24 серпня 1991 року Верховна рада УРСР ухвалила постанову та Акт проголошення незалежності України. Тоді на хвилі піднесення здавалося, що нарешті завершився багатовіковий шлях українців до свободи.
Як і кожна визначна подія, доленосний день серпня 1991-го набув художнього оздоблення: слова народних депутатів стали легендарними цитатами, прапори та символіка – пам’ятками музеїв. Але його хроніка й досі змушує прискорено битися серце кожного свідомого українця.
Унiкальний момент
Чернетка Акту проголошення незалежності
Недолугий путч у Москві остаточно засвідчив ідеологічну смерть СРСР. Україна як окрема держава нарешті отримала шанс на існування.
23 серпня на спільній зустрічі депутатів-демократів Левко Лук'яненко скаже: «У нас настiльки унiкальний момент, що ми повиннi вирішити основне завдання: проголосити Україну самостiйною державою. Якщо ми зараз цього не зробимо – не зможемо нiколи».
Чернетку Акту проголошення незалежності в простому учнівському зошиті за півтори години напишуть Леонтій Сандуляк і Левко Лук'яненко. Цікавою є аргументація вибору слова «акт». Термін «закон» автори відкинули як надто буденне. А «універсал» – через яскраве націоналістичне забарвлення, що могло відлякати поміркованих комуністів. Також текст вирішили робити якомога лаконічнішим, бо великий документ неминуче викличе тривалі дискусії, тоді як короткий мав шанс бути проголосованим одразу.
«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною...»
24 серпня 1991. Субота, чудовий сонячний день. А в центрі Києва, біля будівлі парламенту з самого ранку зібрався багатотисячний мітинг. Море синьо-жовтих прапорів, транспаранти, написані від руки. Люди прийшли, щоб засудити комуністичну партію України. Вони вимагали змін. Звідусіль лунало гасло «Україна виходить із СРСР». Мітингувальники були налаштовані дуже рішуче. Виконувач обов'язків американського генконсула в Києві Джон Степанчук згадував, що ледве пробрався того ранку до Верховної Ради, яку оточили «...тисячі злих людей. Злих на комуністів, злих на все... Вони думали, що я комуніст, я був у костюмі. Якась жінка потягла мене за піджак, закричала: «Ганьба!» Я був для них одним із винуватців їхніх бід...».
В цей же час депутати прийшли на надзвичайне позачергове засідання. Атмосфера в приміщенні була напруженою. Комуністи прилипали до вікон, спостерігаючи, як натовп усе наближається, і не знали, чи вдасться піти з будівлі живими. Вони нервували, курили, не знаходили собі місця.
Питання української незалежності почали розглядати після 15 години, на вечірньому засіданні. У залі парламенту був найвищий градус напруги. Кожен із депутатів хотів висловитися. Після тривалих дискусій створили комісію, що мала представити остаточний варіант Акту проголошення незалежності. До неї ввійшли Ігор Юхновський, Олександр Мороз, Дмитро Павличко, Іван Заєць та Анатолій Матвієнко.
Дмитро Павличко описує процес редагування Акту у своїй книзі «Спогади»:
– Я дістав звичайний олівець і почав редагувати, вголос повторюючи існуючий текст та виправлення до нього. Насамперед я змінив назви Акту: «Акт Верховної Ради Української РСР» на «Акт проголошення незалежності України». Далі я зупинився на першому реченні: «Висловлюючи волю народу України про життя в незалежній державі». Автори Акту не знали про необхідність проведення референдуму. Вони правильно думали про «волю народу», але цю волю потрібно було продемонструвати. Тому довелося викреслити цю пропозицію. У результаті замість волі народу з'явилася така пропозиція: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року».
Коли всі виправлення було внесено, Акт передрукували на машинці й одразу вручили Леоніду Кравчуку, який і зачитав його з трибуни парламенту на вечірньому засіданні. За – 346 голосів. Зал вибухнув оплесками, криками, всі зірвалися з місць і почали обійматися.
Після голосування Роман Лубківський запропонував внести до парламенту український прапор. В'ячеслав Чорновіл зробив доповнення – внести саме той прапор, з яким українці стояли на барикадах біля російського Білого дому. Так з’явився славнозвісний кадр, де Іван Заєць, Олександр Гудима та В’ячеслав Чорновіл несуть до зали велетенський синьо-жовтий стяг. Депутати демократичної опозиції зібралися біля трибуни, співали «Ще не вмерла Україна», а також гімн Січових стрільців «Ой у лузі червона калина...».
Увечері того ж дня сотні тисяч українців вийшли на Майдан. Люди раділи та плакали від щастя, передчуваючи новий етап розвитку незалежної України.
Прапор України вносять до зали парламенту
Рішуче «так»
Проголошення незалежності не було простою забаганкою політиків. Його ухвалили на всенародному референдумі 1 грудня 1991 року. У бюлетені було єдине запитання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?» і два варіанти відповіді: «Так, підтверджую» або «Ні, не підтверджую». У голосуванні взяли участь 31 891 742 людини чи 84,18% населення України. 90,32% учасників референдуму відповіли: «Так, підтверджую». Це був остаточний крок до омріяної поколіннями українців свободи.
