Є люди, про яких кажуть, що з них би цвяхи робити. А ось із Михайла Курако вийшли чудові доменні печі! Сумніваєтесь? З нами і не таке дізнаєтесь...
Ніхто достеменно не скаже, що діялося в голові у дворянина, генеральського онука, коли він вирішив втекти з родового гнізда на завод із виплавки металу. 18-річному юнакові доручили найбільш чорнову роботу – бути катальником. Возити двоколісний візок «козу» з п'ятьма пудами руди, коксу чи вапняку.
Це була найбрудніша робота. Виснажених, обірваних катальників цуралися всі. Навіть не впускали до загального барака. Але дідівський генеральський вишкіл не пройшов даремно. Через деякий час Курако став «чемпіоном кози». Але цього йому мало.
На «Нікополі» (зараз ММК ім. Ілліча) стояла найкраща доменна піч. Саме до неї й кинувся робітник. На межі 19-20 століть усі інженерно-технічні посади займали іноземці. Обер-майстра (старшого в доменних цехах) із місцевих теж удень із каганцем не знайдеш. А Курако не треба було шукати. Він сам завжди був там, де справа здавалася безнадійною.
«Цап». Смерть домни. Застиглий у печі метал. Що може бути страшнішим? Михайло Курако став «підкорювачем цапа». Тільки він умів творити дива й давати друге життя загиблій домні. Не спав по чотири доби. Кувалдою, ломом, нафтовою форсункою пробивав і пропалював у чорній чавунній масі, що спеклася, вузький хід від фурми до випускної щілини.
Він змінив технології виробництва та першим перейшов на управління піччю кількістю дуття. Своїм основним досягненням обер-майстер вважав розробку власних проєктів із будівництва доменної печі. Ідеї генія металургії знайшли застосування на багатьох заводах.
Коли будете в Маріуполі, обов'язково знайдіть і просто прогуляйтеся вулицею імені Михайла Курако. Людини, яка увійшла та назавжди залишилася в історії металургії, історії міст, історії сильних людей.
