На криворізькі підприємства Метінвесту починають повертатися ветерани війни. Деякі вже працювали тут раніше, а деякі тільки шукають своє призначення у компанії. Владислав Єгоров два місяці як працює механіком дільниці на рудозбагачувальній фабриці №2 Північного ГЗК. На підприємство 32-річний ветеран працевлаштувався після демобілізації.
Війна змінює все: життя, світогляд, пріоритети. Владислав Єгоров з поверненням додому змінив місце роботи і професію – очолив дільницю насосного обладнання другої рудозбагачувальної фабрики (РЗФ - 2). Серед його задач – координація роботи підрядників та забезпечення стабільної роботи насосного обладнання. За плечима у Влада є потрібна освіта – вивчав технології збагачення в Індустріальному технікумі Криворізького нацуніверситету, й досвід – до повномасштабного вторгнення працював в організації, яка обслуговувала та ремонтувала гірниче обладнання. Тоді спеціаліст здебільшого опікувався випалювальною машиною ЛУРГІ, а згодом брав участь в будівельних роботах на підприємстві.
На початку 2022 року Владислав Єгоров планував перейти на Північний ГЗК машиністом млина, але плани зламала війна, і чоловік пішов на фронт. Колишній учасник АТО брав участь в обороні Бахмута та Кліщіївки.
Про фронт
– Загалом я провів на фронті без двох тижнів два роки. З них на передку – десь до року. В основному, на донецькому напрямку. Мій підрозділ входить у склад 756-го полку охорони Державної спеціальної служби транспорту. Спочатку служив стрільцем, а згодом мене перевели в штурмовики, кулеметники. У певній мірі мені було легше, ніж деяким іншим побратимам: все ж мав бойовий досвід служби в спецпідрозділі під час АТО в 2016 – 2018 роках.
За весь цей час боєць мав лише пару відпусток, одну з яких дали рік тому, коли в нього народилася друга дитина.
– Війна робить тебе іншим. З позитивного – вчишся думати, не гарячкувати, вчишся витримки. Важливо тримати голову світлою, бо з’їхати з глузду недовго. Ефективно взаємодіяти з побратимами, бо від цього залежить життя. Штурмовик – це особливий шлях, окрема каста. Правила щоразу різні, бо кожен штурм різний, тож це не одна універсальна схема дій. Сьогодні, я, мабуть, вже нічого не боюся. Ми билися і з вагнерівцями, і з десантом, і з простими солдатами. Вважаю, якщо твій час визначений, він прийде, де би ти не був. Коли я весь у завданні, страху жодного. Є ти, є твої побратими і є ворог. На цьому і зосереджуєшся. Хлопці б’ються за кожен шмат землі, чи не кожне бойове зіткнення тягне на голлівудський бойовик. І хочеться щоб цивільні люди тут розуміли, яка це важка битва, наскільки це важко.
Про повернення
Повернутися після фронту у свій рідний колектив на колишнє місце роботи — одна справа. Прийти ж у новий колектив, нову професію – зовсім інше. Проте адаптувався Владислав досить швидко.
– Комусь це складно – перелаштуватися з фронтового життя на мирне, але для мене завданням із зірочкою це не стало. Не те щоб два роки на фронті минули для мене безслідно. Ні, так не буває ні для кого. Просто, маючи до цього військовий досвід, мені було простіше долати його наслідки. Хоча за два роки служби в спецпідрозділі на передовій під час АТО я не бачив й долі того, з чим довелося зустрітися в цю війну... На фронті з нами не раз працювали психологи, зокрема після травм. Вчили, на чому концентруватися, наприклад, як «якоритися» на близьких, а не на бойових задачах та буднях. Усе це для того, щоб швидше психологічно відновитися – і знову в бій, виконувати поставлені завдання, бо заміни немає.
На фабриці складно було спочатку суто з виробничого боку, бо з насосним обладнанням я раніше не працював. Та потихеньку вивчив завдяки колегам та керівникам всі правила та інструкції, і вже можна сказати впевнено закріпився на цій позиції.
Зараз в зоні щозмінної уваги Владислава Єгорова дві бригади підрядників, своєчасне обслуговування та ремонт насосного обладнання, дешламаторів, вакуум-насосів.
– Праця в колективі – це кращий спосіб адаптації, бо ти потрапляєш в товариство, злагоджений колектив, де виконуєш спільні завдання, засвоюєш з допомогою колег нове і долаєш незнайомі раніше виклики. Відчуваю тут повну підтримку від колег і мого керівника. Коли познайомилися, він запевнив, що мій досвід стане тут в нагоді, чого не знаю – навчать, а колектив підтримає в усьому.
Безпосередній керівник ветерана, головний механік РЗФ-2 Дмитро Лихенко, зазначає, що Владислав прийшов хоч і без досвіду роботи з насосним обладнанням, проте з великим бажанням і готовністю вчитися:
– За освітою збагачувач, технолог, проте досвіду більше будівельного. Шануємо його значний військовий досвід та допомагаємо швидше зануритися у справу, щоб обладнання в підсумку працювало стабільно. Бачу його бажання розвиватися, уважність, дисциплінованість. Потихеньку опановує нюанси роботи. У жодному разі не форсуємо подій: освоєння нового швидким не буває, тим паче після років на фронті, коли треба якось вчитись жити заново із досвідом війни за плечима. Це і так непросто, а у випадку Влада ще й нова професія, новий колектив, тому надаємо йому всю необхідну підтримку. Він у мене перший, хто прийшов на роботу з бойовим досвідом, тому я згадав усе, чого нас вчили на курсі роботи з ветеранами «Герої поруч». Зокрема його головне правило – не діставати фронтовика запитаннями. Загалом колеги в цеху, лінійні керівники – всі готові радити й допомагати. У нас дружнє робоче середовище, і Владислав, упевнений, має тут усі можливості рости й розвиватися.
Про головну опору
Вдома молодого чоловіка підтримують дружина і двоє дітей. Опіки потребує матір ветерана, на увагу тата чекають 5-річний син та маленька донечка. Щоденні побутові клопоти захопили Владислава.
– Дома усі побутові плюси для тебе. Комфорт. Спочатку трохи незвично, але за кілька днів переключаєшся – і як не було цих довгих місяців фронтових обмежень... Життя треба жити далі. Є плани, є мрії. Мрію, як скінчиться війна і можна буде з дружиною поїхати на море. Ми планували це ще після АТО, але не судилося. Сьогодні родина є моїм головним стимулом і опорою. Часом спілкуюся і з іншими знайомими ветеранами, обмінюємося досвідом, що в кого і як після демобілізації. Коли ти в колі тих, хто тебе розуміє, набагато легше повертатися до нормального життя. Так, мої спогади нікуди не подінуться, але багато значить, що я можу їх вільно обговорювати і це є з ким робити. Тож живу далі. Ціную те, що є зараз: робота, певна стабільність і родина поряд.
