Ми майже нічого не знаємо про цього харків’янина. Натомість, він має свій особистий культ у Мексиці та Гватемалі. І недарма, адже саме він розшифрував записи мая – древньої цивілізації, останні згадки про яку сягають XVII сторіччя.
Читайте про українця, завдяки якому ми дізналися про «кінець світу» 2012 року, його неймовірне життя, дивацтва і, звісно, котиків.
В дитинстві Кнорозов не боявся монстрів – він їх малював. Звичайних тварин і пташок теж, але ті виходили майже фотографічно чітко. Нудно. А ось створювати щось нове – інша справа! Нестримна фантазія трьох річного Юрка зображала неймовірних істот, а малий старанно переносив їх на папір – і підписував дивними символами.
Значно пізніше дослідники звернуть увагу, що ці закарлючки дивним чином нагадували маянські ієрогліфи – наче пророкували долю вченого. Як так сталося – достеменно невідомо. І це лише перша загадка з тих, що залишив по собі геніальний українець.
Чаклунська травма
Юрій Кнорозов з’явився на світ у селищі Південному поблизу Харкова. Був 1922 рік – час розквіту української культури та мистецтва, світлі дні національного відродження, яке пізніше назвуть розстріляним. Можливо, саме тому у свідоцтві про народження хлопця записали не буденним «Юрієм», а Юрком.
Дитиною він був творчою – залюбки складав віршики та казки, швидко навчився читати й писати. На відміну від багатьох геніїв, не цурався активних розваг – охоче ганяв у футбол і крокет. Одного разу під час гри отримав сильний струс мозку і ледь не втратив зір. Втім, це не змінило його бешкетливої натури. А вже в дорослому віці Юрій нерідко жартував, що саме цей удар пробудив у ньому лінгвістичні здібності.
«Мабуть, це була чаклунська травма.»
Хлопчик, що вижив
Час минав – а з ним і безтурботне дитинство. Вже у перших класах Юрко разюче відрізнявся від решти дітей – серйозний і навіть похмурий, швидко отримав статус дивака та хулігана. Не раз був на волосині від виключення, але рятували відмінні оцінки та спортивні досягнення.
У віці 10 років дивом пережив Голодомор – на щастя, родина мала власні городи, з яких і харчувалася. Однак, картини харківських вулиць, всіяних мертвими тілами, міцно засіли у дитячій пам’яті, зробивши хлопця ще більш відлюдькуватим – наче не від світу цього.
Можливо, саме з цих травматичних спогадів взяла початок його нестримна любов до містики, загадкових символів, зашифрованих послань, ієрогліфів та піктограм.
Історик на війні
Керуючись цією пристрастю, у 1939 році Кнорозов вступає на історичний факультет Харківського державного університету. Академічний досвід став справжнім проривом – вже за два роки юнак розбирався у давньоєгипетських ієрогліфах не гірше провідних дослідників того часу.
Коли німецькі війська атакували радянський союз, Юрій був офіційно записаний як невійськовозобов’язаний – за станом здоров’я. Однак, це не завадило владі мобілізувати юнака на будівництво захисних споруд у Чернігівській області.
«При швидкому просуванні фронту наша будівельна команда була відрізана від інших частин і розсіялася на окупованій території, після чого я почав пробиратися до Харкова.»
І знову диво: якимось неймовірним чином Кнорозов успішно вибирається із повного оточення та повертається до рідного Південного. В окупованому нацистами селищі більшість часу переховується у льосі, де при свічках вивчає єгипетські ієрогліфи. Укриття покидає лише для того, щоб роздобути харчів для сестри та старенької мами.
Саме тут, на малій Батьківщині, видатного вченого підстеріг черговий удар долі: від рук німецьких окупантів гине його кохана. Тож не дивно, що після нетривалого звільнення Південного він із родиною назавжди покидає рідний край та вирушає до батька у москву.
Під час підпільних студій Кнорозову вдалося зробити свої перші відкриття. Зокрема, вчений знайшов аж 16 (!) помилок у радянському підручнику з єгиптології. Академічна спільнота гідно оцінила старання: у 1943 році Юрія зараховують до істфаку МДУ.
Сьогодні талановита молодь з тимчасово окупованих територій може скористатися правом пільгового вступу – зокрема, до Метінвест Політехніки. Виш радий прийняти майбутніх фахівців і надати їм сучасні та якісні знання. В союзі ж усе було інакше: мешканців, які вийшли з окупації, автоматично таврували зрадниками, університети «зарізали» їм вступ, а влада дискримінувала та утискала в правах. Але Юрію пощастило – протекцію над ним взяв відомий історик Толстов.
