Його ім’я Максим Кривописький. Він токар 4-го розряду цеху випробувань, на Каметсталі працює вже 14 років. На самому початку війни, навесні 2022-го, пішов на фронт, попри усі заперечення рідних і друзів, відмовився скористатися законною можливістю для відстрочки. Військова професія – солдат ДШВ – десантно-штурмових військ, позивний «4G». Після поранення повернувся звідти, звідки більшість побратимів не повернулися, і вважає це певною мірою подарунком долі, за який повинен віддячити дійсно чоловічим життям, у якому головне – це головне, а метушня, плітки та дрібниці не варті уваги. У 40 років став студентом технічного університету. Понад усе цінує свою сім’ю. Для читачів, яким такої «візитки» замало, – відверті Максимові відповіді в інтерв’ю.
Кілька місяців 2022 року у 25-й окремій десантній бригаді були, мабуть, варті цілого життя. ДШВ – це тільки звучить інтригуюче. Солдат, штурмовик, який допомагає гранатометнику, кулеметнику, а в разі чого без вагань займає його місце, ризикує життям не щодня – щохвилини. А от позивний у Максима дивний…
– «4G» – звідки це?
– А прилипло до мене з перших днів. Тут така історія, ми заходили вперше на позиції під Авдіївкою, я з побратимом зайшли першими, через посадки. Телефони всі повимикали, бо нас попередили, що ввімкнений телефон легко відстежується, і туди одразу «прилітає». Тож тримали свої гаджети у режимі «польоту». Пересувалися ми особливим чином, такими собі «перекатами». Причаїлися під деревом, а він і каже: «Де усі хлопці? Щоб вони не пройшли повз нас. Набирай». Я ж набирати, телефон вимкнений. «Літачок» увімкнув – раз, другий, третій, не виходить, а тут дивлюся – мережа з’явилася. Я так радісно: «О, 4G тут ловиться!» І в цей момент почалося – буквально метрів за 15-20 три «прильоти» такі, що ой. От і прилипло до мене 4G.
Це вже пізніше, навіть щоб зателефонувати дружині, відходив від позиції кілометри на три, і лише тоді вмикав телефон. Тоді у тебе є хвилинка-півтори: привіт, живий-здоровий, цілую-люблю. І все, вимикай телефон і швидше звідти, бо вже туди летить. Але щоб поговорити з моєю коханою відважною дівчинкою, яка так мене чекала, – воно було того варте.
– Вижити на війні і повернутися до мирного життя – це, напевне, особливе відчуття, яке змінює людину?
– Особливе, але до мене воно прийшло вже у шпиталі. Під час страшного травневого бою, коли «орки» кидалися на нас хвиля за хвилею і ми втратили багатьох справжніх чудових побратимів, коли вшістьох тримали кругову оборону, я «на адреналіні» не відчував болю від поранення, контузії. Вже після того, як мене евакуювали, після того, як у шпиталі полежав і мене лікар відпустив додому, – отоді я зрозумів, що вижив. Ну, коли наживо побачив усіх, зміг обійняти. Ось тоді прийшло розуміння.
Ну, і діти були дуже щасливі. Пам'ятаю, перша фраза молодшого сина була: «Тату, не так сильно обіймай». І старший радів до неможливого. А в мене якось уривками думки: «Пощастило… Не знаю… Пощастило…» Просто там, куди «прилітало», міг бути я, якби не відійшов буквально на пару метрів або зробив це на кілька секунд пізніше. Я це чудово розумію.
Я змінився – так вважає моя дружина, та й інші це помітили. Відбулося оновлення, «перезавантаження».
– І які ж його тригери?
– Скажімо так, став різкіше розділяти справедливість і несправедливість. Став більш напористим, навчився йти до мети безоглядно. А ще по-новому поглянув на роботу в команді, на те, як треба виконувати поставлені завдання. Я їх і раніше виконував, але зараз намагаюся робити це відповідальніше, старанніше та швидше. Я зазвичай говорю, що я лінива людина, а тому намагаюся зробити все з першого разу, швидко та якісно, щоб потім не переробляти.
Після війни зрозумів, що треба цінувати та проживати кожен день, кожну годину свого життя. Бо цей день коштує дуже дорого, його ціна – один день мого життя. Він уже ніколи не повернеться, тому треба рухатися вперед, розвиватися. Треба жити, а не існувати.
Наприклад, днями я офіційно став студентом університету, пройшов «посвяту» у студенти, отримав документ. Беру відпустку і йду вчитися. Дехто, правда, не розуміє, навіщо це мені у 40 років…
– А Ви поясніть…
– А чому б ні? 40 років – чудовий вік. Хтось татом став, хтось дідусем, ну а я – студентом. Найгірше – коли ти застоюєшся на одному місці, починаєш в'янути. Я хочу здобувати нові знання, отримати диплом, хочу розвиватися професійно, рухатися кар’єрними щаблями. Це мені потрібно, щоб розвиватися саме тут, на нашому підприємстві, у нашій компанії. Компанія підтримала мене і мою сім’ю, коли я був на фронті: дружина отримувала гуманітарну допомогу, я – бронежилет. Тепер я хочу зробити щось хороше для свого підприємства і компанії.
Та найбільші мої прагнення – по максимуму дати своїм дітям усе, що зможу. І для цього я робитиму навіть більше, ніж зможу. Бо для мене сім'я – це моє усе. Це сенс мого життя. Це була найбільша підтримка там. На згадку про це я, коли повернувся, зробив собі тату – «Руки подяки». За все їм дякую. Дружина браслетик подарувала цікавий – із написом «Ти наш герой, кохаємо безмежно», син Данило – дата народження, Тимофій – дата народження, і дата нашого весілля. Приємно.
– Ви говорите про новий погляд на командну роботу. Що для Вас найцінніше в команді?
– Підтримка. Це найперше. Без взаємної підтримки не буде команди, це вже не команда, це кожен сам собою. І знову ж таки, для будь-якого виконання роботи, чи то на «передку» працювати, штурмувати чи окопи копати, чи на підприємстві виробничі завдання виконувати – скрізь потрібна команда. Щоб виконати роботу швидко, якісно, ти маєш бути впевнений у своїх колегах, знати, як і в чому можеш на них покластися. У команді головне спілкування, довіра і, звичайно ж, сильний лідер, командир чи керівник, який власним прикладом може спонукати до класної командної роботи.
– Чим Ви пишаєтесь з огляду на Ваш досвід?
– Я не знаю. Здається, нічим не пишаюся. Просто мені було страшно, було дуже боляче, але мені точно не соромно.
