Комбінат Азовсталь маріуполець Олександр Шевченко змінив на Північний, а от своїй професії залишився вірним. Навіть посада та сама.

Півтора місяця працює Олександр начальником дільниці в цеху мереж і підстанцій Північного гірничо-збагачувального комбінату. Допомагають адаптуватися колеги. Здавалося б, цехи підприємств аналогічні, та є відмінності в процесах виробництва, які варті прискіпливої уваги. Удвічі важче й тому, що Олександр відірваний зараз від родини. Сім’я мешкає поки в Дніпрі. Відновлює документи, поправляє здоров’я, адже життя в бомбосховищах Маріуполя не минуло для родини без сліду. Сам Олександр Шевченко отримав завдяки комбінату прихисток у готелі «Ювілейний».

Думали, повернуться

Початок війни в Олександра збігся з закриттям лікарняного. З перших днів – прильоти ракет, обстріли з «Градів» та «Смерчів». Жили на сході міста, на околицях, що в бік Новоазовська. Одні з перших почули вибухи, побачили чорне небо в диму. Та все одно 25 лютого чоловік вийшов на роботу у свій цех мереж і підстанцій, де керував дільницею. Відпрацювавши зміну, половину шляху додому добирався пішки. Транспорт уже майже не ходив, світло й воду відключили. Тож Олександр вирішив вивезти свою родину в більш безпечне місце – бомбосховище Азовсталі, де були умови для життя та запаси їжі й води. Збиралися похапцем, адже прильоти не припинялися. Взяли мінімум речей, навіть документів не брали. Думали, що повернуться. У бомбосховищі Азовсталі сім’я провела понад три тижні. За цей час змінили два укриття.

– Під час обстрілів добряче дісталося захисному укриттю нашого АБК, – розповідає Олександр. – Частково пошкодило два поверхи, тож знаходитися в будівлі стало небезпечно. Ми перебралися до бомбосховища ТЛЦ-2. Як згодом виявилося, там теж годі було чекати на спокій: обстріли спровокували пожежі, довелося гасити. Нас було 70 людей, справлялися самотужки.

Під обстрілами

Обстріли не вщухали. Тому вирішили вибиратися з бомбосховища. З уцілілих доступних машин на ходу були три. В них розмістилися 17 людей. Тим, хто лишився, допомогли бійці «Азову» – на автобусі вивезли до центральних прохідних.

– Велетенський завод перетворився на суцільний брухт: розбитий бетон, метал, електромережі. Шляхи вкрили дроти, уламки металоконструкцій і ворожих снарядів. Слід віддати належне водію, який зміг нас звідти вивезти, а це близько восьми кілометрів. У нашому автобусі було понад 20 людей різного віку. Далі вибиралися самі: розділилися на групи, кожна обрала свій маршрут, – згадує Олександр. – Мені «пощастило» народитися в Чорнобилі. Тож і процедура евакуації, і доля біженця вже знайомі. Хоч був тоді ще дитиною, але пам’ятаю всі супутні негаразди дуже добре. Ще перебуваючи в бомбосховищі, продумав можливі варіанти виходу з того пекла.

Запланували переночувати десь у місті, але щойно вийшли з Азовсталі, стався страшенний удар по комбінату, і плани зірвалися. Поруч точився запеклий бій, не припинялися артобстріли. Тому група з дев’яти людей, у яку ввійшла й родина Шевченків, вирішила тікати з міста якомога швидше. Перетнувши кілька вулиць і вже зруйнований на той час драмтеатр, вийшли до міського саду та попрямували до Приморського району.

– Те, що ви бачите по телевізору, нагадує фільм жахів, а в реальності це набагато страшніше, – з жалем говорить Олександр. – Навколо нас горіли будинки, зліва й справа – численні воронки від вибухів, на пішохідних алеях – тіла загиблих. Ми не йшли, а в прямому значенні слова повзли. Найтяжче все це перенесли діти. Старшій донці 20 років – вона більш витривала, а молодшій, 11-річній, закривав очі, щоб не бачила трупи. Тримав за руку і вів.