На жаль, навчання тривало недовго: вже вдруге офіційно непридатного юнака мобілізують і призначають телефоністом 158-го артилерійського полку.
Талановитий і завзятий, Кнорозов легко міг би зробити військову кар’єру. Зокрема, юнака не раз запрошували на офіцерські курси. Даремно: надто міцно в його серці вкорінилась любов до історичних загадок і піктографії. Тож він терпляче чекав на закінчення війни, щоб повернутися до наукової роботи.
Народження легенди
Уявіть собі Берлін 1945 року. На одній із вулиць тріскучий стовп полум’я охопив приміщення бібліотеки. Жар стоїть такий, що навіть дивитися боляче. Але раптом – що за навіжений! – молодий радянський солдат чимдуж кидається прямісінько у вогонь. Натовп шокований і вже встигає подумки поховати безумця, коли той з’являється знову – обпалений, ледь живий і з оберемком книг, які притискає до себе наче врятовану дитину.
Чутки про цей героїчний вчинок Кнорозова ще довго блукали науковою спільнотою – та, без сумніву, відкрили юнакові чимало дверей. Тож не дивно, що він і пальцем не ворухнув, аби їх спростувати – а, можливо, навіть під’юджував. Треба ж було якось пояснити, звідки у студента, що ледь не жебракував, узялися дві неймовірно рідкісні книги – «Повідомлення про справи в Юкатані» Дієго де Ланди (1864) та гватемальські «Кодекси мая» 1930-го.
Звісно, з досвіду повномасштабної війни в Україні, нескладно припустити як саме у радянського солдата могли опинитися ексклюзивні видання. Однак, це не пояснює того, чому з усіх книг когось зацікавив саме рукопис францисканського монаха XVI століття. Бо Кнорозов, який точно усвідомлював цінність книги, не брав у тих подіях жодної участі, а кінець війни зустрів під москвою. Тож єдиним збереженим свідченням залишається лаконічний припис науковця, прикладений до картки походження книги:
«Цей листок прошу негайно знищити»
Зробити неможливе
Після демобілізації Кнорозов повернувся до омріяного навчання. Захоплено вивчав давньоєгипетську і японську мови, а на додачу – шаманські практики Середньої Азії. Під час однієї з численних експедицій до Узбекистану та Туркменістану, на очі йому втрапила стаття Пауля Шелльхаса. У ній німецький історик упевнено констатував, що дешифрування писемності мая – проблема, на жаль, нерозв’язна.
Дивно, як одна фраза може перевернути життя людини. Бо в безапеляційній заяві колеги Кнорозов побачив не що інше, як особистий виклик. Дарма науковий керівник намагався вмовити його відступити. Запальний Юрій рішуче розірвав стосунки з наставником, який допоміг йому вступити до вишу, переїхав до Ленінграда і з головою поринув у вивчення маянських шифрів.
«Те, що створено одним розумом, не може не бути розгадано іншим.»
Все ще перебуваючи в скрутному фінансовому становищі, Юрій був змушений п’ять років жити у крихітній комірчині під сходами Кунсткамери. З начиння мав лише стелажі книг, вузьке солдатське ліжко та письмовий стіл. Усі гроші витрачав на книги, а потім ледь перебивався, позичаючи на їжу в друзів і знайомих. Раціон незламного українця переважно складався з хліба і води, але це його не засмучувало – адже тепер він мав мету.
Будьмо відверті: навіть в сучасній Україні гостро стоїть питання про фінансове забезпечення студентів. На щастя, у Метінвест Політехніці кожен може ще з перших курсів розпочати трудовий стаж і заробляти «дорослі» гроші. А для тих, хто, як і Кнорозов, прагне заглибитися в науку, працюють стипендіальні програми, міжнародне стажування та інші приємні бонуси.
Тут і стали в пригоді згадані вище книги: вивчаючи роботи Ланди, Юрій зумів скласти власний список ієрогліфів мая та зрозуміти спосіб їхнього прочитання.
Згадуючи ті часи, Кнорозов розповідав, що осяяння часто приходили у стані напівсну – коли виснажене тіло «вимикалось», але мозок дивним чином продовжував працювати.
