Легенда української гімнастики, за довге та плідне життя Віктор Чукарін здобув 11 олімпійських нагород. Став абсолютним чемпіоном світу, написав дві книги, добровольцем воював на фронті, пройшов через 17 німецьких концтаборів і репресії радянської влади. Але не здався і проклав українському спорту дорогу до міжнародного визнання. Чому ж його ім’я залишається невідомим для більшості українців? Про це та інше читайте далі.

Майбутній спортсмен народився 9 листопада 1921 року. Незабаром його батьки переїхали до молодого Маріуполя. Місто буквально розросталося на очах – гірничо-металургійна галузь стрімко розвивалася, приваблюючи людей робочими місцями та гарною платнею. Тут же почався спортивний шлях чемпіона. Як часто буває – зі світлої дитячої мрії. 

Дитинство. Школа. Турніки

Вітрильник з'явився неочікувано.Виблискував гладенькими боками та граційно похитуючись на хвилях. Дітлахи на набережній з захватом спостерігали за його впевненим рухом. Яких тільки суден вони не бачили, але такого – світлого, стрункого, без димних труб та гуркоту механізмів – жодного разу. Був серед малечіі Віктор Чукарін – саме того дня хлопець твердо вирішив, що стане моряком.

Вирішив – і став активно готуватись.Разом з приятелями облаштував у дворі свій перший турник, закріпивши між стінами будинку знайдений десь іржавий лом. Хоч і відчищена до блиску, металева перекладина натирала руки, а взимку була холодною, наче лід. Однак, креативний юнак досить швидко знайшов рішення.

Мрія мрією, а життя продовжується. Непосидючий енергійний хлопчина міняв школу за школою. І звідусіль врешті переводився – не сходились характерами.

1937 рік став переломним у житті Віктора. Влітку, прийшовши на футбольний матч (Маріуполя грав проти Краматорська), хлопець випадково побачив виступ гімнастів, який передував грі. Їхня вправність, точність рухів, навіть форма полонили серце Віктора раз і назавжди. Повернувшись додому, він намагався відтворити побачене самотужки – і щиро дивувався коли виходило.

В тому ж 1937 батька Віктора заарештувала радянська влада. Причиною став лист румунським знайомим, в якому він розповідав, що сім’я голодує та просив допомогти харчами. Так майбутній олімпійський чемпіон став сином «ворога народу».

Як гартувався хист

Останній, сьомий клас Віктор закінчив у четвертій за рахунком школі. Після випуску за порадою сусіда-сталевара хлопець вступив до Маріупольського металургійного технікуму.

Новий навчальний заклад подарував Чукаріну знайомства та можливості. Саме тут він нарешті вступить до гімнастичного гуртка, а потім – до ще одного. Чи не першим в СРСР почав займатися 4 рази на тиждень, на роки випередивши дискусію про підвищені навантаження.

Успіхи не змусили себе чекати: розгледівши в хлопцеві неабиякі дані, тренер порадив йому вступити до Київського технікуму фізичної культури. Там підготовкою спортсмена зайнявся абсолютний чемпіон СРСР зі спортивної гімнастики Аджат Ібадулаєв. Під його керівництвом Чукарін вже у 19 років виконав норму майстра спорту. Це було неймовірне досягнення, яке відкрило Віктору дорогу у великий спорт. Але скористатися цим щасливим квитком не вийшло: у рік випуску розпочалася Друга світова  війна. Віктор мав бронь, але вдома не відсиджувався: добровольцем вирушив на фронт, приймав участь в боях під Києвом та Полтавою. Однак, незабаром був поранений в голову та потрапив у полон. Так розпочалася його непроста дорога концентраційними таборами.

Табір смерті: бранець 10 491

П’ять цифр на зап’ясті замінили Віктору ім’я на довгих чотири роки. У молодому, сильному юнаку німці бачили гарного робітника, тож незабаром його передали в наймити родині Брюнсів, яка мешкала на кордоні з Нідерландами. Фермери швидко зрозуміли, що міський хлопець не вміє ні орудувати косою, ні доїти корів. Але не видали – натомість відправили на поля проріджувати ріпу.

