У рідкісному інтерв’ю бізнесмен розповідає про футбол, комбінат «Азовсталь», що належить йому, та про те, чому він з оптимізмом дивиться в майбутнє.

Ранок після наймасованішої повітряної атаки Росії на Київ за останні кілька місяців. Щонайменше 25 людей загинули, і, як завжди, ті, хто пережив безсонну ніч, можуть вважати себе щасливцями. Рінат Ахметов зустрічає кореспондента The Guardian наприкінці вимощеної під’їзної алеї за пів години їзди від центру міста. Власник донецького «Шахтаря» рідко дає інтерв’ю, а його місцеперебування під час війни нерідко ставало предметом численних здогадок і припущень.

Але він тут, в Україні, і розмовляє з нами напередодні 90-річчя клубу, якому за останні дванадцять років довелося пройти через безпрецедентні випробування. Крім того, минає 30 років відтоді, як Ахметов – найбагатша людина України і, можливо, найвпливовіший бізнесмен Східної Європи – став президентом «Шахтаря». Цей клуб завжди був для нього справою всього життя і справжньою пристрастю – найбільш зрозумілою та відкритою стороною кар’єри, багатогранність якої далеко виходить за межі футболу й давно привертає пильну увагу громадськості. Вплив Ахметова поширюється по всій країні та далеко за її межами. Одним із найяскравіших свідчень цього стала «Азовсталь» – металургійний комбінат, який у 2022 році перетворився на символ незламності українського народу.

Його підприємства на Донбасі зазнали серйозних втрат після того, як Росія увійшла до регіону у 2014 році. «Шахтар» був змушений залишити рідне місто, але згодом і сам став одним із символів країни, повернувшись до Ліги чемпіонів і діставшись цього сезону до півфіналу Ліги конференцій. Російське вторгнення ще більше ускладнило шлях клубу до часів колишньої слави. І для Ахметова цей шлях може завершитися лише там, де його колись було перервано, – біля дверей ущент заповненої «Донбас Арени» в Донецьку.

– «Шахтар» став потужним представником України після того, як втратив свій дім унаслідок російського вторгнення. Півфінал Ліги конференцій допоміг знову привернути увагу людей до того, що відбувається. Наскільки це важливо?

«Шахтар» завжди був проукраїнським, завжди патріотичним клубом. Просто раніше багато хто цього не помічав. Ще у 2007 році, коли ситуація на Донбасі була зовсім іншою, ми розробили нову емблему клубу: назву «Шахтар» було написано в українській стилістиці замість російського варіанта «Шахтёр». Це стало результатом опитування наших уболівальників. Лише зараз, після початку повномасштабного вторгнення, усі побачили, наскільки чітку українську позицію займає «Шахтар». Ми показуємо всьому світу, що «Шахтар» — український клуб і що ми боремося за незалежність, свободу та суверенітет нашої держави. Втім, сьогодні кожен українець представляє Україну перед світом.

– Вам належить найвпливовіший клуб Східної Європи. Із чого розпочався цей шлях для хлопця, який виріс на Донбасі у 1970-х? 

– У дитинстві ми цілими днями грали у футбол, прогулювали уроки або приходили до школи із запізненням. Ми виросли в Донецьку, неподалік аеропорту. З 2014 року зовсім поблизу цих місць відбулося чимало боїв. Ми мріяли потрапити на стадіон і підтримати «Шахтар», але грошей на квитки не мали. Іноді ми видиралися на терикон, щоб хоча б звідти подивитися матч. Удома в нас був старий телевізор, який погано показував, тому дивитися футбол було непросто.

Я мріяв стати футболістом. Одного разу я захворів, і мама повела мене до лікарні. У неї був великий гаманець, але грошей у ньому ніколи не було. «Тоді я пообіцяв їй: «Мамо, коли я виросту, я стану футболістом і багато зароблятиму, тільки не загуби цей гаманець». Гроші я заробив, але гаманець ми так і не знайшли. Футболістом я не став, але однаково пов’язав своє життя з футболом – просто в іншій ролі. Якщо забрати в мене футбол, це ніби вирвати серце без анестезії.

