Лише пів року відпрацював на Азовсталі Валерій Колодій. Не встиг добре вкорінитися, як війна одрізала від рідної землі й віднесла на сотні кілометрів від Маріуполя.
У жовтні минулого року Валерій Колодій працевлаштувався на Азовсталь. До цього працював на підприємстві, що знаходилося на непідконтрольній Україні території. Весь час були в простоях, людей годували обіцянками, мовляв, чекайте, все налагодиться. І так більш як рік. Звісно, всі розбіглися. Нове місце знайшов на Азовсталі. Пропрацював Валерій тут до 2 березня: «Вже як почали кидати на нас бомби, вирішили їхати в центр міста...»
Рідні – в підвал, я – на роботу
24 лютого Валерій звично прокинувся на роботу о четвертій ранку. Вже о пів на п’яту метрів за 500 від його будинку прилетів снаряд.
– Їду на роботу, – розповідає, – назустріч пожежні машини, на душі моторошно. На робочому місці дізнаюся, що один із машиністів не вийшов на зміну. А ми з ним живемо поряд на лівобережжі Маріуполя. Як начальник станції, цікавлюся, телефоную – ніхто не відповідає. Як виявилося, саме в його будинок і влучив той снаряд...
О дев’ятій у той же день почали обстрілювати й Азовсталь. Валерію наказали зупинити спочатку два тепловози, а до кінця дня всі вісім. Доменні печі працювали лише на бункерах, тобто на залишках. Економили й готувалися до консервації. Людей відправляли додому, а через те, що їх не вистачало, треба було вирішити питання охорони приміщень станцій.
– Ми виходили на роботу й організовували роботу локомотивних бригад. Деякі тепловози залишили, бо ще працював коксохім – слід було загасити батареї. Тиждень цим займалися. Ввечері нас відпускали додому. Ворог накривав вогнем так, що мої рідні майже весь час сиділи в підвалі. Виходили приготувати їжу, поки в окупантів тривала перезарядка. Вранці я їхав на роботу, а вони знову спускалися до підвалу.
Восьмеро в машині
Родині Колодія запропонували переховуватися в бомбосховищі підприємства, але вони вирішили переїхати до сестри – в район, де було відносно спокійно. На той час вороги активно бомбили Азовсталь, околицю Маріуполя з боку Бердянська й житломасив Східний. Та згодом жахіття обстрілів перекинулися й на іншу частину міста. Кільце замкнулося. Виживали, як і всі 455 тисяч маріупольців...
Після створення зеленого коридору родина Валерія зібралася в дорогу. Було 4 квітня.
– Їхали моїм автомобілем, батьків згорів, – розповідає Валерій. – Були пошкодження і в моєму – розбите лобове скло, вм’ятини, але на здатність рухатись це не впливало. У машині сіли восьмеро – ми з дружиною і двома дітьми, батьки, сестра й племінниця. Тулилися, як могли. 8-річна донька їхала зі мною за кермом. Поруч – мама. А позаду мій 15-річний син і племінниця на руках у дорослих.
У місті бої точилися вже біля головпоштамту, і родина виїжджала через набережну. Цей район ще був під контролем бійців ЗСУ. Випустили в бік Мангуша. І пощастило, що змогли вибратися.
– Навколо лежало дуже багато загиблих, – з болем продовжує спогад Валерій. – Після обстрілів тіла так і залишалися, де їх знайшла смерть. На лавках, на землі... Їх ніхто не ховав. Деяких ховали прямо на подвір’ях. Влучив снаряд і в укриття другого під’їзду нашого будинку, а люди просто вийшли подихати, приготувати їжу чи принести води – вбило двох дітей і трьох дорослих. Наші бійці дітей відразу забрали, а дорослих сказали прикопати за можливості. Чотири дні лежали. Не було можливості – постійно бомбили…
Нелюди на блокпостах
Родина їхала селами. В селищі Ялта стали в один будинок на ночівлю. Через два дні дізналися, що його обстріляли і він ущент згорів.