Подейкують, що ключем до наукового прориву стало слово «какао» – адже його звучання було відоме навіть європейцям. Тож зустрівши зображення індіанця з чашкою в руках, Юрій зробив непомильний висновок, а далі – вже справа техніки.
Енгельс проти!
Ось і все. П’ять довгих років позаду, попереду – наукова сенсація та міжнародне визнання. Є лише одне «але» – на перший погляд, непереборне. Адже один із основоположників марксизму, – Енгельс, – теж досліджував мая і запевняв, що вони не мали власної держави і сягнули хіба стадії варварства.
Довівши зворотнє, Кнорозов сильно ризикував. Був 1955 рік і вступити в суперечку з марксистом означало власноруч підписати собі смертний вирок. Але відважний харків’янин не відступив і під час захисту кандидатської дисертації довів існування у мая армії, урядового апарату та, власне, держави.
Виступ тривав усього три з половиною хвилини. Потім – тріумф, аплодисменти та миттєво присвоєний ступінь – не кандидатський, а одразу докторський. А найгучніше аплодував наставник Кнорозова – той самий, що палко благав його відмовитися від неможливої місії. Він же й запропонував зважене ідеологічне рішення, яке, можливо, врятувало науковцю життя.
«Мій куратор С. П. Толстов знайшов блискучий вихід з майже безнадійної ситуації — Енгельс не володів усіма джерелами з історії мая, тому Кнорозов не спростовує його, а робить внесок у розвиток марксизму!».
Тріумф із присмаком гіркоти
Сенсаційна новина швидко розійшлася світом. Ще б пак: жодного разу не бувши на батьківщині мая, харків’янин підібрав ключ до їхнього спадку. Мексика та Гватемала тріумфували, а маяністи з усього світу кусали лікті. Звісно, були й ті, хто самовпевнено клеймували відкриття «марксистською диверсією». Втім, недовго – бо, попри мінімальні неточності, метод працював і заперечувати це було марно. А на закиди про сумнівність «дистанційного дослідження» Кнорозов не без зверхності відповідав:
«Я – кабінетний учений. Аби працювати з текстами, немає необхідності лазити по пірамідах».
Ось тільки дарма колеги виглядали науковця на міжнародних конференціях – адже разом із державною премією і квартирою у Ленінграді вчений отримав ще й заборону на виїзд. Втім, фанатів це не зупинило: розібравшись в особливостях радянської політики, вони самі почали приїжджати до кумира.
Краще пізно, ніж ніколи
Мрія Кнорозова відвідати батьківщину мая збулась лише за тридцять років, напередодні розпаду союзу. У 1990 Юрій нарешті поїхав до Гватемали та з рук її президента отримав Велику золоту медаль. А ще за два роки відбулася подорож до Мексики, звідки українець привіз орден Ацтекського орла – найвищу з нагород, доступних іноземцеві.
Ясна річ, вчений нетямився з радості. А якщо й відчував прикрість за невідвідані симпозіуми, конгреси і зустрічі, котрі так і не відбулися – то тримав їх при собі. Надто вже добре розумів, що означає бути дитям сталінської епохи. Та й роботи не бракувало: після світового визнання Кнорозов упритул взявся досліджувати писемність долини Інду та острова Пасхи.
Вивчав шаманізм, еволюцію мозку та історію заселення Америки. Знаходив тихі миті втіхи у родинному колі і товаристві котів – істот, якими щиро захоплювався та яких безмежно любив. І не на жарт ображався, коли видавці наукових праць викреслювали з робіт його головну співавторку – сіамську кішку Асю.
Проблема ідентичності
На превеликий жаль, в Україні Юрій Кнорозов залишається майже невідомим. Лише в Харкові та Південному є вулиці, названі на його честь. Найбільш небайдужою до пам’яті вченого залишається рф. У надії привласнити його життя та успіхи, країна-терорист навіть проспонсорувала декілька пам’ятників. А найгірше те, що це працює – як колись спрацювало з Ріпиним і Айвазовським, Амосовим та десятками інших українських геніїв. І лише найближчі пам’ятають, як вчений зітхав у своїй петербурзькій квартирі:
А, рідна Україна, рідна мова, як я скучив за нею!»
Не дайте загарбати пам’ять нашого земляка – поділіться цим матеріалом з друзями. Адже в часи повномасштабної війни маємо захищати не тільки рідні міста, а й спадок тисяч ясних умів, які виплекала українська земля.
