– Марино, бажання присвятити себе медицині було вашою дитячою мрією?

– Своє покликання стати медиком, знайшла завдяки родичам, котрі присвятили себе цій справі. Ще в дитинстві мені подобалося грати в «лікарню». Першими моїми пацієнтами були м’які іграшки та ляльки, домашні тварини. Подорослішав, вирішила продовжити сімейну справу та лише згодом усвідомила, що знайшла своє покликання.

– Чим займались у мирному житті та чому вирішили стати парамедиком?

– Після закінчення Костянтинівського медичного училища, де я освоїла фельдшерську справу, 18 років працювала у відділенні швидкої допомоги у Покровську. Згодом мене запросили до шахтоуправління «Покровське», де я рік була фельдшером поверхні, а потім надавала допомогу гірникам у підземному медпункті.

У 2015 році була мобілізована до лав збройних сил. Була можливість відмовитись, але я прийняла рішення, що потрібна там. Я володіла усіма навичками екстреної медичної допомоги. До того ж, на той час син виріс і я могла дозволити собі обирати свій подальший шлях.

– З чого починався ваш шлях бойового медика?

– У складі 93 окремої механізованої бригади з медичним екіпажем ми виїжджали до поранених у найгарячіші точки, забирали та відвозили їх у стабілізаційний пункт та передавали на наступну ланку евакуації. По дорозі надавали хлопцям необхідну допомогу.

Через рік, при виконанні завдання, я травмувалася та була демобілізована. Згодом повернулась працювати до шахтоуправління підземним фельдшером. Професійні навички, котрі отримала у зоні бойових дій, дуже згодилися в роботі на шахті.

– Знаючи вашу історію, можна сказати, що ви не шукаєте легких шляхів як у професії так і у житті.

– Скоріш за все – це особливий склад мого характеру. Що на війні, що у шахті виконувати свою професійну місію доводиться в екстремальних умовах. Шахта – це також своє поле бою, тільки з природними явищами та людською необережністю. І там, і там мусиш одягатися у спеціальну амуніцію, яка здатна захистити тебе. Якщо у воєнних це шолом, бронежилет, рюкзак та ще й воєнне спорядження, то у шахті – саморятівник на поясі та інші засоби індивідуального захисту. У шахтарській робі, при світлі ліхтаря, з важким кейсом з медикаментами доводиться долати кілометри гірничих вирубок, щоб дістатися до постраждалого.

Не можна скидати з рахунків і те, що працюючи під землею медики зазнають впливу різноманітних шкідливих факторів. Вирубки знаходяться на великій глибині, де зовсім інший мікроклімат, підвищений атмосферний тиск, немає сонячного світла. Не кожен може працювати у таких умовах. Але як на фронті, так і у шахті потрібно гнати від себе негативні думки.

– У 2018 році ви повернулись до лав збройних сил. Чому?

– Тоді, як і сьогодні, існувала нестача медичного персоналу. Мені запропонували роботу за контрактом у сортувальному відділенні мобільного шпиталю і я погодилась. Це перша лікарня у відносно безпечному місці, найближчому до бойових дій. Ми приймаємо, стабілізуємо та розподіляємо поранених, а потім віддаємо їх у руки лікарів.

– З якими труднощами стикаєтесь у роботі?

– Перш за все, – це випробування не лише на фізичну витривалість, але й важка битва зі своїми емоціями. Але, як би там не було, ти просто не маєш часу на слабкість, бо головне для тебе, як для медика, – максимально швидко надати допомогу. Все відходить на другий план, коли розумієш, що у твоїх руках найдорожче – життя.

– Що порадите медикам, які тільки починають свій шлях на війні або планують це зробити?

– Вчитися. Якщо людина вже працювала у медичній сфері, то постійно потрібно оновлювати знання. Підтримувати свою фізичну форму. Це не та історія, з якої ти зможеш вийти, якщо тобі не сподобається. Має бути готовність працювати в команді, жити, взаємодіяти з різними людьми і знаходити з ними спільну мову.