Повномасштабна війна триває в Україні більше двох років. Чимало військових після лікування та реабілітації знову повертаються на передову. Втім, є випадки, з якими подальша служба стає неможливою, і тоді бійцям доводиться шукати себе в мирному житті. Чи важко це зробити ветеранам, чого вони очікують від оточуючих після повернення, читайте в інтерв’ю з Богданом Березнюком, дробильником дробильної фабрики Центрального ГЗК, який демобілізувався близько року тому. Свою війну Богдан пройшов з позивним «Степанович». І нині він поступово «повертається» у цивільне життя і професію.
«Відверто кажучи, на фронті мені було не дуже тяжко, бо я був серед побратимів, серед тих, хто розуміє з пів слова і завжди прийде на допомогу. Там, на війні, ти чітко усвідомлюєш, що розраховувати можна лише на волю Божу і товариша, який поряд. Навіть більше, я сам мав підтримувати дух своїх хлопців і старався, як міг», – розповідає Богдан БЕРЕЗНЮК.
Велика війна прийшла у життя ветерана вже на другий день від її початку – 25 лютого принесли повістку. Не вагаючись Богдан пройшов медичну комісію та вступив до лав ЗСУ. Протягом року воював кулеметником на Херсонському напрямку.
«Звісно, дружина та доньки дуже хвилювалися за мене, плакали. Але я вважаю, що хто, як не ми, буде захищати свої родини, свою Батьківщину та свій дім. Хто як не ми? Велика подяка нашому підприємству, де з перших же днів мені всіляко допомагали і підтримували, надавали амуніцію, термобілизну, гуманітарні набори та багато іншого. Мій взвод майже весь був наш – криворізький. Служили в ньому і колеги з Північного та Інгулецького ГЗК. І всім Метінвест надавав допомогу, нікого не залишив без уваги», – розповідає захисник.
Звільнитися з війська змусили сімейні обставини – погіршився стан здоров'я дружини. Наталія підтримувала чоловіка в усьому. А зараз, за словами Богдана, вони вже разом рятуються від наслідків пережитого. Спочатку це були довгі розмови, потім додалися спільні побутові справи та турботи. І, звісно ж, рятувала робота.
Богдан Березнюк вважає, що готуватися до повернення ветеранів на підприємстві мають системно. Це вже сьогодення, в якому треба жити та працювати: «Найперше, що нам потрібне – спілкування, і не лише з родичами та близькими, а й з колегами. Хочеться усвідомлення, що товариші по роботі розуміють людину, яка бачила війну на власні очі, віддала своє здоров’я, час, який могла б провести з дітьми, щоб захистити країну. На мою думку, наступним кроком має бути збільшення кількості реабілітаційних центрів. На всіх підприємствах повинно працювати «єдине вікно», де ветеран може знайти відповіді на численні питання після демобілізації. На милицях, з пораненнями, після операцій – бійці мають знати, куди звернутись за роз’ясненнями та підтримкою».
Ветеранам, які повертаються з фронту та стають до своїх робочих місць, Богдан Березнюк радить, як би не було важко, знайти себе у нових обставинах, не закриватися у собі, а спілкуватися і максимально проводити час із родиною. Це та сила, той позитив, який допомагає не залишатись наодинці зі своїми проблемами та переживаннями.
Нині у Богдана єдине бажання – щоб кожен, хто тепер в окопі, повернувся до своєї родини.
