Історія однієї маріупольської родини та незвичайної дитячої картини, що стала сімейним оберегом металургів.

До повномасштабного вторгнення РФ на територію України маріуполець Євген Аргунов працював у конвертерному цеху легендарного меткомбінату Азовсталь. Згадує перший день війни, як один із найстрашніших у своєму житті, але й уявити не міг, що все розвернеться аж настільки жахливо. 

– 24 лютого вранці я був на роботі. Аж тут моторошний телефонний дзвінок від дружини. Саме вона повідомила мені, що ворог напав на нас, – розповідає Євген. – Дружина збиралася на роботу, коли їй зателефонувала кума з Харкова і з жахом повідомила, що поряд потрапив снаряд, почався обстріл міста. Я тоді дуже злякався за сім'ю, сказав залишатися вдома з дітьми й нікуди не їхати.

У родині Аргунових двоє синів – семи та п’яти років. Молодший своє п’ятиріччя зустрів уже в бомбосховищі Азовсталі першого березня, ховаючись із мамою, татом і старшим братиком від обстрілів російських загарбників. 

– Я перевіз сім'ю на комбінат 26 лютого. На той час тут було відносно тихо, – згадує азовсталець. – Ми розмістилися в моєму робочому кабінеті. У бомбосховище спускалися періодично, коли лунали сирени. Від будівлі, де був мій кабінет, до самого бомбосховища було недалеко – зо 200 метрів. Тож спочатку більше часу ми з дружиною та дітьми проводили там. Коли з першого березня посилилися обстріли й снаряди рвалися вже по всій території комбінату, нам довелося спуститися в укриття, де пробули до самої евакуації з міста.

Ті дні були страшні, наповнені порожнечею й невідомістю. Зв’язок із навколишнім світом уже обірвався. В Маріуполі не було ні електрики, ні зв’язку, ні інтернету. Тоді у сховища Азовсталі щодня приїздили люди – металурги з родинами та прості маріупольці, що рятували свої життя. Було багато дітей і жінок, літніх людей. Готувати їжу доводилося на подвір’ї. Одного разу під час приготування їжі дружину нашого героя поранило осколком ворожого снаряду. 

– Коли люди просто готували, поруч з імпровізованою кухнею біля входу стався сильний вибух снаряда, що скинули з літака. Моя дружина отримала поранення в ногу, ще кілька людей теж мали поранення, – розповів Євген. 

Допомогу пораненим надавали всі, хто був поряд. Зокрема – військові медики, котрі боролися за життя кожного на Азовсталі від початку до кінця оборони комбінату. Аргунови планували евакуюватися з міста, бо обстріли щодня посилювалися, залишатися було дуже страшно й небезпечно. Через поранення жінки, вони не змогли виїхати в перших числах березня – довелося відкласти поїздку.

– Як такого коридору чи навіть затишшя не було, російська армія без перерви гатила з усіх напрямів – повітря, море, суша. Були прильоти й у наше бомбосховище. Ми порадилися між собою та прийняли рішення: хто бажає – виїжджати. То було непросте рішення, але іншого виходу ми не бачили, – каже чоловік.

9 березня невеликою колоною маріупольці з Азовсталі почали рухатися в бік Запоріжжя. А в бомбосховищі АБК-2 перебувало 68 людей, потім до них приєдналися ще 50 цивільних з іншого укриття, що було пошкоджене після чергового обстрілу.

– Коли виїжджали з Маріуполя, потрапили під обстріл, – з жахом згадує Євген. – Під Мангушем довелося зупинитись на два дні в селі Федорівка, бо проїхати далі не могли – скрізь ішли танкові бої. До Запоріжжя дісталися лише 11 березня. Довелося проїхати безліч блокпостів окупантів – приблизно 20. Нас скрізь змушували виходити з машин, навіть дітей. Обшукували, оглядали і транспорт, і людей. Довелося віддирати тонування з автомобілів – інакше не пропускали. На одному з пунктів звернули увагу, що маю на рукаві теплої куртки, а я був у заводському спецодязі, прапор України. Їм це тоді дуже не сподобалося, тож один із російських армійців зрізав його зі спецівки.

Старший син Євгена, Макар, кілька років захоплюється пластиліновим живописом. У Маріуполі залишилося дуже багато картин хлопчика. Три роки тому він подарував татові картину про виробництво, на якій із пластиліну зробив величезний металургійний агрегат. Євген дуже пишався роботою дитини, тому забрав її на завод і повісив у себе в кабінеті.

– Коли ми збиралися, дружина згадала, що в мене над робочим столом висить ця картина. Вранці, перед самим виїздом, я побіг до кабінету. Стріляли скрізь, снаряди розривалися зовсім поруч, але я не міг залишити її там. Дивом удалося повернутися живим назад. Але подарунок дитини я зміг винести. Так нам вдалося врятувати дуже важливий для мене подарунок,– поділився азовсталець.

Нині родина оселилася в Дніпрі. Єдину роботу Макара, що вціліла, на цих вихідних можна побачити на виставці в хабі «Я – Маріуполь», яка пройде в місті до Дня металурга та гірника. 

– Майже всі родичі моєї сім’ї – металурги, працювали на Азовсталі, – розповідає семирічний Макар. – Мій татусь був керівником проєктів у конвертерному цеху. Коли у 2019 році на комбінаті було будівництво ділянки прес-ножиць, тато дуже цікаво розповідав про це, як приходив додому. Тоді я відвідував студію живопису «Фея чудес» у Маріуполі та зробив йому подарунок до свята металургів – картину пластилінового живопису «Копер». У той день, як на наше місто напали, батько був на роботі, але дуже хвилювався за нас із мамою. Тому майже одразу ми поїхали на його роботу, бо там були надійні бомбосховища. В березні ми всі виїхали з Маріуполя в безпечне місто. 

Найцінніше, що родина змогла вивезти зі зруйнованого вщент міста, – це картина «Копер». Тепер вона стала оберегом сім’ї Аргунових, бо колонна, в якій виїжджали під час евакуації, була розстріляна окупантами, а вони дивом уціліли. А ще Макар напередодні професійного свята побажав, щоб ця картина стала оберегом для всіх родин металургів.

– Нехай цей «Копер» стане символом відродження Маріуполя – нашого рідного міста. Ми обов’язково відбудемо його та Азовсталь, де ми ховалися від війни. Маріуполь – це Україна, – щиро додав хлопчик. 

Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.