З перших днів повномасштабного вторгнення багато працівників компанії Метінвест Покровськвугілля пішли захищати Україну.
Робочий одяг їм довелось тимчасово змінити на військову форму, а інструменти – на зброю.
Людмила ПОПКОВА: «Мріяла няньчити онуків, а опинилась на війні»
Людмила ПОПКОВА
До повномасштабного вторгнення Людмила багато років працювала підземним фельдшером дільниці «Амбулаторія» ШУ «Покровське», починала ще в перші роки після здачі шахти в експлуатацію. Шість років тому, у 2018, підписала контракт. Наразі вона – медсестра військового шпиталю.
– Мені захотілось змінити своє життя, а військова медицина – це щось нове. Набутий досвід давав можливість для подальшої професійної реалізації. У шпиталь я прийшла медсестрою сортувального відділення, – каже Людмила.
На новому місці їй довелось мати справу з більш жорсткими травмами від огневих та уламкових поранень. В шахті теж небезпечно, на долю колишньої фельдшерки не раз випадало рятувати шахтарів після аварій. Але бойові травми дуже відрізняються від того, що Людмила бачила раніше.
В день повномасштабного вторгнення вона мала заступати на чергування. Але о п’ятій ранку подзвонили по тривозі.
– Я поклала до сумки перше, що впало на око, і вже через пів години прибула до шпиталю. Нам оголосили про війну та почали розставляти на бойові пости. Попри те, що можливе вторгнення росії очікували, звістка була несподіваною. Я ніколи не уявляла, що це може відбутись насправді, – пригадує Людмила.
Почались тяжкі військові будні. Кожного дня прибувало багато поранених. Було дуже важко і фізично, і морально. Людмила, як і всі українці, продовжувала працювати попри ракетні атаки. Якщо лунала тривога, треба було піклуватись про пацієнтів шпиталю, вивозити хлопців до укриття. Тяжкопоранених відправляли до евакуації. Серед них були й колишні гірники шахтоуправління. Коли відбувались ці зустрічі, Людмила разом з бійцями згадувала роботу на шахті.
– У такі моменти на душі ставало тепліше. Адже велика частина мого життя пройшла поруч з шахтоуправлінням. Ми спілкувались, пригадували, як добре було працювати у мирному житті. Шахта ніколи нас не ображала, а, навпаки, завжди підтримувала, – каже Людмила.
Чоловік з розумінням поставився до її вибору. Він сам колишній працівник шахтоуправління, який багато років віддав проходці, а зараз вже на пенсії. Разом вони мріяли виховувати онука, але доля вирішила інакше. Наразі вона не будує ніяких планів, хоча плекає надію після перемоги знов повернутись на шахту.
Роман АНДРЕЙКО: «На другий день війни я вже захищав Україну»
Роман АНДРЕЙКО
Пройшло два роки як майстер поверхні дільниці РГВ ШУ «Покровське» змінив мирну професію шахтаря на автомат та став на захист України. Двадцять шостого лютого, після чергової зміни, він поїхав до територіального центру комплектування.
До початку війни Роман вже мав великий підземний стаж. Свого часу довелось добувати вугілля на різних видобувних дільницях. У шахтоуправлінні працює з 1999 року. Витримки шахтарю не займати, тож звістку з військкомату він сприйняв мужньо та свідомо.
– Я відразу відчув, що скоро буде цей дзвінок. І коли зателефонував незнайомий номер, зрозумів, що треба збиратись. Був цілковито спокійний, тільки переживав, як скажу про це дружині. Не люблю, коли плачуть. Просто зібрався та поїхав, – пригадує Роман.
Його направили до складу 109-тої окремої бригади ТРО на Донецький напрямок. Молодший сержант отримав позивний Рама і служить навідником роти вогневої підтримки. Воїн був поранений, має контузію. Але після лікування у Дніпрі завжди повертався до своєї бригади.
Він народився у місті Родинське і каже, що відчуття близькості рідного міста допомагає переносити тяготи війни. Найрідніші люди – дружина, донька, мати Романа та батьки дружини – це янголи- охоронці, які щоденно підтримують його морально. Така увага тішить серце та надає сили.
– Не хочу розповідати про війну. Звичайно, тут дуже важко. У мирному житі приходиш додому – тебе зустрічає родина, яка завжди поруч. Там тепло, затишок, домашня їжа. А в окопі сиро, мокро, брудно. І так майже кожен день. Я мрію про нашу перемогу, хочу поїхати на відпочинок разом з рідними, – констатує Роман.
Роман ЩЕРБАКОВ: «Шахтарське братство допомагає переносити жахіття війни»
Роман ЩЕРБАКОВ
У мирному житті Роман працював грозом на дільниці з видобутку вугілля № 3. Ця професія – одна з найтяжчих. З передової трудового фронту гірник майже з перших днів війни поринув у пекло. Ще в юності, після строкової служби в прикордонних військах, він отримав звання сержанта. Потім неодноразово проходив підготовку у навчальному центрі «Десна» сухопутних військ Збройних Сил України.
– Мене, як досвідченого військового фахівця, призвали у перших числах березня 2022 року. Воював у складі 503-тьої та 38-мої окремих бригад морської піхоти. Ми штурмували населені пункти при звільненні від російських окупантів, виконували зачистку окопів, утримували позиції тощо. Воював я по всій лінії фронту Донецької області, – пригадує Роман.
При першому штурмі йому довелось пережити втрату бойового товариша, який загинув на очах у Романа. Цю трагічну картину він не може забути й досі. Тоді в бригаду зібрали самих шахтарів, тож з життя пішов не лише побратим, а й брат по професії. Воїн каже, що шахтарське братство допомагало йому переносити жахіття війни.
На полі бою важче, аніж у лаві, але фізично шахтарська праця більш виснажлива, як би парадоксально це не звучало. Були такі моменти, коли не раз «горіла дільниця», де працював Роман. Тож, небезпека є у мирному житті також.
– Важка фізична праця загартувала мене і це дуже допомогло на початку війни. Ми навіть шуткували з побратимами, щоб начальник дільниці забрав нас назад до шахти. Були готові залишатись там цілодобово, тільки б не чути вибухи у себе над головою. Але то була тимчасова слабкість, – каже воїн.
Після тяжкої хвороби (Роман переніс інфекційне зараження легень), його направили служити інструктором до вже рідної «Десни». Тепер він навчає мобілізованих всьому, що треба знати та вміти на війні.
