Олександр Стрюцький – 30-річний ветеран війни. Сьогодні він – старший майстер дільниці дроблення руди ДФ-1 Північного ГЗК Метінвесту. Та на фабриці його знають ще із 2019 року, коли він прийшов після навчання працювати дробильником.
Історія Олександра – історія про людину, яка повертається до звичайного життя після війни, про силу й впертість та здатність жити далі.
У новій ролі
Коли в Україну прийшла велика війна, Олександр пристав до лав Збройних сил України: його служба почалася у квітні 2022 року. Півтора року чоловік служив стрільцем у піхоті, воював на донецькому та харківському напрямках, був свідком жахливих воєнних буднів. Як він згадує, це був досвід, який не минає безслідно, – ні фізично, ні психологічно.
У вересні 2023 року Олександра Стрюцького демобілізували за станом здоров’я після операції на хребті і встановлення титанової системи.
Після тривалого періоду реабілітації повернення до мирного життя не було простим. Перед Олександром постало питання: що попереду і куди далі?
«Були сумніви – повертатися чи ні. Чи зможу на комбінаті бути взагалі... Я вже не в тій фізичній формі. Спина боліла, тож дробильником, як раніше, працювати не зможу. Це важка фізично робота. То як бути? Думав, радився з усіма – дружиною, колегами з фабрики, друзями…», – згадує Олександр. Хоча, як зізнається ветеран, йому було трохи легше повертатися до цивільного життя, ніж багатьом іншим захисникам: період реабілітації після операції дав час звикнути до іншого ритму. Але війна все одно змінила його надто глибоко.
У підсумку вирішальною стала підтримка родини та робочого колективу. Дружина сказала, що прийме будь-яке його рішення, а на роботі – радо простягнули руку допомоги. Керівництво запропонувало Олександрові іншу посаду – старшого майстра, яка дозволила працювати з урахуванням стану здоров’я ветерана, зберегти гідний дохід родині і водночас принести користь підприємству. Так у житті північанина з’явилася нова відповідальна місія – адаптація нових працівників:
«Моя робота зараз більше пов’язана з документами, з комп’ютером, а також безпосередньо з людьми. Я знайомлю нових співробітників з фабрикою, колективом, правилами, виробничими дільницями, обов’язками, взагалі зі структурою комбінату і компанії. Допомагаю налаштувати корпоративний застосунок «Метаполіс», розповідаю про його можливості та як ними користуватися. Намагаюсь полегшити їм важкі перші дні, консультую з робочих обов’язків.
Люди приходять різні. І молодь після навчання, і досвідчені працівники з інших переділів чи підприємств, і демобілізовані побратими. І до кожного потрібно знайти підхід. Це зовсім нова справа для мене. Намагаюсь поставити себе на їхнє місце і з цієї позиції допомагати освоїтися в незнайомому місці. Непросто одразу зрозуміти прагнення, характер, це в якійсь мірі психологічна робота. Неочікувано для себе, але нова роль на виробництві мені сподобалася», – зізнається Олександр.
Перший «закордон» і перший марафон
Найяскравішою минулорічною подією для Олександра Стрюцького стала поїздка в Італію – він став одним із учасників забігів на La Mezza di Genovа у складі спеціальної делегації з України – сімох співробітників-ветеранів, які служили в лавах ЗСУ і після демобілізації повернулись на українські підприємства Метінвесту в Кривом у Розі та Запоріжсталі. До речі, це була перша поїздка Олександра за кордон.
«Як отримав запрошення, весь час гадав, чому саме я? Хлопців-ветеранів же багато… А взагалі це була незабутня подорож, яку я згадую і зараз, – розповідає ветеран. – Компанія забезпечила нам майже тиждень перебування в Італії. Сама Генуя – красиве туристичне місто. Дуже сонячне і старовинне. Це був щорічний міжнародний напівмарафон. Я не професійний спортсмен: в дитинстві, як у всіх хлопчиків, – трохи футболу, легкої атлетики, але зараз намагаюся підтримувати себе у формі. І це була можливість випробувати свої сили. Я взяв участь у найкоротшому забігу на 3 км – обережно, з огляду на травму. Цей забіг відкритий для всіх охочих – будь-якого віку. Дехто навіть біг з домашніми улюбленцями. Пробіг і був від того дуже щасливий. Навколо ще така приязна атмосфера: щирі усмішки, підтримка… Тисячі учасників і гостей із різних країн – це було дуже яскраве свято спорту, здоров’я і водночас сили й витривалості. Бо навіть ті, хто втратив здоров'я, змогли показати, що можуть вести активне життя. А українські ветерани продемонстрували, на що вони здатні, які вони сильні, навіть попри фізичні обмеження», – розповідає Олександр.
Під час поїздки ветерани не лише брали участь у забігах, а й відвідали офіс Метінвесту в Генуї та завод Ferriera Valsider поблизу Верони.
«Я переконався, наскільки велика міжнародна команда Метінвесту, відчув підтримку закордонних колег і дізнався багато цікавого, познайомилися на заводі з колишнім співробітником Північного ГЗК, який був нашим перекладачем і гідом, – каже Олександр. – Дуже вдячний Метінвесту за таку чудову подорож! Ми відвідали ще й Верону, прогулялись старовинними вуличками, позаглядали на балкон шекспірівської Джульєтти. Неймовірні враження! Я відволікся, провітрив голову, побачив багато цікавого. Дотепер згадую – і ніби це все вчора – настільки яскраві спогади. Крутий подарунок ветеранам від компанії. Дуже вдячний за таку можливість».
Сьогодні спорт залишається частиною життя Олександра. І саме італійська мандрівка змотивувала йти далі. Каже, що займається без фанатизму, але регулярно. Ранкова зарядка, легкі фізичні вправи. Наш герой переконаний: «Помірні навантаження дуже допомагають відновитися – і психологічно, і фізично. А ще – тримати себе в тонусі і гарному настрої».
Шлях відновлення
Олександр не приховує, що війна дуже вплинула на нього, особливо на психологічний стан:
«Нервова система розхитана – і я усвідомлюю, що тут тільки час допоможе. Але є й плюси. Після служби з’явилася більша стресостійкість, зваженість у думках. І це допомагає зараз в роботі. Деякі речі, які раніше здавалися важливими, тепер для мене – дрібниці. Прийшло чітке усвідомлення: найголовніша цінність в житті – саме життя… Головне, що живий. Все інше або почекає, або не таке вже й важливе чи термінове».
У робочому колективі поява ветеранів теж змінила атмосферу. Десь – більше уваги, десь – звичайне, рівне ставлення, як спостерігає ветеран. І саме так, на його думку, і має бути:
«Переконаний, що ветерани не вимагають якогось особливого ставлення. Як і для всіх – повага, взаєморозуміння, взаємодія, підтримка. Це основа у будь-яких стосунків в групі. Я дуже вдячний моїм колегам, які підтримували мене весь час служби, я бачив, як вони щиро раділи поверненню і що я живий».
Після поверення з війни Олександр майже не будує далеких планів: «Я перестав планувати. Поки в Україні триває війна, немає сенсу дивитися надто далеко вперед. У мене є робота, дружина, колектив, мінімальна стабільність – і поки цього достатньо. Побачимо, що буде завтра».
