Юнаком, після закінчення Приазовського державного технічного університету, маріуполець Валерій Рожков прийшов на ММК ім. Ілліча працювати монтером ремонту шляху четвертого розряду. Наполегливий фахівець крок за кроком ішов далі, підвищував кваліфікацію, поки у 2010 році став майстром з ремонту залізничного шляху станції Доменна Управління залізничного транспорту комбінату. Саме на цій станції через 12 років, 24 лютого 2022 року, наш герой почув перші звуки нападу армії РФ на Україну. Чоловік до останнього не вірив, що війна може трапитися і що вона буде такою жахливою. Сьогодні Валерій Валерійович працює на такій само посаді на меткомбінаті Каметсталь Групи Метінвест у Кам’янському. Однак вірить, що одного дня повернеться в Маріуполь і побачить, як буде відроджуватися рідне місто.

– Я дуже любив наш Маріуполь і наш завод. Взагалі, вважав, що життя вже влаштовано: хороша родина, донька вже доросла, син – підліток-відмінник, дружину свою люблю безмежно, ми все життя разом. Працювали, влаштовували побут, тішилися, що все в нас добре, – ділиться Валерій. – А тепер у мого 15-річного сина сивина, тещу з тестем поховати навіть не змогли, рідний брат загинув. Нас усіх розкидало по світу, і не ясно, коли все скінчиться. Але ми продовжуємо жити та маємо віру, що цей жах скінчиться для України перемогою.

Перші розриви снарядів чоловік почув вранці 24 лютого. 

– Обстріли були зі сторони так званої «днр», із селищ, що були поблизу меткомбінату. Ми всі вийшли на роботу, бо не вірили, що війна може бути, що можуть так руйнувати! Ми ж розвивалися, підприємство, місто – з кожним роком все ставало кращим. До останнього не вірили, поки по наших будинках вороги не почали гатити з літаків, танків та мінометів, – розповідає Валерій. – 25 лютого ми отримали наказ консервувати виробництво й почали з колегами займатися цим процесом. Закривали все герметично, перевіряли, щоб усе було зроблено правильно. 26 лютого нам уже сказали, щоб люди максимально знаходилися вдома та в безпечних місцях. А я ще працював: вже й людей нікого не було, ходив, перевіряв, щоб ніде нічого не пропустити. Третього березня була моя крайня зміна, забрав ключі з собою та пішов до сім’ї. Бомбили вже всюди, але люди ще сподівалися, що скоро мине.

Валерій із родиною жили в багатоповерхівці на бульварі Шевченка, ближче до ТРЦ «Порт-сіті» на дев’ятому поверсі. Саме той район російські армійці обстрілювали на початку березня: горіли магазини, торговельні центри, школи, лікарні, будинки маріупольців…

– Ми кілька днів жили в тамбурі, бо у квартирі знаходитися було неможливо. Будинок трясся постійно від вибухів. Аж раптом ми відчули різкий поштовх такої сили, яку неможливо навіть описати словами. Хто такого не відчував, ніколи й не зрозуміє, а хто відчув – уже ніколи не зможе забути. То в наш під’їзд потрапили два снаряди між шостим і сьомим поверхами. Це сталося серед ночі на шосте березня. Ми в чому були, в тому і побігли вниз, бо дим дуже швидко підіймався вгору через шахту ліфта, – з жахом згадує Валерій РОЖКОВ. – Сходи покосилися, я біг останнім, попереду дружина й син, а сходи просто йшли з-під ніг, у прямому сенсі. Все обвалювалося, нічим було дихати взагалі. Ми вибігли на вулицю, сусіди теж бігли, один із них помітив, що на мені куртка горить і волосся, а я навіть не відчув. Він кинув мене в багнюку, щоб загасити полум’я. І щойно ми спустилися, полетіли наступні снаряди в наш будинок, у сусідній під’їзд. Це були два ворожих снаряди між третім та четвертим поверхами. Від удару перекосилися вхідні двері – вчотирьох із чоловіками ми не змогли їх відчинити. Мене підсадили на перший поверх, щоб допомогти вибратися людям, але тут так само полум’я та дим умить заполонили будинок. Вийти змогли лише люди з нижніх поверхів. Усі інші загинули. На наших очах жінка з 11-річною донькою живцем горіли й вистрибували з сьомого поверху. Ніхто не врятувався, хто жив вище четвертого поверху.

Валерій зауважив, на той момент вважав цю ніч найжахливішою в житті їхньої родини: вигоріло все майно і нічого, крім того, в що були вдягнені, не залишилося. Але він помилився. Випробування тільки починалися.