Час минав, обставини змінювались. Після роботи в приязній родині німців, де він їв за одним столом з господарями та міг час від часу займатися гімнастикою, концтабір, куди Віктора запроторили, нагадував справжнє пекло. Однак, навіть там він не покинув своєї мрії та нишком піддивлявся за вправами, які виконували наглядачі. На той час німецькі гімнасти вважалися найкращими у світі, тож Віктор старанно запам’ятовував кожен рух, в надії колись його відтворити.

Як і всі, хто пережив війну, Чукарін не надто любив про неї розповідати. Дані про його долю з 1943 по 1945 роки збиралися з різних джерел, але більшість дослідників сходяться в тому, що Віктор пройшов аж через 17 концтаборів, серед яких Бременфорд, Зандбостель та Бухенвальд, де він працював на каменоломні. Понад 10 разів намагався тікати – але, на жаль, безрезультатно.

Наприкінці війни, коли поразка стала очевидною, німці почали замітати сліди своїх злочинів. Так, бранців табору, в якому був Чукарін, посадовили на заміновану баржу та відправили у море на вірну смерть. Однак, в’язням пощастило: ще до того, як пролунав вибух, на корабель натрапили британські моряки. Вони знешкодили міни та надали знесиленим людям першу допомогу.

Дім, милий дім

Виснажений, вагою лише 40 кілограмів, Чукарін повернувся додому – але на місці рідної хати застав лише згарище. Тільки розпитавши сусідів, він довідався, що родина вціліла: мати з сестрою знайшли притулок у родичів.

Здавалося б, після звільнення з полону, життя українця мало почати налагоджуватись, але де там! Не забуваймо, що це був Радянський союз – тож неймовірною історією порятунку Віктора зацікавився СМЕРШ. Близько півроку за кожним його кроком наглядали «свої».Тривалий час чоловікові відмовляли у видачі паспорта, вбачаючи у синові «ворога народу» потенційного шпигуна. Зрештою, влада змилостивилась і восени 1946 Чукарін зміг отримати омріяний документ.

Маючи на руках посвідченя особистості, 26-річний спортсмен заповзявся будь-що вступити до Київського інституту фізкультури. Однак, навчальний рік вже розпочався, групи були набрані – тому спроба не вдалася. І тут знову допоміг випадок. З’ясувалося, що колишній викладач хлопця нині займає посаду проректора у Львівському інфізі. Недовго думаючи, Віктор звернувся по допомогу і в якості винятку був зарахований у гімнастичну групу.

Шлях до вершин

Облаштуватись у новому місті було непросто - щоб вижити Чукарін підпрацьовував двірником і вантажником. А ще – завзято тренувався і стрімко відновлював колишню форму. В тому ж році дебютував на чемпіонаті СРСР, де посів 12 місце. Найбільше зачепило його те, що суперники так і не продемонстрували нічого особливого.Віктор відчував, що якби не втрата форми, він легко би їх перевершив.

Щоб відновитися, наростити м’язову масу та вдосконалити елементи вправ, Чукарін пішов ва-банк: почав тренуватися шість разів на тиждень по 3-3,5 години. Уявляєте його тріумф, коли в 1948, в запеклому гімнастичному двобої він буквально вирвав перемогу у свого колишнього наставника, Аджата Ібадулаєва? Так в радянському спорті почалась ера українця Віктора Чукаріна.

Титул абсолютного чемпіона СРСР, який він здобув вже наступного року, приніс йому славу, але не позбавив підозр, які плекала партія. Бути відомим виявилося непросто - періодично провладні мас-медіа публікували чергові наклепницькі статті, а закордонні змагання залишалися недоступними ще довгих два роки. Заборону на виїзд відмінили тільки у 1951 році – напередодні змагань у Будапешті. Бо навіть владі було зрозуміло: без титулованого чемпіона радянська збірна приречена на програш.

Спортивний Олімп

Виступ у Гельсінкі 1952 року став першим олімпійським досвідом Чукаріна та здійснив давню мрію українця. За рішенням журі, йому присудили одразу чотири «золота»: в абсолютній та командній першості, а також за вправи на коні та в опорному стрибку. Приємним «бонусом» стали дві срібних медалі за вправи на кільцях та брусах. Після неймовірного виступу одне з німецьких видань вперше назве Віктора Івановича найкращим гімнастом світу.

