Данило Кубарєв – доброволець, ветеран війни, який втратив кінцівку під час боїв за Луганщину. Після протезування за кордоном він повернувся до сім’ї і рідного цеху на Північний ГЗК Метінвесту.

Новобранець

Вже на другий день після повномасштабного вторгнення Данило стояв в черзі до тероборони.

– Зустрів багато знайомих, друзів. Усі були налаштовані рішуче. До тероборони мене не взяли через брак військового досвіду. Але дані зафіксували. І 11 березня мені зателефонували з ТЦК, а 23 березня разом із іншими «новобранцями» ми вже вирушили до навчального центру. Для мене тоді розпочалося зовсім інше життя.

Після тритижневого навчання і розподілу Данило потрапив на один із найгарячіших на той час напрямків фронту: Лисичанськ, Тошківка, Гірське – на Луганщині точилися кровопролитні бої.

– Спогади важкі. Щодня – поранені, загиблі… Цілодобові обстріли градами, мінометами. У нас було багато новачків без військового досвіду. Та навіть бувалі бійці, колишні учасники АТО, зазначали, що це зовсім інша війна, яка навіть їх в чомусь шокувала. Ми намагалися чітко виконувати бойові задачі. Було страшно. Але розуміли: якщо ми не затримаємо ворога тут, то вони підуть далі, захоплюючи все більше територій України.

Поранення

У травні під час чергового потужного обстрілу Данило отримав серйозне поранення правої руки.

– Усе сталося миттєво. Попри шок зміг самотужки накласти собі турнікет, хоча зробити це лівою рукою було непросто. Допомогли побратими, згодом і наш бойовий медик. Коли він виконував якісь маніпуляції, то сказав, щоб я на свою руку не дивився. Болю тоді я не відчував, певно, через шок. Далі була термінова евакуація до найближчого шпиталю, потім – до іншого. Загалом за час лікування я побував у семи шпиталях, де мені зробили кілька операцій.

На жаль, повністю врятувати руку не вдалося. В одному із медзакладів у Данила спитали, чи згоден він на протезування за кордоном. І вже за кілька днів він отримав пропозицію від Міністерства охорони здоров’я України поїхати до Мексики.

–  Це було дуже несподівано. І дуже далеко. Інший кінець землі, переліт у понад 20 годин. Представниця МОЗ на мої вагання зауважила: «Більшість бажає протезуватися в Європі, але ж ви розумієте: охочих чимало. Тому вирішувати вам: або погоджуєтесь на Мексику, або чекатимете інших пропозицій, але невідомо скільки». І я дав згоду. Після оформлення документів ми вирушили. Зі мною був ще один військовий, направлений на протезування: Олег постраждав під час танкового обстрілу на Київщині.

Мексика

Поїздка українських захисників була чітко організована. На різних етапах їм допомагали представники посольств України тих країн, де проходив маршрут. У Мексиці ними опікувалася амбасадорка Оксана Драмарецька. Вона супроводжувала їх на всіх етапах перебування, протезування та реабілітації в Мехіко.

– Ми познайомилися з неймовірними людьми – представниками української діаспори на чолі з Ілоною Длужинською. Вінничанка за походженням, вона об’єднала навколо себе українок у Мексиці. Їхні родини оточили нас такою увагою та підтримкою! Ми були вражені. Організовували нам екскурсії, цікаві зустрічі, розповідали про місцеві традиції та звичаї. Ми бачили, яка допомога організована тут Україні: збори коштів на потреби ЗСУ, підтримка переселенців, активна інформаційна кампанія в соцмережах – усе це вартує великої поваги! В Україну я привіз подарунок для одного зі шпиталів – систему Starlink. Вдячний також Алваро Ріос, керівнику медичного центру, який особисто переймався нашим протезуванням та реабілітацією. Уся ця увага та підтримка відіграла дуже важливу роль у моєму фізичному та психологічному відновленні. Неможливо стерти з пам’яті важкі спогади, але відновити свій моральний стан важливо кожному військовому. Я вдячний долі, що у мене була така можливість.

Повернення

Певний час після протезування Данило Кубарєв продовжував військову службу. Але скоро за медичними показниками був звільнений. У березні 2023 року він повернувся на рідний Північний ГЗК – у цех з виробництва окатків № 2.

 – Звісно, хвилювався! Як мене зустрінуть, чи буду мати можливість знову працювати у колективі. Від побратимів знав, що після фронту трапляється по-різному. Людина, яка звільнилася з військової служби та не знайшла себе у мирному житті – це біда. І для неї, і для суспільства. Та мені пощастило. Пощастило і з моїм підприємством, і з колегами. Підтримку я відчув ще на етапі лікування. Ми були на зв’язку з колегами: вони завжди цікавилися моїм здоров’ям, а потім зібрали кошти й передали моїй дружині. Суттєвою була й матеріальна допомога від підприємства і профспілки.

