В останню неділю жовтня всі, хто за кермом і хто пов'язав своє професійне життя з транспортом, відзначають День автомобіліста. І це не тільки про водіїв автомобільного транспорту, а й керманичів спеціальної техніки, зокрема й великих кар'єрних велетнів-самоскидів. Читайте про тих, хто ніколи не зупиняється і чия доля – завжди бути на ходу.
У великому колективі професіоналів ГЗК – працівники як автоцехів, на яких лежить відповідальність та безпека перевезення вантажів і пасажирів, так і водії гірничотранспортних цехів і цехів технологічного автотранспорту.
Славетні гірницькі колективи ГТЦ та ЦТА комбінатів – підкорювачі велетенської кар’єрної техніки. Кожен тутешній професіонал за кермом чи пультом керування забезпечує виконання планових показників, працюючи на загальний результат. Це свято тих, хто задіяний в транспортуванні вантажів і гірничої маси. Хто зайнятий в організації ремонтних робіт. Це день і т их, хто за допомогою техніки слідкує за станом доріг, хто обслуговує та ремонтує автомобілі – механіків, електриків і слюсарів. І навіть тих, хто організовує транспортні потоки та вибудовує маршрути – диспетчерів. А також тих, хто знаходить час і ресурси для допомоги волонтерам і часом, ризикуючи життям, бере участь у численних гуманітарних ініціативах.
Герої за кермом
Євген ПОПОВИЧ
За часи війни, яку розв’язала росія ще 2014 року, багато наших водіїв змінили міські та технологічні автошляхи на фронтові дороги. Тому це день і тих, хто стоїть на захисті незалежності України і служить тепер у Силах оборони. Серед них – інгульчанин Євген Попович. Після строкової служби Євген прийшов на Інгулецький ГЗК і з того часу День автомобіліста став його професійним святом. Він пройшов шлях від водія легковика до бульдозериста. Далі пересів на кар’єрний самоскид, а згодом став механіком автоколони № 2 цеху технологічного автотранспорту ІнГЗК. Із цієї посади 1 березня 2022 року Євген добровольцем пішов на фронт.
– Спочатку був водієм групи інженерного забезпечення 17-ої окремої танкової бригади. Об’їхав уздовж і впоперек Донецьку, Запорізьку, Херсонську області, – розповідає військовослужбовець ЗСУ Євген ПОПОВИЧ, а до війни – механік автоколони № 2 ЦТА ІнГЗК. – Працював також сапером. А після поранення у 2024 році мене направили на навчання саперній справі до Франції. Зараз я проходжу навчання в Національній академії сухопутних військ, після чого в званні офіцера продовжу службу…
Будь-яке місце роботи, яке було у моєму житті, завжди приносило мені задоволення. Чесно скажу, що мати справу з різноманітним автотранспортом, лагодити його та експлуатувати – це моя життєва стихія. Наразі спрямовую свої зусилля в іншому напрямку, але цього вимагає життя.
Надійне плече
Професіонали-водії завжди там, де треба щось доставити з пункту в А в пункт Б. І від початку війни вони допомагають допомагати численним волонтерським спілкам. Автомобільні цехи ГЗК завжди напохваті у волонтерів комбінатів: регулярно забезпечують автотранспортом потреби пенсіонерськів осередків, які потужно з перших днів вторгнення допомагають бійцям на різних напрямкам фронту теплими речами, маскувальними сітками, продуктами, ковдрами і шкарпетками тощо.
Як, до прикладу, зазначає голова Ради ветеранів ГЗК Тетяна Шелудько, вони завжди можуть покластися на надійну підтримку автомобілістів: кожне їхнє прохання до керівників – начальника автоцеху ПівнГЗК Віктора МІРОШНИЧЕНКА та заступника з експлуатації Дмитра ТАНАНЯ – знаходить щирий відгук. Цех є важливим ланцюжком налагодженої підтримки фронту і щотижня виділяє транспорт для потреб волонтерів.
