Впевнені, вольові, працьовиті – такими є жінки Запоріжсталь. Вони вміють брати на себе відповідальність, працювати наполегливо й тримати високий темп навіть у найскладніші часи. І водночас – залишатися ніжними, чарівними, уважними до людей поруч. У цьому поєднанні сили і легкості – їхня особлива внутрішня стійкість.
Від початку повномасштабної війни на плечі українських жінок ліг ще більший тягар відповідальності. Вони працюють, нерідко опановуючи традиційно чоловічі професії, бережуть родинний затишок і віру в майбутнє, волонтерять, підтримують та чекають близьких із фронту – і самі стають на захист України, І у складні темні часи кожна знаходить своє джерело сили, щоб рухатися далі і жити.
На Запоріжсталі сьогодні працюють майже 2200 жінок, кожна – зі своєю історію. Розповідаємо історії трьох працівниць комбінату – різних за характером і життєвими обставинами, кожна з власною історією сили й стійкості.
Енергія руху
Надія МАКСАК
Надія МАКСАК – електромонтер з ремонту та обслуговування пристроїв сигналізації, централізації і блокування управління залізничного транспорту Запоріжсталі. Це складна й відповідальна робота, яка потребує технічних знань, уважності та здатності швидко приймати рішення. У своєму колективі Надія – єдина жінка, адже професія вважається типово чоловічою.
За майже 40 років роботи, вона стала досвідченим фахівцем: відповідає за справність обладнання, від якого залежить безпечний рух внутрішнього залізничного транспорту комбінату – стрілочних переводів, систем сигналізації та зв’язку.
- Не кожен візьметься за таку роботу: потрібно розумітися на обладнанні, оперативно орієнтуватися в ситуації і приймати виважені рішення. Від цього залежить безпека руху і чітка робота залізничного транспорту на підприємстві, – додає Надія.
Металургія для Надії – ще й родинна справа: у тому ж підрозділі працює її чоловік. Свого часу Запоріжсталь обрали і їхні діти: спочатку старший син, а згодом і молодший. Батьки допомагають їм опановувати тонкощі роботи на металургійному гіганті, діляться досвідом і підтримують протягом всього професійного шляху.
Робочі будні Надії урізноманітнює спорт. Багато років вона займалася легкою атлетикою, брала участь у спартакіадах комбінату і неодноразово перемагала у змаганнях, про що свідчать численні нагороди.
На запитання, як вона так вправно поєднує вимогливу та відповідальну роботу, родину і спорт, Надія відповідає просто:
- Я людина така – мені постійно потрібен рух. Тому я завжди йду вперед – і в житті, і в роботі, яка вимагає великої відповідальності. Легко рухатися по життю – важливо, і робити це не так вже й складно, коли поруч надійні люди. У мене саме так – тож я щасливиця!
Робота, яка підтримує
Сніжана ПИЛИПЧУК
Сніжана ПИЛИПЧУК працює машиністкою крана у цеху гарячої прокатки Запоріжсталі. На комбінат вона прийшла у 2011 році після навчання за спеціальністю і відтоді працює у ЦГП. За цей час встигла попрацювати на різних дільницях, а останні десять років – на відвантаженні продукції.
Щодня Сніжана керує краном, переміщуючи багатотонні вантажі. Робота вимагає уважності, точності та впевненості у кожному русі.
- Друзі іноді жартують: я така маленька, а працюю на такій великій машині. Але для мене це вже звична справа. З кожним роком набираєшся більше досвіду, вчишся чомусь новому.
Найважчим випробуванням для Сніжани сьогодні стала розлука з родиною. Найбажаніша мрія Сніжани – знову обійняти рідних і близьких серцю людей, які зараз не поряд. Поки цьому заважає війна, надійною опорою для неї залишаються робота і підтримка колег.
- Робити те, що любиш, що тобі подобається, бути в колі однодумців – база для звичайного людського щастя. Бо навіть у темні часи ти відчуваєш тверду землю під ногами, і розумієш, що всі складнощі минуть, але те, що наповнює твоє життя сенсами – завжди лишається з тобою.
У вільний від роботи час Сніжана створює картини з бісеру: каже, таке кропітке хобі допомагає трохи відволіктися і впорядкувати думки.
Тримати свій тил
Олена ГОТОВКІНА
Як і для багатьох українських жінок, життя Олени ГОТОВКІНОЇ, слюсаря з контрольно-вимірювальних приладів і автоматики управління автоматизації Запоріжсталі, змінилося у лютому 2022 року. У перші місяці повномасштабної війни вона долучилася до волонтерського руху: разом з іншими небайдужими людьми збирали допомогу для вимушених переселенців, передавали необхідні речі родинам, які були змушені залишити свої домівки.
А вже за два місяці після початку повномасштабного вторгнення на захист України став її чоловік – також працівник Запоріжсталі. Відтоді він виконує бойові завдання на Донецькому напрямку. Це лише посилило її бажання допомагати і тримати свій тил.
- Я дуже пишаюся своїм чоловіком. Він від початку служив артилеристом, а зараз працює з безпілотниками. У нього це добре виходить. Я розумію, що він стоїть там і оберігає нас, тому я повинна бути сильною тут – підтримувати родину, працювати, допомагати. У кожного зараз своя відповідальність.
Згодом волонтерська допомога спрямувалася і на підтримку військових. Разом з однодумцями готували їжу для фронту, передавали необхідні речі бійцям, допомагали закривати збори – зокрема й для підрозділів, де служить її чоловік.
Нині Олена продовжує працювати на комбінаті. На Запоріжсталі вона вже двадцять років. Її робота пов’язана з обслуговуванням контрольно-вимірювальних приладів та систем автоматики, від яких залежить стабільна робота виробничого обладнання. В її зоні відповідальності – прилади четвертої домни.
Іноді, зізнається вона, сили закінчуються. У такі моменти допомагають прості речі – сісти за кермо, увімкнути музику, трохи проїхатися містом або піти до спортзалу.
- Буває важко, іноді хочеться поплакати. Але потім згадую, який шлях уже пройдено. Діти кажуть: «це наша мама» – і це дуже надихає. І чоловік завжди підтримує: коли я кажу, що мені важко, він відповідає – подивись, як багато ми вже пережили. Я відчуваю, що стала сильнішою, ніж була раніше.
Історії цих жінок різні – як і їхній досвід, шлях і джерела сили. Але всіх їх об’єднує щире бажання триматися, підтримувати близьких і продовжувати робити свою справу навіть у найскладніші часи.
- Ми зараз не маємо права бути слабкими. Ми повинні бути сильними. Тому бажаю всім жінкам сил, легкості, краси, щастя, здоров’я і якнайшвидшого миру – щоб ми всі жили в мирній, достатній і добрій країні, – додає Олена Готовкіна.
