Співробітниця ММКІ, а тепер провідний економіст управління Центрального ГЗК Євдокія Фрушичева поділилася своєю історією порятунку з окупованого Маріуполя.
– Розкажіть, будь ласка, про себе, свою сім'ю.
– Я жила в Маріуполі з дітьми. Синові на момент початку війни було 12 років. Його тринадцятий день народження ми відсвяткували нещодавно і вже в іншому місті. Цього року він закінчив 7-й клас. Доньці 21 рік. Вона навчалася на четвертому курсі Маріупольського гуманітарного університету за фахом вчитель англійської мови та літератури. Ми мешкали в районі «Порт-Сіті» по вулиці Сонячній. Це крайній будинок на виїзді з міста в бік Запоріжжя. Мені дуже подобався наш район, він був тихий, і до центру можна було пішки дійти за 15-20 хвилин. Працювала провідним економістом у відділі контролінгу ММКІ.
– Якою була ваша перша реакція на події 24 лютого?
– У зв'язку з пандемією ще з березня 2020 року ми працювали у віддаленому режимі й виходили на роботу тільки в разі необхідності, тому цього дня їхати на комбінат я не планувала. О пів на сьому ранку мене розбудив дзвінок від рідного брата, що мене дуже здивувало, адже зазвичай ми телефонуємо одне одному у вихідні. Подумала, що швидше за все щось сталося. Він першим розповів, що бомбили Київ, що росія почала повномасштабне вторгнення. Яка в мене могла бути реакція? Ми протягом останніх восьми років жили практично в зоні бойових дій на сході країни, і я не надала його словам особливого значення. Що може статися? У 2014 році було дуже «спекотно» і напружено в нашому місті, але в результаті все обійшлося, життя поступово увійшло у звичне русло на лінії точок зіткнення. Брат наполегливо просив зібрати «тривожну валізу», але я все одно не розуміла його хвилювання. Більшість маріупольців мали таку ж реакцію на події 24 лютого. І ніхто нас зараз не розуміє і не зрозуміє, але з роками людина до всього звикає та пристосовується. Я була впевнена, що Маріуполь, як одне зі стратегічно важливих міст України, не постраждає. Наступним був дзвінок від моєї мами. Батьки мешкають у селі, котре знаходиться ще ближче до окупованої території. Мати повідомила, що село дуже жорстко обстрілюють, їй страшно, але вони тримаються. Я запропонувала батькам переїхати до мене в місто, але вони відмовилися. І слава Богу, як потім виявилося. Після цього я ввімкнула комп'ютер, але нормально попрацювати ніяк не вдавалося, бо періодично зникав інтернет чи відключалося світло. У перервах між такими паузами змусила себе через силу зібрати «тривожну валізу». У маленький рюкзак поклала всі документи та пляшечку води про всяк випадок. І навіть до кінця дня, коли вже віддалено лунали вибухи, я все одно вважала, що це все незабаром закінчиться.
– Скільки днів ви провели в блокадному місті? Що пережили за той час?
– У Маріуполі ми залишалися до 17 березня. Потерпали від нестачі їжі й моторошного холоду, користувалися дощовою водою, над головою літали снаряди, бачили мертвих…
– Що сприяло вашому рішенню виїхати з міста?
– Рішення було спонтанне. Ми довго не наважувалися, бо люди їхали, і ми не знали, доїхали вони чи ні. Вони ні поверталися, ні дзвонили – зв'язку в нас не було. Поштовхом було те, що будинок, у якому ми ховалися, спалахнув. Це трапилося вже втретє, однак на цей раз пожежа була значною. Ми зрозуміли, що йти нам тепер нікуди, а самотужки ми його вже не загасимо. З Маріуполя нас вивезли родичі. У машині їхало шестеро осіб і собака. Якби не вони, ми й досі були б там.
– Як склалося життя після Маріуполя?
– Відразу після приїзду на контрольовану Україною територію мені зателефонували з Метінвесту й запропонували продовжити роботу на ММКІ для закриття питань у системі, що накопичилися за два місяці, за умови, що в мене з собою комп'ютер. Два роки тому нам оновили системні блоки, вони тепер маленькі, як блокнот. Коли наше місто повністю знеструмили, я поклала його в «тривожну валізу», тому що боялася, що важлива інформація може потрапити до чужих рук. Звісно, я погодилася працювати. Через півтора місяця мені зателефонували з Центрального ГЗК і запропонували вакантну посаду за моїм напрямом. У мене вже був великий досвід роботи, тому додаткове навчання не знадобилося.
– Чим, окрім роботи на ЦГЗК, займаєтеся зараз?
– Нині насамперед намагаюся розпочати все спочатку. Життя занулилося, і я не можу ніяк звикнути до думки, що в мене тепер немає домівки. І це не метафора, два тижні тому мій багатоповерховий будинок знесли, тому що він не підлягав відновленню. Є потреби, які я ніяк не можу вирішити, і волонтери, на жаль, не займаються такими питаннями. Є проблеми зі здоров'ям, наслідки нервових стресів та переохолодження. На додачу – підлітковий вік у сина та загострення всіх його проявів у зв'язку з пережитим. Вірю, що все поступово налагодиться, але на це витрачається дуже багато сил.
– Якою ви бачите Україну після війни?
– Мій мозок досі блокує розуміння того, що все це сталося в реальності. Я досі все сприймаю, як сон. Психолог сказала, що це добре, підсвідомість захищається таким чином. Дуже часто, щоб уникнути негативних думок, перед сном я заплющую очі й малюю собі нашу країну та моє місто яскравими фарбами. Уявляю, як закінчиться війна, і ми всі дружно почнемо відновлювати Україну. Я бачу Маріуполь ще красивішим, ніж до війни. За останні роки це місто справді стало європейським. Усе життя я працювала й не дозволяла собі надто багато часу для відпочинку, тому лише зараз я побачила інші міста України за межами Донецької області. Я бачу чуйність людей і вірю, що ми разом зробимо все для того, щоб Україна процвітала та розвивалася.
Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.
