Слюсар-ремонтник доменного цеху Євген Мар’їн впевнений, що чи не найбільше везіння в його житті – це люди, з якими він робить спільну справу, вірні та надійні друзі і побратими, дружній міцний колектив. Такої впевненості він набував на кожному життєвому етапі – робочому і бойовому. Євген був учасником АТО у 2014-2015 роках, на Каметсталь прийшов у 2021-му – спочатку у коксохімічний підрозділ, потім у доменний цех. 25 лютого 2022 року він знову був у лавах ЗСУ.
Демобілізувався Євген Мар’їн влітку 2023-го і після проходження необхідної реабілітації за станом здоров’я повернувся до роботи на Каметсталі, у доменному цеху. Ми поспілкувалися із ним на виробництві і попрохали поділитися думками про те, що зараз важливо для наших колег, які мають воєнний досвід.
– Євгене, на Вашу думку, чи дійсно участь у бойових діях ґрунтовно змінює життєві пріоритети і світогляд? Чи помітили Ви такі зміни у собі?
– Гадаю, це індивідуально для кожної людини. Особисто я в собі якихось докорінних змін не помітив. Хіба що загострилося відчуття справедливості стосовно усього того, що ми робимо, – захищаємо Україну, відстоюємо наше право жити незалежно, мати свій вільний вибір і свій шлях. Для мене війна розпочалася у 2014-му, виконував обов’язок під Луганськом, за Слов'янськом, Дебальцевим тощо. Вже тоді нам було добре зрозуміло, хто друг, а хто ворог.
У 22-му спочатку воював на Донецькому напрямку – селища Велика Новосілка та Нескучне, там було дуже гаряче, втратили багатьох побратимів. Потім був на Запорізькому напрямку. Мені, якщо можна так сказати, було трохи легше, бо був вже «обстріляний», за військовою спеціальністю я стрілець-гранатометник. Одне скажу – і на війні людина завжди залишається людиною, сміливий – сміливим, боягуз – боягузом. За останні півтора року на «нулі» побачив усяке…
– Півтора року у боях, кожен день – ціле життя. Що насправді допомагало триматися?
– Із самого початку в нас був дуже хороший, дружній взвод, хлопці майже всі – з Кам'янського. Ми підтримували один одного, ділилися теплими звістками з дому, з рідного міста, з різних підприємств. По-братськи ділили допомогу, яка надходила від волонтерів.
Моєю найбільшою опорою була дружина, моя Вікторія. Можу тільки здогадуватися, що вона відчувала, коли іноді по пів місяця не було зв'язку, я не міг зателефонувати і навіть написати. А вона писала щодня. Як тільки зв'язок з'являвся, я читав усі ці повідомлення – щоденну хроніку її кохання, віри, надії.
І, звичайно ж, була підтримка від підприємства, Групи Метінвест. Отримав бронежилет, каску, зимову теплу амуніцію, сім'ї надавалася гуманітарна допомога.
– Після демобілізації Ви повернулися на «Каметсталь». Це було впевнене рішення, чи все ж таки були деякі сумніви та вагання?
– Жодних сумнівів і вагань не було. Ще на війні я мріяв, як повернуся у свою бригаду. Я, мабуть, справді везучий на людей, на колектив. Начебто й недовго попрацював до війни у доменному цеху, а придбав справжніх друзів, підтримка яких була неоціненною і на фронті. Ми зустрілися усією бригадою одразу після моєї демобілізації, на День металурга, і всі дуже раділи цій зустрічі. До того ж після воєнного пекла дуже хотілося мирної праці – щось ремонтувати, відновлювати. Думки про стабільність, зарплату прийшли трохи пізніше – найпершим цивільним задоволенням була «розкіш людського спілкування».
До роботи я став у листопаді 23-го. У цеху мене зустріли добре, зі щирою, але не надмірною увагою до моїх потреб. Та повторюю, що я зарані був позитивно налаштований на повернення, на зустріч із колективом. Гадаю, можна сказати, що моє повернення до цивільної роботи у знайомому колективі для мене склалося добре.
– Євген після повернення працює на відповідальній дільниці технічного обслуговування та ремонту механоустаткування завантаження доменних печей. Безпосередній напарник – бригадир Сергій Гемай, відзначає його професійність і високу виконавчу дисципліну, а також організаторські здібності і бажання підвищувати кваліфікацію. Тому ми зараз доручаємо Євгену Мар’їну відповідальніші завдання – зокрема, контроль за роботою підрядників під час проведення планово-попереджувальних ремонтів, – Михайло СИРОТКІН, механік доменного цеху.
– Євгене, на Вашу думку людини із бойовим досвідом і водночас позитивним досвідом повернення до мирної праці, що потрібно, щоб допомогти нашим колегам після демобілізації також позитивно, без бар'єрів та зривів адаптуватися до своїх колективів і цивільного життя?
– Не думаю, що тут є якийсь універсальний «рецепт», повторюю, для кожної людини це все суто індивідуально. Насамперед, потрібно взяти невеликий тайм-аут, щоб розібратися у своєму ставленні до колективу, з яким працював, та об'єктивно оцінити ставлення до себе з боку колективу. Можливо, не всім так пощастило, як мені, із друзями…
Тим, хто відчуває внутрішню психологічну напругу, щиро раджу звертатися до психологів. До речі, компанія надає такі можливості у форматі як групових вебінарів, так і індивідуальних консультацій.
А ще, мені здається, було б дуже добре об'єднати учасників бойових дій на підприємстві у певну групу. Це може бути громадська організація чи якась інша соціальна форма об'єднання – головне, щоб було відверте спілкування між людьми з досвідом війни. Можливо, таким чином ветерани змогли б отримати допомогу юристів, психологів. Людина у будь-якій ситуації не повинна залишатися віч-на-віч зі своїми проблемами, а тим більш після повернення з фронту, і краще, щоб підтримка була зважена, розумна і кваліфікована.