Іронія долі

Під вечір нарешті вибралися з Маріуполя. Пощастило, що якийсь добрий чоловік узявся підкинути. На блокпосту під Мангушем окупанти машину в добряка «віджали», тож далі довелося прямувати самотужки до селища Нова Ялта. Тут сім’ю прихистили на дві доби.

– Чесно, люди боялися нас приймати. Усі налякані, адже знаходилися під окупантами, – з розумінням розповідає чоловік про відмови земляків. – А ми з колегою були ще й у метінвестівському спецодязі. Для ворога це знак: вони шукали чоловіків у цьому одязі, мовляв, бійці ЗСУ виходили з заводу в такому ж. Господар, що нас прийняв, запропонував спецодяг зняти й відразу спалив його. Переодягнув нас у цивільне та наказав нікому не показуватися на очі. Ми його розуміли й були дуже вдячні.

Місцеві погодилися підвезти біженців лише до Гурзуфа, далі Шевченки знову йшли пішки. Інколи розбивалися на двоє-троє, щоб під’їхати на попутних машинах. Діставшись до Бердянська, родина вирішила евакуюватися автобусом. У день відправлення в порту міста стався вибух. Цілий день тоді просиділи в пункті збору, тож довелося знову шукати місце ночівлі.

– Нам запропонували пансіонат «Криворізький гірник», – згадує Олександр. – Іронія долі – я зараз у Кривому Розі. Після бомбосховища умови були комфортні: гаряча вода, тепло. Продуктами допомагали волонтери – в основному, співробітники Метінвесту та їхні сім’ї. У Бердянську ми не планували залишатися, тож рушили до Запоріжжя.

Моторошні спогади

– Метінвест організував десять автомобілів для виїзду. І 27 березня рано-вранці ми виїхали. Перетнули з 18 російських блокпостів. Чоловіків роздягали й оглядали. На останньому посту всі машини пропустили, а нашу затримали. Прізвище моє не сподобалося, – каже Олександр. – Не хочу розповідати всіх подробиць, але довелося з пів години лежати обличчям в асфальті й відповідати на запитання, як-то: чому прописка Київської області, чому працюю на Азовсталі... Вони не слов’яни і не розуміли, що таке Азовсталь і що таке «Азов». Ще й знайшли частину сухпайка. Мене сприймали як представника полку «Азов». Я пояснював: «У мене немає татуювань». А вони: «У тебе на плечах сліди від калаша чи броніка»... Довго переконував, що це від рюкзака, я працівник Азовсталі, а в машині моя родина.

На все життя залишиться в пам’яті Олександра ця остання перевірка. Невимовно зрадів, коли дісталися до українського блокпоста. Наші бійці радо зустріли: «Слава Богу, ви у нас, швидко проїжджайте, тут небезпечно – лінія фронту».

Запоріжжя прийняло в «Епіцентрі», де надали допомогу – кому медичну, кому – психологічну. Олександр тоді зателефонував і на гарячу лінію Метінвесту, щоб дізнатися про вакансії. Розмістили сім’ю в дитсадку для ночівлі, а далі Шевченки поїхали до родичів у Дніпро.

Бажання одне

Невдовзі Шевченку зателефонував начальник ЦМП Північного комбінату Володимир Вербинець. Запропонував посаду начальника дільниці. Наприкінці квітня пройшов співбесіду, а 11 травня вже й перший робочий день.

– Я реаліст і розумію, що повертатися нікуди. Мого дому немає, – говорить Олександр. – Якщо компенсацію дадуть за житло, то придбаємо його тут. Старша донька вчиться за контрактом у київському виші, тож тільки працюючи, зможу дати їй освіту. Батьки мої під Києвом, але я розумію, що тут певна стабільність і зарплата, гарантії. А столиця до війни й після – це велика різниця. Та скоріше б перемога і мир – і все буде добре. Для мене тепер головне – возз’єднатися з родиною.

Про актуальну ситуацію на підприємствах Групи Метінвест і в Україні читайте в спеціальному лонгріді. Оновлення інформації – 24/7. Додавайте до закладок та діліться з друзями. Зберігайте спокій і довіряйте лише офіційним джерелам інформації.