Життя Євгена ДРАГНЄВА до повномасштабного вторгнення було тісно пов’язаним з Запоріжсталлю. Тут він не тільки працював, будував кар’єру, але і знаходив друзів, долучився до молодіжної організації, та навіть був очолив «молодіжку» рідного підрозділу – управління підготовки виробництва. 

Електромонтер стрімко підвищував свої професійні результати, отримував нові розряди і будував плани на майбутнє – робочі та особисті. Але, як і у багатьох українців, 24-го лютого все змінилося. І вже наступного дня Євген був серед тих добровольців, які чекали на шанс особисто протистояти ворогу на передовій.

– За час повномасштабного вторгнення я у складі бригади територіальної оборони виконував бойові завдання на Донецькому та Запорізькому напрямках. Я свідомо обрав цей шлях, бо хто, як не ми, захистить нашу країну та український народ, – розповідає Євген. – Весь цей час я працював у піхоті. Це непросто, дуже відповідально і часом, як і усім, нам буває страшно. І у дощ, і у сніг, вдень та вночі – ми чергуємо і дивимось, аби вороги не обійшли наші позиції і не підійшли ближче. Вночі ми використовуємо тепловізори, вдень просто спостерігаємо. У постійній напрузі перебувати складно, але ми робимо свою справу і не забуваємо, за що боремося.

Євген у своїй бригаді був одним із захисників, які працювали з Джавеліном. Для того, аби керувати переносним протитанковим ракетним комплексом він пройшов спеціальне навчання. І близько півроку поряд із автоматом носив більш потужну зброю проти окупантів. Разом з іншими підрозділами піхоти на Запорізькому напрямку запоріжсталевець прикривав протитанковий прорив.

– Мене перевели у Київський батальйон лише незадовго до початку контрнаступу. На «нулі» залишилося багато моїх побратимів, дехто з них, на жаль, не повернувся. Інші були поранені, але ніхто не зупинявся, – згадує Євген. 

З колегами з Запоріжсталі та друзями з молодіжної організації комбінату Євген залишається у добрих стосунках. Волонтери комбінату неодноразово допомагали колезі гуманітарними пакунками і усім необхідним.

– Ті емоції, які ми переживали у перші дні, не передати словами. Навіть у військкоматах були величезні черги з добровольців, які прагнули стати на захист України. У нашому Запорізькому військкоматі лунали оплески для тих, хто першими групами підправлявся на фронт, – ділиться оборонець. – Усім, хто підтримує «рускій мір», я б хотів дати можливість побачити на власні очі – на лінії розмежування – що він з собою несе. Це страх, біль, руйнування, печаль і смерть. У Запорізькій області, на жаль, є населені пункти, де домівки знесені снарядами рашистів під фундамент. А місцеві жителі, які відмовляються евакуюватися, збирають «крихти», аби вижити. 

Євген мріє про Перемогу, про повернення рідних земель, відродження України і вільне майбутнє для українців. І щодня разом з побратимами ризикує життям, аби ця мрія здійснилася.