому зараз я не можу думати інакше. Для мене українці – це неймовірна нація, яка робить неможливі речі. Сьогодні я впевнений, що ми однозначно переможемо, як би важко нам не було.

– Що найперше з допомоги ви зробили після повномасштабного вторгнення? 

– Перше, що мене занепокоїло як інженера, – це заправка біля нашого багатоквартирного будинку, поруч із яким хлопці з тероборони побудували блок-пост. Величезна ємність із газом розташована, як на мою думку, в небезпечному місці та несла в собі загрозу.  Якби в них влучили, то стався б величезний вибух, або, у разі витоку, мешканцям мікрорайону та ТРО загрожувало б газове отруєння. Довелося зайнятися вивезенням цієї ємності в більш безпечне місце. Це було нелегко: приблизно п’ятдесят номерів різноманітних інстанцій, куди я зателефонував, не відповідали. А власник АЗС, як і його робітники, виїхали з Києва. Були вантажні автомобільні крани, але кранівника знайти не вдавалось, бо Київ у перший тиждень спорожнів, на мою думку, на 90%. Зрештою, після двох тижнів нам таки вдалося знайти автокран, який допоміг вивезти ємність із житлового кварталу. 

– Як ви надалі допомагали з наслідками повномасштабного вторгнення РФ?

– Коли почалась евакуація з Ірпеня й Бучі, люди були виснажені, їм потрібно було забезпечити тимчасовий притулок. Одна з київських шкіл прихистила частину людей, а ми організували їх забезпечення необхідним – ковдрами, подушками, теплими речами. Адже серед них були й такі, хто вибігав із дому в футболках посеред зими, коли зрозуміли, що залишатись небезпечніше, ніж тікати. Пізніше потрібні були дитячі речі – підгузки, суміші для годування, адже було багато дітей. Проблема була щось купити, бо майже всі магазини позачинялися, а ті, що працювали, розпродавали залишки. Тому основна допомога йшла від мешканців нашого району – у кого що є. Після звільнення Ірпеня, Бучі та Гостомеля возили волонтерську допомогу, розбирали завали. Пам’ятаю, питали в людей, що їм привезти, а вони, виснажені, відповідали: «Привезіть щось поїсти худобі, а нам нічого не треба». Ми привозили їм їжу, а вони йшли годувати своїх тварин. Такі в нас люди.

– Як організований весь цей волонтерський рух? Є якась координація?

– Ні, жодних координаторів. Коли працює волонтерська чи благодійна організація, то процес відбувається інакше. А тоді, в перші дні, допомагали всі підряд! Мені телефонували невідомі люди, щось питали, пропонували свої послуги. Передавали телефон один одному. В мене телефонна книжка заповнена контактами переважно «Дмитро Васильків», «Олександр вантажна машина», «Ірина дощовики» тощо. 90% людей, які допомагали, я здебільшого не бачив ніколи. Волонтерство мені нагадує мурашник: все будується, годується і жодної наради!

– Чим зараз продовжуєте займатись?

– Зараз більше допомагаю для фронту. Коли в Києві ситуація більш-менш нормалізувалася, почав допомагати на сході. Шукаючи, як передати хлопцям на передову маскувальні сітки, знайшов волонтерський центр у Дніпрі, який возив речі в найгарячіші точки на передній край та на той час допомагав вже понад 2000 військовим.  Вони були найнаполегливіші серед усіх, і вже потім я зрозумів, чому. Керівник цього центру з 2015 року був на фронті, але після сильного поранення не зміг повернутись до побратимів, які врятували йому життя. З того часу він на своєму фронті  допомагає тим, хто боронить нашу країну, знаходячись у найбільшому «пеклі».

– Що з допомоги ви шукали? Які були запити?

– Дуже різні. Зазвичай, навіть не розумієш, звідки вони з’являються. Купували і термоси на передову, і дощовики для хлопців на блокпостах, які просто неба день і ніч перевіряли документи. Шукали маскувальні сітки, адже на початку війни була зима, і військовим не було де ховатись. Іноді здавалося б прості речі виявляються дуже складними.  Наприклад, ті ж сітки ми знайшли аж у Румунії, але довго вирішували, як їх доставити. На той момент пошта не працювала, тому довелося везти їх спочатку в Одесу, а звідти вже в Дніпро. Знову ж таки, допомагали люди, яких я навіть не бачив. Залишилась лише інформація: «Олена в Одесі зустріне посилку на автовокзалі та відправить у Дніпро» й номер телефону. Жодного збою та загубленої речі не було!

