This page hasn't been translated into English yet.
Volunteering 6/22/2022 Read 4 min

«Тепер ніхто не питає – волонтер ти чи ні, бо на це немає часу, зараз усі волонтери»

Чи може врятувати воїна лопата? Або малюнок чи цукерка, вчасно відправлена на передову задля підняття бойового духу? Наш колега Євген Нікітченко з Метінвест Діджитал точно знає відповідь – так, може. Займаючись волонтерською діяльністю з 2014 року, він допоміг десяткам, а може й сотням людей – точних підрахунків не вів. І зупинятись на цьому не збирається.

– Євгене, розкажіть про себе: як давно та чим займаєтесь у Метінвест Діджитал?

– Я родом з міста Алчевськ Луганської області. Після початку війни у 2014 році та окупації міста переїхав до Харкова, потім до Кривого Рогу, ще пізніше – до Києва. Моя дитина тоді пішла до першого класу, тож за два роки змінила 4 школи та 6 класних керівників. У Метінвест Діджитал працюю з 2018 року менеджером продуктової лінійки L0,L1 за напрямком промислової автоматизації. Займаюсь програмуванням систем і контролерів, побудовою систем автоматизації технологічних процесів, підбором обладнання вимірювальних пристроїв, супроводжую проєкти промислової автоматизації – від проєктування до втілення. Крім того, надаю експертну підтримку з технологій постачальників, з якими працював раніше, – Allen Bradley (Америка), Siemens (Німеччина) та Schneider (Франція) та ін.

– Ви на собі відчули війну ще у 2014 році.

– Так, війна почалась для мене у 2014 році. Ще до початку активних бойових дій, у мене з’явилося внутрішнє передчуття, що треба перебратися в безпечне місце. Проте моя дружина категорично не хотіла їхати з міста. Єдине, що вдалося зробити – вивезти родину «на відпочинок» на море. Більше додому не поверталися – почалась окупація, тож з відпочинку ми поїхали в чому були до родичів у Харків. Забрати речі з дому було вже неможливо, тому довелося звернутись до волонтерської організації біля залізничного вокзалу Харкова. Там запитав, чим можу їм допомогти, і з того часу приходив щодня – сортував одяг, продукцію для тих, хто змушений був тікати від окупантів. Людей ставало дедалі більше, тому роботи було багато.

– Чи змінився характер волонтерства з 2014 року?

– Так, зараз допомагає набагато більше людей. Тоді допомоги з-за кордону майже не було,  лише поодинокі випадки, зараз же українці згуртовані як ніколи. Взагалі хочеться зазначити, що зараз люди більше відгукуються на потреби інших. Зізнаюсь, у 2014 році я думав, що Україна не зможе вистояти. Але вона вистояла – саме тому, що інші українці думали не так, як я. Тому зараз я не можу думати інакше. Для мене українці – це неймовірна нація, яка робить неможливі речі. Сьогодні я впевнений, що ми однозначно переможемо, як би важко нам не було.

– Що найперше з допомоги ви зробили після повномасштабного вторгнення? 

– Перше, що мене занепокоїло як інженера, – це заправка біля нашого багатоквартирного будинку, поруч із яким хлопці з тероборони побудували блок-пост. Величезна ємність із газом розташована, як на мою думку, в небезпечному місці та несла в собі загрозу.  Якби в них влучили, то стався б величезний вибух, або, у разі витоку, мешканцям мікрорайону та ТРО загрожувало б газове отруєння. Довелося зайнятися вивезенням цієї ємності в більш безпечне місце. Це було нелегко: приблизно п’ятдесят номерів різноманітних інстанцій, куди я зателефонував, не відповідали. А власник АЗС, як і його робітники, виїхали з Києва. Були вантажні автомобільні крани, але кранівника знайти не вдавалось, бо Київ у перший тиждень спорожнів, на мою думку, на 90%. Зрештою, після двох тижнів нам таки вдалося знайти автокран, який допоміг вивезти ємність із житлового кварталу. 

– Як ви надалі допомагали з наслідками повномасштабного вторгнення РФ?

– Коли почалась евакуація з Ірпеня й Бучі, люди були виснажені, їм потрібно було забезпечити тимчасовий притулок. Одна з київських шкіл прихистила частину людей, а ми організували їх забезпечення необхідним – ковдрами, подушками, теплими речами. Адже серед них були й такі, хто вибігав із дому в футболках посеред зими, коли зрозуміли, що залишатись небезпечніше, ніж тікати. Пізніше потрібні були дитячі речі – підгузки, суміші для годування, адже було багато дітей. Проблема була щось купити, бо майже всі магазини позачинялися, а ті, що працювали, розпродавали залишки. Тому основна допомога йшла від мешканців нашого району – у кого що є. Після звільнення Ірпеня, Бучі та Гостомеля возили волонтерську допомогу, розбирали завали. Пам’ятаю, питали в людей, що їм привезти, а вони, виснажені, відповідали: «Привезіть щось поїсти худобі, а нам нічого не треба». Ми привозили їм їжу, а вони йшли годувати своїх тварин. Такі в нас люди.

– Як організований весь цей волонтерський рух? Є якась координація?

– Ні, жодних координаторів. Коли працює волонтерська чи благодійна організація, то процес відбувається інакше. А тоді, в перші дні, допомагали всі підряд! Мені телефонували невідомі люди, щось питали, пропонували свої послуги. Передавали телефон один одному. В мене телефонна книжка заповнена контактами переважно «Дмитро Васильків», «Олександр вантажна машина», «Ірина дощовики» тощо. 90% людей, які допомагали, я здебільшого не бачив ніколи. Волонтерство мені нагадує мурашник: все будується, годується і жодної наради!