Заступник начальника ЦВО-2 з виробництва та планування Андрій Стеблій пам’ятає Данила з часів першого знайомства на співбесіді, коли той прийшов у цех працевлаштовуватися агломератником:

– Тоді побачив у ньому активну, відповідальну і небайдужу людину. І за роки він цього не розгубив. Навпаки, здається, фронт, важке поранення та тривале відновлення загартували його ще більше. До повномасштабного вторгнення він працював агломератником і тимчасово виконував обов’язки майстра дільниці. Та після минулорічного повернення за станом здоров’я працювати на робочій посаді вже не міг. Начальник нашого цеху Едуард Матицин дав згоду на залучення Данила до колективу ЦВО-2 в якості майстра дільниці, тож Данило тепер з нами. А як інакше, він наш, він свій. На новому місці, бачу, як сильно він опікується людьми і дуже непокоїться, коли щось не за планом. Він перший, хто повернувся в наш цех зі служби і, звісно, ми дуже цьому раді.

Нове життя

– Я розпочав працювати майстром на дільниці випалювання окатків. Довелося пристосуватися до нових умов та обставин. Зокрема, навчився непогано писати лівою рукою (це треба для ведення документації). Поступово увійшов у ритм виробничого життя, за яким вже скучив за час служби та лікування. Якщо потребую допомоги у вирішенні робочих питань, звертаюся до колег, які завжди йдуть назустріч. Така підтримка дуже важлива.

Андрій Бурхайло, начальник дільниці ЦВО-2 і нинішній безпосередній керівник Данила, розповідає про перші місяці адаптації ветерана на новому місці.

– Спочатку, звісно, підтримували, допомагали нашому ветерану, бо були складнощі на новому місці, поки він вивчив всі маршрути, технологію, взаємозв’язки. На попередній посаді агломератника ти ж в основному «спілкуєшся» з обладнанням, а майстер дільниці – це передусім люди, відповідальність зовсім інша, ширші горизонти. Проте й Данило сам такий, що ніколи не соромиться спитати. Допитував і механіків, і електриків, в усе занурювався, вивчав обладнання, технологію. Колектив у нас дуже дружний, демократичне керівництво, не обмежували ні в чому, дали достатньо часу, щоб він все опанував досконало, надали всебічну підтримку.

Відновлення

На комбінаті Данилу Курбаєву запропонували консультації фахівців у межах сервісу психологічної підтримки компанії «Метінвест – разом!». Він погодився і не пошкодував:

– Працювати з психологом було цікаво й корисно. Розмовляли, виконував домашні завдання. Взяв на озброєння багато чого. Наприклад, коли тебе щось роздратувало, перед тим, як звертатися до оточуючих, треба подумки порахувати до 10. Корисні і дихальні вправи: допомагають заспокоїтися. Одна з методик швидкого заспокоєння – дихання по квадрату. Пальцем однієї руки водити по долоні іншої, утворюючи квадрат. На вертикальних гранях уявного квадрату треба робити вдих та видих, а на горизонтальних – паузи. Вдих – пауза – видих – пауза. Це дійсно працює!

Я бачу, що на підприємстві і в компанії приділяється велика увага питанню адаптації ветеранів. Можу на власному досвіді сказати: для ветерана важлива стабільна робота. Це можливість реалізувати себе, розвиватися, на гідному рівні утримувати родину. Також має значення підтримка колег, мікроклімат в колективі. Звісно, всі ветерани різні, у кожного свій життєвий та бойовий досвід і загальних правил не існує. Декому важливо ділитися спогадами, приємно, коли в нього щось розпитують, висловлюють захоплення. А іншому буде комфортніше, коли оточуючі не загострюють увагу на ньому, наслідках поранень, а просто ставляться, як до рівного.

Спорт

Родина

На всіх етапах життєвих випробувань Данила віддано підтримувала його сім’я – кохана дружина Олена, дорослі доньки, 7-річний син, а також батьки та сестра зі своєю родиною.

– Усі вони дуже хвилювалися за мене з першого дня служби, підтримували та продовжують робити це зараз. Пройшовши разом зі мною важкий шлях, дружина вирішила, що має бажання та сили допомагати іншим. Подолала для цього складний конкурсний відбір в Міністерстві у справах ветеранів України та пройшла навчання. Тепер Олена допомагає учасникам бойових дій та родинам військових у вирішенні різноманітних питань.

Озираючись назад, Данило Курбаєв ні про що не шкодує, вважаючи кожну подію і кожне рішення у своєму житті потрібними.

– Ці складні роки навчили мене ще більше цінувати життя, прості речі, моменти єднання з сім’єю – спільний відпочинок, подорожі, тихі ранки та вечори завдяки нашим ЗСУ. Воїни щодня віддають життя й здоров’я заради того, аби ми щодня на власні очі не бачили, що таке війна. Вважаю, кожен має щодня запитувати в себе: а що я зробив для Перемоги? Адже повернення миру в Україну залежить від спільних зусиль. Є чийсь хороший вислів: «ветерани – це ті громадяни, хто віддав країні трохи більше за податки». Хтось віддав буквально частину себе, свої ноги, руки, а хтось – життя… Українці вражають світ своєю незламністю, своєю згуртованістю, жертовністю заради Перемоги. А вона можлива тільки спільною боротьбою. Про це треба пам’ятати кожному.