– Чого зараз потребують військові?

– Запити дуже різні. Ми збираємо кошти на машини, які конче потрібні. Адже постійно треба переміщуватися, доставляти речі та, як би це прикро не звучало, оперативно забирати поранених і везти їх у шпиталь. Також потрібні лопати, щоб розгрібати завали, робити укріплення, рити окопи. Причому не один, а одразу декілька, бо якщо попадуть в один, то буде шанс уціліти, якщо сховаєшся в іншому. Тому копають і вдень, і вночі. Але і з лопатами є величезні проблеми, адже їх важко знайти, а якщо й знаходимо, то здебільшого китайські, «одноразові». Коли копали ними на околицях Києва в напрямку Ірпеню й Бучі, де переважно піщана місцевість, то вони витримували, але на сході інший ґрунт – скеля, тому вони дуже часто ламаються в руках наших сильних бійців. Зараз співпрацюємо з людьми, які налагодили власне виробництво, але все одно є дефіцит. Забираємо все, що знайдемо, тому що одна лопата може врятувати комусь життя. 

– Багато людей займається волонтерською діяльністю?

– Мені здається, що всі.  Офіційно можна порахувати лише тих, хто має посвідчення, але це крапля в морі. Сьогодні важко знайти людину, яку б не торкнулася війна та яка залишається осторонь від допомоги. Тепер ніхто не питає – волонтер ти чи ні, бо на це немає часу, зараз усі волонтери. В мене особисто є посвідчення, але воно потрібно мені здебільшого для отримання допомоги з-за кордону або щоб проїхати блокпости й доставити необхідні речі в ті місця, куди пускали тільки з пропискою, з перепусткою та волонтерів із посвідченням. Такими після деокупації були Ірпінь, Буча й Гостомель.

– Що для вас найважче в волонтерській діяльності?

– Найважче було на початку, коли з одного боку є внутрішній моральний запит щось робити, не залишатись осторонь, а з іншого – не розумієш, із чого почати й кому допомагати.  

– І як вийти з цього «ступору» та почати допомагати?

– Потрібно пам’ятати, що навіть маленька дрібничка підіймає моральний дух. Коли на передовій наші воїни захищають країну, то навіть незначні, на перший погляд, речі та піклування – смаколики, малюнок або лопата з витисненим гербом України – дуже важливі.  Адже вони дають зрозуміти, що  зараз усі працюють на одну мету – допомогти й захистити нашу свободу. 

– Куди йти і як знайти запит? Чи просто слід зібрати все, що є, і віддати волонтерам?

– Почніть із того, що питайте людей про їхні проблеми та не будьте осторонь. Якщо є сумніви, кому допомагати, питайте в близьких і родичів, яким довіряєте. Не дивіться багато новин, озирніться навколо та не чекайте чогось – дійте! Багато людей просто не кажуть, що їм потрібна допомога, і це виявляється лише при спілкуванні. Наведу приклад. Якось за декілька днів після звільнення Гостомеля ми сиділи на одному з блокпостів  До нас під’їхав чоловік на велосипеді. За ним бігли три собаки. Став, дивиться на нас і нічого не може вимовити, бо сльози в очах. Тоді він зміг лише сказати: «Я з Гостомеля» – і все, більше слова нам не були потрібні, щоб зрозуміти. Виявилось, що він місяць сидів у підвалі під окупацією, після чого вийшов, сів на велосипед і поїхав у напрямок Києва. Зупинився біля нас, бо це був перший український прапор, який він побачив. Ми нагодували його, дали чаю, запропонували допомогу, викликали швидку. Виявилось, що чоловіка вдарили прикладом, після чого в нього стався струс мозку і він потребує госпіталізації. Ось так поряд із нами є люди, яким потрібна допомога. Правда, через п’ять днів цей чоловік до нас повернувся. Ми запитали, чи не втік він із лікарні. Каже: «Втік… Нічого не болить, не можу витрачати час. Взяв адресу, піду завтра в військкомат записуватись у ЗСУ». Так і залишився в нас до ранку. А собак ми прилаштували, знайшли їм нових господарів.