Вболівальник «Шахтаря» (Донецьк) приєднується до гравців, які святкують перемогу в українській Прем'єр-лізі у травні 2026 року. Фото: Global Images Ukraine/Getty Images

– Яким був «Шахтар», коли Ви стали президентом клубу в 1996 році?  Ситуація була непростою, зважаючи на те, що ваш попередник і колишній бізнес-партнер Ахать Брагін загинув унаслідок вибуху на стадіоні роком раніше. Крім того, клуб серйозно поступався київському «Динамо» Валерія Лобановського. 

– Це була трагедія – він був моїм близьким другом. Ми разом їхали на матч, і через те, що запізнювалися на п’ять хвилин, він вийшов із машини та побіг до стадіону. Я пішов за ним і опинився лиш за п’ять секунд від вибуху – за п’ять секунд від смерті. Якби він залишився живим, він зробив би для «Шахтаря» дуже багато.

Після його загибелі «Шахтар» фактично став нікому не потрібен. У команди не було ані стадіону, ані тренувальної бази, ані навіть власного автобуса. Гравці одержували копійки – 200–300 доларів на місяць, а клуб постійно зазнавав збитків. Багато представників влади й навіть вдова Ахатя Брагіна просили мене взяти клуб під своє керівництво. Мені було 30 років, і я не знав, наскільки успішним буде мій бізнес і чи зможу досягти успіху із «Шахтарем». Ставши президентом у жовтні 1996 року, я одразу заявив, що наша мета – виграти чемпіонат. Усі казали, що я божевільний. Тоді домінувало «Динамо» із [Андрієм] Шевченком та [Сергієм] Ребровим, і конкурувати з ним було складно. З мене сміялися. Але тепер уже не до сміху.

 – У 1990-х Донбас переживав дуже непрості часи, і багато що з того періоду досі залишається невідомим. Футбольний клуб тоді був вкрай ризикованою інвестицією. Звідки у Вас з’явилася впевненість у собі, щоби будувати бізнес і водночас займатися «Шахтарем? 

– Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році всі промислові та торговельні зв’язки були зруйновані. Україна переживала надзвичайно важкий період: безробіття, бідність, інфляція в 10 000 % на рік – це були страшні часи. Люди тоді думали лиш про те, як вижити. Спочатку ми вирішили зайнятися торгівлею вугіллям і коксівним вугіллям, заробляючи порівняно невеликі гроші. Поступово капітал почав зростати, і ми почали купувати міноритарні пакети акцій промислових підприємств. Акції металургійних підприємств тоді коштували дуже дешево: західні інвестори не поспішали заходити в Україну, а багато місцевих підприємців, навпаки, намагалися вивести гроші на Захід.

Я придбав акції Єнакіївського металургійного заводу, де працівники одержували по 45 доларів на місяць, причому зарплату затримували на 10 місяців. Коли бачиш підприємство в такому стані, то розумієш: його потрібно купити, у нього потрібно інвестувати, знаходити людей, мотивувати їх створювати продукцію, спроможну конкурувати на світовому ринку та приносити прибуток. У футболі все так само. «Шахтар» – моя пристрасть із дитинства, і в складних ситуаціях я завжди прислухаюся до свого серця.

– У «Шахтарі» Ви порушили усталені правила, почавши запрошувати іноземних гравців і тренерів, щоби покласти край домінуванню «Динамо. Це було усвідомлене рішення? 

– Коли я вперше запросив іноземного тренера – Невіо Скалу – багато хто запитував: «А де ж Ваш патріотизм?» Але для мене патріот – це не обов’язково людина, яка народилася чи виросла в Україні. Патріот – це той, хто працює на благо України. Саме зі Скалою ми здобули свій перший чемпіонський титул у 2002 році. На відміну від багатьох українських тренерів, він не боявся Лобановського. А через сім років, уже разом із Мірчею Луческу, ми виграли Кубок УЄФА, і я відчував неймовірну гордість.