– Ми перейшли на вулицю Сонячну до батьків дружини. Це поряд із нашим будинком, але там було якось тихіше, тож ми навіть кілька днів жили у квартирі. Але як жили? Ні води, ні світла, ні газу, а за вікном -12 градусів. Воду збирали з труб, зі зливів, із калюж, щоб хоч чимось годуватися, кип’ятили її на вогні по три рази, – розказує маріуполець. – А от 13 березня воду в межах будинку ніде знайти не змогли. Тож о дев’ятій ранку я взяв два відра, дружина з сином по дві п’ятилітрові пластикові банки та пішли на пошуки води до сусіднього будинку. Щойно ми відійшли, полетіли снаряди. Перші два потрапили до квартири наших бабусі та дідуся. Одразу будинок загорівся. Так само, по шахті ліфта, почало підійматися полум’я та дим. Я побіг угору, але вище шостого поверху вже не зміг дістатися. Квартира рідних була на сьомому. Дружина втратила свідомість, син почав затинатися, хоча ніколи такого раніше в нього не було. Бабуся з дідусем загинули, все згоріло. Ми навіть не змогли їх поховати. Це буде боліти все життя, і як з цим жити, ми не знаємо. 

Після цього було ще кілька підвалів, сотні обстрілів з боку загарбників та новина, що рідний брат Валерія Рожкова, який жив біля Будинку побуту по проспекту Нахімова, загинув. 

– Не можу сказати, що ми прийняли якесь чітке рішення виїжджати, але те, що відбувалося навколо, неможливо було прийняти. До міста зашли окупанти. То було аж занадто гидко. Прийняти все це ми просто не змогли. Від однієї бабусі, зовсім чужої, дізналися, що біля стоматології є волонтери, які вивозять людей, тож я побіг туди. Це було 21 березня. Вже майже всі місця були зайняті. В одному невеликому мікроавтобусі залишились три останні вільних місця, і водій сказав: якщо через п’ять хвилин не прибіжите, візьму іншу родину. Я так ще за все життя не бігав, – пригадує порятунок Валерій. – Ми бігли, а вони, росіяни, по нас стріляли з мінометів, наче догнати нас хотіли. Ми встигли. За кілька хвилин колона поїхала в бік Запоріжжя.

До вільної України маріупольці, що їхали цією колоною, добиралися дві доби. Валерій розповідав про різні жахи, які відбувалися дорогою, але все це побороло добро від людей, українців.

– Ніде, запам’ятайте, ніде більше немає таких людей, які живуть в Україні. Мешканці маленьких селищ, через які ми їхали, просто у вікна розбитих і розтрощених машин давали нам їжу, воду, теплі речі. Наша колона з маленької суттєво збільшилася, бо дорогою приєдналися машини, що виїжджали різними шляхами з палаючого Маріуполя, – пояснює чоловік. – Під Пологами ми доїхали до маленького села, Новоселівки. Нам треба було десь зупинитися на ночівлю. Сільський голова вийшов до колони й сказав, що нас всіх розмістять. Ми ж йому: та нас більш як 100 людей! А він відповів, що всі будуть спати в будинках. До нас почали виходити люди, забирати у свої домівки. Нас забрала родина – Любов, Євген і їхня донька Дарина. Все життя буду пам’ятати їх. Це дуже прості люди, незаможні. А Любов відчиняє шухляду та просить нас забрати все. Тушкованку, варення – все, що було. Ми їй кажемо: а як же ви? Та вони все нам віддали, щоб ми поїли, та вклали спати. Такої доброти, такої щирості ніколи не зустрічав. Наш народ дуже сильний, нас їм так просто не зламати.

Попереду ще було дуже багато ворожих блок-постів, міни на дорозі, багатогодинні очікування під обстрілами. Та нарешті – вільна Україна. Спочатку сім’я Валерія поїхала до рідних на Полтавщину. Там вони нарешті зустрілися зі старшою донькою, яка, до речі, весь цей час була в Харкові на Салтівці. За кілька днів родина вирішила, що дружина, донька й син їдуть до Європи, щоб бути в безпеці.

– Вони поїхали, а я трошки перепочив від усього та почав думати, що робити далі, – пояснює Валерій РОЖКОВ. – Подумав, у яке б місто перебиратися, та обрав Кам’янське, бо там вже було багато моїх колег. Звернувся до Центру кар’єри Метінвест та отримав роботу. Саме таку, яка була в Маріуполі. З червня я працюю майстром ремонтів залізничного шляху станції Доменна, тільки не на ММКІ, а на Каметсталі. Я дуже вдячний Метінвесту за підтримку. Справді, навіть не сподівався! Всі, хто виїхав в Україну, отримали допомогу від компанії. Ті, хто прийняв рішення працювати на підприємствах Метінвесту, отримали так звані «підйомні». Всім пропонували роботу, тож хто хотів, той влаштувався. Ніде не чув, щоб таку підтримку дала хоча б одна інша компанія в Україні. Так, тут зараз трошки важко ще, бо й колектив новий, і дільниця інша, але ми впораємося. Ми маємо зараз працювати! Економіка має працювати, щоб у нас був шанс відродити Україну. Це наш Сталевий Фронт!