Не просто водії
Олексій ЛОБКОВ
Багато цікавих людей зібрала автомобільна родина ГЗК. Як елементи гігантського механізму, взаємодіють між собою водії самоскидів та вантажних і легкових автомобілів, диспетчери, машиністи кранів і автовишок, бульдозерів і тракторів, а також армія слюсарів, техніків, комірників… Усі працюють відповідально й на совість. Об'єднує їх любов до непростої професії, а День автомобілістів для більшості став сімейним.
Десять років як працює на Північному 35-річний Олексій ЛОБКОВ. Разом із родиною 2015-го він переїхав з Луганщини на Криворіжжя. У нього одна з найскладніших водійських професій: він керує автомобільним краном:
– Водієм я став услід за батьком: за кермом з 18-ти, тож натепер за плечима маю 17 років. Легковик, звісно, мені більше до вподоби, але автокраном керувати теж подобається. Специфічний транспорт: непросто з ним. Не кожний із ним упорається, та й, мабуть, не кожному він підкориться. День автомобіліста завжди стараємось відзначати з друзями, кумами. У робочому колективі в цеху трохи зараз не до того: команда наша поріділа, часом вночі немає кому й виходити на зміну. Та й навантаження збільшилось: що раніше виконувалось кількома машинами, зараз робить одна. Але працюємо, долаємо разом з усіма виклики, щоб наблизити нашу перемогу. І передаю навички потроху синам: у старшого бажання до керма поки не помічаю, а от молодший заглядяється на автомобілі.
Сергія ЯЛКОВСЬКОГО
Захопливі розповіді батька про поїздки та зустрічі з цікавими людьми, шоферські байки та небайдужість до техніки зробили свою справу і в родині Сергія ЯЛКОВСЬКОГО – водія автоколони № 2 Центрального ГЗК.
– Мабуть, генами передалось, – жартує Сергій. – Мій тато працював у автопарку, возив людей міським маршрутом. Ось і я з 18 років за кермом. Маю усі водійські категорії. На Центральний ГЗК прийшов 20 років тому. Спочатку працював на вахтівці. Довозив працівників до робочого місця у Глеюватському кар’єрі й забирав після зміни. Зараз, в принципі, займаюся тим самим, тільки вже на автобусі. Чи є для мене різниця на якому транспорті їздити? Чесно скажу, що мені аби було кермо й чотири колеса, а не два, бо друге, то не моє. Вважаю професію водія важливою і непростою. Бо ти не тільки за безпеку й життя людей відповідаєш, а й за те, з яким настроєм вони приїдуть на роботу і повернуться додому. Водій – це ще й психолог. До кожного свій підхід знайти треба, щоб враження від поїздки було тільки позитивне.
Веземо не лише вантаж
Валерій ДУДУ
Люди особливого гарту: в душі водії здебільшого є романтиками, а на дорогах – досвідчені профі. Транспортні парки ГЗК – це сотні одиниць різноманітного транспорту. І окрім вантажного та спецмашин, це ще й автобуси й вахтовий транспорт, який перевозить людей. Тут вже не тільки майстерність потрібна, а й особливе терпіння, адже це праця з людьми.
Найцінніший «вантаж» доставляє вранці і ввечері Валерій ДУДУ, водій автобуса автоцеху ПівнГЗК. Із центру міста та з Жовтих Вод возить він людей в цехи комбінату. За зміну, каже, долає приблизно 280 км. Його день починається о 5:00 і завершується не раніше 22:30. За життя, припускає, наїздив вже не менше мільйона кілометрів. Переконаний: щоб водити автобус, треба мати вроджену толерантність, неабияке терпіння і життєву мудрість.
– Так, крутити баранку – це одне, а возити при цьому людей – зовсім інше. Плюс відповідальність за життя людей лежить на нас. Автобусом керую вже 26-й рік, а загалом 35 років за кермом – і не шкодую. І професію вже не поміняю на іншу. Батько був водієм, і мене навчив того, - згадує Валерій Дуда. – Ще з 1990-го я на комбінаті. Стільки було всього за роки, а от ніколи не думав, що доведеться жити й працювати під час війни. Важко: багато проблем зараз, викликів… Як і люди інших професій, долаємо їх, як можемо. Багато наших на передовій, заради них і задля майбутнього працюємо і підтримуємо державу й армію. Бо нам усім потрібна перемога.