– Чим зараз продовжуєте займатись?

– Зараз більше допомагаю для фронту. Коли в Києві ситуація більш-менш нормалізувалася, почав допомагати на сході. Шукаючи, як передати хлопцям на передову маскувальні сітки, знайшов волонтерський центр у Дніпрі, який возив речі в найгарячіші точки на передній край та на той час допомагав вже понад 2000 військовим.  Вони були найнаполегливіші серед усіх, і вже потім я зрозумів, чому. Керівник цього центру з 2015 року був на фронті, але після сильного поранення не зміг повернутись до побратимів, які врятували йому життя. З того часу він на своєму фронті  допомагає тим, хто боронить нашу країну, знаходячись у найбільшому «пеклі».

– Що з допомоги ви шукали? Які були запити?

– Дуже різні. Зазвичай, навіть не розумієш, звідки вони з’являються. Купували і термоси на передову, і дощовики для хлопців на блокпостах, які просто неба день і ніч перевіряли документи. Шукали маскувальні сітки, адже на початку війни була зима, і військовим не було де ховатись. Іноді здавалося б прості речі виявляються дуже складними.  Наприклад, ті ж сітки ми знайшли аж у Румунії, але довго вирішували, як їх доставити. На той момент пошта не працювала, тому довелося везти їх спочатку в Одесу, а звідти вже в Дніпро. Знову ж таки, допомагали люди, яких я навіть не бачив. Залишилась лише інформація: «Олена в Одесі зустріне посилку на автовокзалі та відправить у Дніпро» й номер телефону. Жодного збою та загубленої речі не було!

– Чого зараз потребують військові?

– Запити дуже різні. Ми збираємо кошти на машини, які конче потрібні. Адже постійно треба переміщуватися, доставляти речі та, як би це прикро не звучало, оперативно забирати поранених і везти їх у шпиталь. Також потрібні лопати, щоб розгрібати завали, робити укріплення, рити окопи. Причому не один, а одразу декілька, бо якщо попадуть в один, то буде шанс уціліти, якщо сховаєшся в іншому. Тому копають і вдень, і вночі. Але і з лопатами є величезні проблеми, адже їх важко знайти, а якщо й знаходимо, то здебільшого китайські, «одноразові». Коли копали ними на околицях Києва в напрямку Ірпеню й Бучі, де переважно піщана місцевість, то вони витримували, але на сході інший ґрунт – скеля, тому вони дуже часто ламаються в руках наших сильних бійців. Зараз співпрацюємо з людьми, які налагодили власне виробництво, але все одно є дефіцит. Забираємо все, що знайдемо, тому що одна лопата може врятувати комусь життя. 

Багато людей займається волонтерською діяльністю?

– Мені здається, що всі.  Офіційно можна порахувати лише тих, хто має посвідчення, але це крапля в морі. Сьогодні важко знайти людину, яку б не торкнулася війна та яка залишається осторонь від допомоги. Тепер ніхто не питає – волонтер ти чи ні, бо на це немає часу, зараз усі волонтери. В мене особисто є посвідчення, але воно потрібно мені здебільшого для отримання допомоги з-за кордону або щоб проїхати блокпости й доставити необхідні речі в ті місця, куди пускали тільки з пропискою, з перепусткою та волонтерів із посвідченням. Такими після деокупації були Ірпінь, Буча й Гостомель.

– Що для вас найважче в волонтерській діяльності?

– Найважче було на початку, коли з одного боку є внутрішній моральний запит щось робити, не залишатись осторонь, а з іншого – не розумієш, із чого почати й кому допомагати.  

– І як вийти з цього «ступору» та почати допомагати?

– Потрібно пам’ятати, що навіть маленька дрібничка підіймає моральний дух. Коли на передовій наші воїни захищають країну, то навіть незначні, на перший погляд, речі та піклування – смаколики, малюнок або лопата з витисненим гербом України – дуже важливі.  Адже вони дають зрозуміти, що  зараз усі працюють на одну мету – допомогти й захистити нашу свободу. 

– Куди йти і як знайти запит? Чи просто слід зібрати все, що є, і віддати волонтерам?

– Почніть із того, що питайте людей про їхні проблеми та не будьте осторонь. Якщо є сумніви, кому допомагати, питайте в близьких і родичів, яким довіряєте. Не дивіться багато новин, озирніться навколо та не чекайте чогось – дійте! Багато людей просто не кажуть, що їм потрібна допомога, і це виявляється лише при спілкуванні. Наведу приклад. Якось за декілька днів після звільнення Гостомеля ми сиділи на одному з блокпостів  До нас під’їхав чоловік на велосипеді. За ним бігли три собаки. Став, дивиться на нас і нічого не може вимовити, бо сльози в очах. Тоді він зміг лише сказати: «Я з Гостомеля» – і все, більше слова нам не були потрібні, щоб зрозуміти. Виявилось, що він місяць сидів у підвалі під окупацією, після чого вийшов, сів на велосипед і поїхав у напрямок Києва. Зупинився біля нас, бо це був перший український прапор, який він побачив. Ми нагодували його, дали чаю, запропонували допомогу, викликали швидку. Виявилось, що чоловіка вдарили прикладом, після чого в нього стався струс мозку і він потребує госпіталізації. Ось так поряд із нами є люди, яким потрібна допомога. Правда, через п’ять днів цей чоловік до нас повернувся. Ми запитали, чи не втік він із лікарні. Каже: «Втік… Нічого не болить, не можу витрачати час. Взяв адресу, піду завтра в військкомат записуватись у ЗСУ». Так і залишився в нас до ранку. А собак ми прилаштували, знайшли їм нових господарів. 



Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.