З нагоди Дня металурга і гірника України Лист подяки від генерального директора Групи Метінвест отримала Ірина Мізіна, яка з 1997 року працює машиністкою крана доменного цеху на Каметсталі.
«За особистий внесок у підвищення виробництва» – за цими офіційними рядками стоїть історія дивовижної жінки, чиє життя тісно переплелося з важкою промисловістю, незламною вірою та безмежною любов’ю до України та її захисників. А ще надзвичайно вродливої жінки, яка, незважаючи на важку роботу та постійні переживання за сина-захисника, залишається втіленням жіночності та неперевершеної краси.
Її шлях у професії розпочався одразу після закінчення училища, коли 17-річною дівчиною Ірина прийшла на комбінат для проходження виробничої практики. Вибір не був випадковим: батьки Ірини також присвятили своє життя металургії. Мати все життя працювала газоелектрозварницею мартенівських печей, а батько був майстром з ремонту холодильних установок. Незважаючи на численні можливості змінити сферу діяльності, Ірина ніколи не бажала залишити доменний цех.
Ось уже 28 років, як вона керує багатотонними кранами на ливарному дворі, транспортуючи великогабаритні вантажі і забезпечуючи безперебійну роботу доменного цеху. А у період ремонтів її досвід та майстерність стають просто незамінними. Збільшується кількість людей на майданчику, з'являються додаткові перешкоди та нестандартні завдання. І в таких умовах переміщення вантажів вимагає майже ювелірної точності:
– Робота машиніста крана вимагає безперервної концентрації уваги протягом усієї зміни. Навіть дрібна помилка може мати фатальні наслідки, – розповідає Ірина. – На нас лежить величезна відповідальність за життя та здоров'я людей, за збереження обладнання. Ефективна робота крана можлива лише за умови ідеальної координації з персоналом, що знаходиться на ливарному дворі, – горновими, стропальниками, ремонтними бригадами. Будь-яке непорозуміння може призвести до збоїв або аварій. Проте наш колектив чудовий, ми розуміємо одне одного з пів-слова. Я переконана, що у доменному цеху – найкраща команда. Тут завжди працюєш з натхненням. Людяність та підтримка – ось що цінується у нас понад усе. Кожен завжди допоможе, підтримає та з чистим серцем посвіпчуває. Доменний цех – це про дружбу, надійність, довіру, де всі, ніби одне ціле, – і керівники, і робітники пліч-о-пліч, завжди разом. Неможливо піти з такого колективу, якою б важкою робота не була.
Життя Ірини не обмежується лише працею. Вона активно займається спортом – обожнює катання на велосипеді та тренажерний зал, що допомагає їй «розвантажитися» після важкої праці. Проте роки війни стали для жінки справжнім випробуванням.
З 2022 року її єдиний син, 23-річний Владислав знаходиться на фронті, де пережив вже численні поранення та контузії, і, незважаючи на молодий вік, має сиве волосся. З дитинства хлопець мріяв стати прикордонником, вчився у військовій академії, але коли почалася повномасштабна війна, перервав навчання і став на захист країни.
Він сказав мені: «Мамо, хто, як не я? Я хоча б навчався військовій справі. У 2014 році в АТО віддавали свої життя такі ж молоді хлопці, щоб дати можливість вирости нам. Тож тепер наша черга. І я зроблю усе, щоб дати українським дітям стати дорослими», – розповідає про розмову з сином Ірина. – Кожен день для мене – це випробування. Мені неможна самій телефонувати йому, адже це дуже небезпечно. Я завжди в очікуванні, коли він сам подзвонить. Були випадки, коли підрозділ Владислава потрапляв у засідки та оточення. Вони навіть вже прощалися з життям. Так, я постійно на нервах…. Але у нас є правило: коли він дзвонить, я не маю права плакати. Ми розмовляємо про хороше, ми будуємо плани на майбутнє, ми сміємось і жартуємо. Бо я розумію, що найболючіше для нього і інших хлопців на фронті, – коли плачуть їхні близькі.
Незважаючи на постійну тривогу за сина, Ірина не опускає рук. Вона чекає на повернення свого Владислава, а тим часом активно допомагає військовим, підтримує зв'язок з побратимами сина та колегами з доменного цеху, які зараз на фронті. Жінка навіть стала хрещеною мамою для сина свого загиблого колеги:
– Дитинка з’явилася на світ вже після загибелі свого батька. З дружиною колеги я навіть не була знайома до цього, але займалася пошуками цього військового. І склалося так, що вона запросила мене бути хрещеною матір’ю їхньої дитини. Сьогодні малюку вже три рочки. Тата він, звісно, ніколи не побачить, хоча дуже схожий на нього, ті ж оченята та посмішка. І мені приємно дати йому частинку тепла і уваги від себе.
Щодня Ірина робить хоча б невеликі донати на ЗСУ, адже вважає, що починати змінювати цей світ потрібно з себе. Вона вірить, що все зміниться на краще, головне – робити для цього все можливе. Жінка продовжує допомагати військовим, важко працює, підтримуючи сталевий фронт країни, навчається в університеті за спеціальністю «Чорна металургія». Але більше за все мріє нарешті зустріти і обійняти свого сина-героя і разом з ним побачити щасливе майбутнє України.