Вийшовши на міжнародну арену, Віктор скинув «маскувальну сітку» – тепер партія вже не могла приховати успіхи чемпіона non-grata. Простіше кажучи, він став шалено популярним. Зображення атлета друкували на листівках, марках та конвертах. Того ж 1952 року В. Петльований написав та видав книгу про його здобутки – «Шлях олімпійського чемпіона», а в німецькому місті Домбостон з’явився справжній міні-музей, присвячений українцю. Кмітливий читач, напевно, вже здогадався, що до цього доклала руку знайома нам родина Брюнс.

Втім, до зіркової хвороби у Чукаріна виявився міцний імунітет. Скромний від природи, він продовжував жити звичайним життям. На компліменти відповідав, що насправді належить до спортсменів «другої категорії», яким для успіху потрібно тренуватися в рази більше, ніж іншим. І левову долю часу приділяв заняттям – хоча, за мірками гімнастів, досяг майже пенсійного віку.

Останніми Олімпійськими іграми, в яких Віктор виступав особисто, стали змагання 1956 року в Мельбурні. Більшість радянських спортсменів добряче нервували – адже мали зіткнутися зі збірною Японії, яку очолював Такаші Оно. Теж легендарний спортсмен, та ще й на цілих 10 років молодший від Чукаріна. Однак, Віктор не знітився: з мінімальним відривом здобув «золото» у абсолютній першості. Вражений японець після того захоплено констатував, що українця взагалі неможливо здолати.

Слова японця стали пророчими: після змагань у Мельбурні Чукарін не виступав на олімпіадах і назавжди залишився непереможним. Один з трьох гімнастів за всю історію людства, які двічі здобули титул абсолютного чемпіона, його наступна зустріч з Оно сталася вже по різні боки суддівського пульту. Щоправда, ця історія була досить прикрою та потребує детальнішого розгляду.

Угода з совістю

Привізши додому три золотих, одну срібну та ще одну бронзову медаль, на наступну Олімпіаду Чукарін поїхав вже у складі журі. Варто сказати, що український спортсмен славився не тільки гімнастичною майстерністю, але й берецендентною чесністю. Наприклад, одного разу в Канаді, куди збірну Віктора запросили для показового виступу, спортсменам неочікувано виплатили на руки чималенький гонорар. Реакція Чукаріна вразила всіх: взявши свою частину, він одразу після повернення здав її у касу – всі 3 500 доларів у хрустких закордонних купюрах.

Зрадив своїм принципам лише одного разу – на Олімпійських іграх 1960 року. Звісно, не з доброї волі: десь примусом, а десь умовляннями партійний діяч переконав його підсудити Борису Шахліну в змаганні з нашим знайомим Такаші Оно. Попри те, що поразка киянина була очевидною, журі виставило йому вищий бал ніж японцю – і збірна СРСР здобула на одну золоту медаль більше. Те, що трапилось далі, Чукарін все життя пригадував з болем та прикрістю:

Слова дотримав: на жодні вмовляння чи погрози не піддавався і тому пройшов через справжнє «судилище». В результаті, чиновники постановили, що «не можуть рекомендувати Віктора Чукаріна до суддівського комітету». Однак, чемпіон залишився незламним. Чесний та скромний, повернувся до педагогічної діяльності: заснував ДЮСШ, яка тепер носить його ім’я, працював у Львівському інституті фізичної культури, а в 1971 році очолив кафедру гімнастики.

Віктор Іванович досяг чималих успіхів, тренуючи нове покоління українських спортсменів, але жоден з його учнів так і не зміг перевершити наставника. Частково, роль в цьому зіграли й протиріччя з владою. Так, у 1976 році Володимира Сафронова просто не включили в збірну, тим самим зламавши долю та спортивну кар’єру хлопця.

На жаль, у незалежній Україні внесок Чукаріна все ще є недооціненим: його ім’я відоме хіба що професійним спортсменам і студентам-фізкультурникам. Навіть у Маріуполі та місті Лева, що стало йому рідним, на честь гімнаста названі лише дві вулиці. Однак, справа його продовжується: в часи повномасштабної війни великий спорт підтримує народ України та піклується про здоров’я і світле майбутнє для молодого покоління.

Спорт заради майбутнього

У липні 2024 року Метінвест підтримав ініціативу олімпійського плавця Дениса Силантьєва з реабілітації захисників через спорт. З того часу проєкт «Вільні Хвилі», що стартував у Запоріжжі, об’єднав сотні ветеранів з усієї України.