Добиралися важко. Довелося проходити фільтраційні табори. Годин шість тривали там процедури – фотографування, відбитки пальців, допити – чи є друзі військові, де служив, працював. Усе на відеофіксацію. Оглядали руки, ноги – чи є тату. Поводилися грубо – погрожували, штовхали.
– До Бердянська доїхали, а там теж неадекватні на блокпосту, – говорить Валерій. – Поставили шашки зі сльозогінним газом. Ми в машині почали кашляти, чхати, а самі – в масках. Знову заставили всіх вийти, перевіряли речі, багажник, телефони. Забрали дитячий планшет. Години півтори тримали. Далі зупинили на трасі до Токмака, кулемети наставили, пропонували їхати до Криму чи в Росію. А коли не вмовили, дозволили рухатись далі ґрунтовим шляхом в об’їзд. По прямій до Василівки кілометрів 20, а в об’їзд – усі 80. А там поля, дорога розбита вантажівками, високі колії, скрізь покинуті легковики. Розбили все днище, відпав глушник, бризковики. Російські «Урали» з боєприпасами зухвало їхали посередині, тож нам доводилося звертати на узбіччя, щоб уникнути зіткнення.
У кожному селі на в’їзді та виїзді – огляди. Після п'ятнадцятого Колодій збився з рахунку. На останньому блокпосту п’яні окупанти-неслов’яни наставили на дітей автомати та пропонували: «Їдьте в Росію, там класно». Тільки від’їхали – позаду почалися вистріли. Летіло, свистіло, але пронесло: «Це не люди, а виродки».
Руки допомоги
У Запоріжжі родину направили на ночівлю в дитячий садок. Куди їхати далі – не мали уяви. Зателефонували з гарячої лінії Метінвесту, спитали де, що і як. Повідомили про намір зберегти азовсталівський колектив. І родина погодилася на пропозицію їхати до Кривого Рогу. Тут була можливість працювати. Але спершу визначилися з рідними: мама й сестра – інваліди II групи, тож потребували медичної допомоги. Для них знайшли прихисток у Тернопільській області.
У Кривому Розі Валерія з дружиною та дітьми від Північного комбінату заселили в готель «Ювілейний». Поки тривав процес оформлення на роботу в УЗТ, шукав помешкання. Допомогли нові колеги – Віктор Захаревич і Софія Бондаренко. Знайшли квартиру, допомагали з меблями, побутовою технікою.
– Хвилювався дуже: чуже місто, нова робота, але дарма – прийняли добре, – говорить Колодій. – Радий, що потрапив саме в цей колектив. Люди уважні, відповідальні, небайдужі. Вже працюю три тижні на посаді начальника станції, як і на Азовсталі. Син вступив до авіаційного ліцею, а донька піде в другий клас школи. Намагаємося забути всі жахіття та якось жити далі. Більше з дітьми буваємо, ходимо до парку, відвертаємо думки від страшних спогадів. Треба підіймати їх...
З мрією про дім
– Хоч я і недовго працював на Азовсталі, але пишаюся цим! Потужне виробництво! – стверджує Валерій Колодій. – Ми забезпечували сировиною доменні печі. За пів року моєї роботи вони жодного разу не зупинялися, не було сходів рухомого складу. Забезпечували безпеку руху, своєчасне транспортування сировини для виробництва чавуну. Але головне все ж таки колектив. Ми хоч і залізничники, але ланка одного ланцюжка металургів, у якому кінцевий результат залежить від кожного. Я все життя на залізниці, і принцип роботи всюди схожий, тільки умови різняться. Розвиватися можна на будь-якому місці – впроваджувати ініціативи з безпеки, операційні поліпшення. Тільки одне гальмує – війна.
Валерій підтримує зв’язок з азовсталівськими колегами. Багато хто виїхав з України, але хочуть повернутися. Один помічник машиніста три тижні тому вирвався з Маріуполя й теж працевлаштовується на Північний.
– Упевнений, що переможемо, – наостанок каже співрозмовник. – Мрія – відродити Маріуполь і повернутися. Як кажуть, у гостях добре, а вдома краще. Бажаю колегам з Азовсталі міцного здоров’я та зустрічі на відбудованому комбінаті.
Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.
