Народний театр «Театроманія» спільно з маріупольською художницею Анастасією Пономарьовою запустив проєкт «Ти – Всесвіт».
Актори розповідають свої історії про війну та про те, як знаходять сили жити далі. Першою своїм досвідом поділилася тридцятирічна актриса театру Марія Кутнякова, другою – сімнадцятирічна Софія Селютіна. Марія розповіла, що 17 березня вона вийшла з Маріуполя.
– Ішла з відчуттям, що місто зруйноване, а я, можливо, ніколи не повернуся сюди. Розуміла, що тут загинуло багато людей і загине. До 16 березня ми чіплялися за рідний Маріуполь, вірили, що наша армія відіб’є напад і все налагодиться. Ми вийшли з дому, і дорогою до Драмтеатру нас обстріляли російські танки. Ми заселилися в театр, а за півтори години літак скинув на нього бомбу. Ми дивом вижили й бігли до філармонії. Її почали бомбити. Ми зрозуміли, що російська армія хоче вбити всіх мирних жителів, що вони бомблять центри біженців – з міста треба виходити якнайшвидше. Ми йшли Маріуполем і плакали, – розповіла актриса.
Також Марія зауважила, що шукає можливості зв'язатися та вивезти з міста свого дядька. Зокрема, вона розказала, як і хто вбиває нашу країну. Марія Кутнякова підкреслила, що «кожен із нас робить свій внесок у спільну перемогу. Я вірю, що ми переможемо, повернемося додому й усе відродимо. Віра в мир допомагає мені не падати в темряву».
Інша актриса, Софія Селютіна, розповіла, що вона вийшла із Маріуполя 29 березня.
– З великими труднощами, але ми живі, ми поїхали. Усвідомлення того, що рідне місто впало всього за місяць, губить мене. У той момент, коли снаряд прилетів у наш будинок, моє життя промайнуло перед очима з шаленою швидкістю. Я встигла попрощатися з усіма, хто мені дорогий, а після того, як мені не відразу відповіли, коли я почала кликати, думала, що залишилася зовсім одна. Це був найгірший місяць у моєму житті, сценарій якого сниться мені в кошмарах навіть після виїзду. Сльози, страх, крики, молитви. Все це повторювалося день у день. Слова «я вас зараз розстріляю» крутяться в голові до цього дня. Мене переповнює злість. Хочеться кричати. Мені потрібно стати на ноги і підняти своїх батьків, треба стати щасливою та ощасливити їх. Втрата рідного міста – сильний удар, синець від якого пройде не скоро, або зовсім не пройде. Я вижила, значить, у мене є те, що я маю внести в цей світ. Треба вірити. Потрібно жити, – емоційно поділилася спогадами акторка.
Історії супроводжують фото театру з різних спектаклів, які доповнює своїми малюнками художниця Анастасія Пономарьова. Надалі режисер Народного театру «Театроманія» планує всі розказані акторами історії об'єднати в одну виставу.
Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.