Рінат Ахметов і тренер Мірча Луческу піднімають Кубок УЄФА після перемоги "Шахтаря" над "Вердером" у фіналі 2009 року. Фото: Carl Recine/Action Images/Reuters

– Як би Ви описали свої стосунки з Луческу? 

– Ми разом переживали і біль, і радість. Коли перемагали — плакали від щастя. Коли програвали — плакали від гіркоти. За 12 років ми виграли з ним 22 трофеї. У багатьох речах наші погляди і смаки збігалися. Ми хотіли, щоб команда демонструвала яскравий атакувальний футбол. Я високо оцінив його роботу, яку він виконав у Турції. Я знову прислухався до свого серця: ми зустрілися, повірили один в одного і зрештою досягли видатних результатів. Він був дуже розумною людиною, і нехай земля йому буде пухом.

– У 2014 році Ви пообіцяли не відвідувати матчі доти, доки «Шахтар» не повернеться на Вашу улюблену «Донбас Арену». Минулого місяця, після смерті Луческу, Ви повернулися на чвертьфінал Ліги конференцій проти AZ.  Наскільки важким було це рішення? 

– До 2014 року я не пропустив жодного домашнього матчу упродовж 18 років. У нас був чудовий стадіон — «Донбас Арена», завжди заповнений 40–50 тисячами вболівальників, але коли почалася окупація, ми були змушені залишити свої домівки. Для мене це стало своєрідним моральним зобов’язанням: я не міг відвідувати жоден інший стадіон.

Тепер виходить, що я порушив свою обіцянку. Це було спонтанне рішення, жодної заздалегідь продуманої стратегії не було. Коли я вийшов на трибуну під час розминки, хлопці зааплодували, і це зворушило мене до сліз. Я міг повернутися і раніше, але мені вдавалося стримувати емоції. Однак цього разу я був абсолютно впевнений, що прийду.

Стадіон «Донбас Арена» після пошкодження вибуховою хвилею внаслідок обстрілу в Донецьку у 2014 році. Фото: Шаміль Жуматов/Reuters

– Чи маєте Ви якусь інформацію про стан «Донбас Арени» в умовах окупації? 

– Схоже, стадіон перебуває в поганому стані. Та і як він може процвітати, якщо його рідна команда – там не грає? Увесь окупований Донбас сьогодні перебуває в такому ж жалюгідному стані. У 2013 році середня зарплата в Донецьку була лише трохи нижчою, ніж у Києві, а подивіться, що вони мають сьогодні: злидні, промисловість на колінах, люди без роботи й без грошей. Там досі навіть не можуть нормально налагодити водопостачання, тому деякі люди чекають тиждень, щоби помитися чи прийняти душ.

Коли у 2014 році почалася окупація Донбасу, я виступив на «Донбас Арені» і сказав кремлівським маріонеткам: «Ви ні на що не спроможні, ви терористи. Вас потрібно вигнати звідси, ви обманюєте людей. Ви ведете Донбас до загибелі». Ми розміщували по всьому регіону банери зі словами: «Щасливий Донецьк і щасливий Донбас можуть бути лише в складі єдиної України». Люди запитують, що б я сказав сьогодні тим, хто перебуває на окупованих територіях, і я повторив би те саме.

– Ви відвідували Маріуполь незадовго до повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року.  Згодом Ваш завод «Азовсталь» став останнім оплотом спротиву в місті…

– Я зустрічався з людьми з «Азовсталі» та металургійного комбінату імені Ілліча й повторював, що Маріуполь – це Україна. Коли прийшли росіяни, ніхто не зустрічав солдатів путіна з квітами. Навіть маленькі діти брали все, що потрапляло під руку – каміння, бруківку – і були готові боротися.

Після того, як Маріуполь був зруйнований, оборонці «Азовсталі» залишилися і протистояли 73 тисячам російських військових. Є легендарний командир Денис Прокопенко з позивним «Редіс». Я телефонував йому кілька разів на день і був вражений його стійкістю та мужністю. Я жодного разу не почув паніки в його голосі. Усі вони були свідомими, гідними людьми й були готові віддати життя за кожен клаптик землі. Але 20 травня 2022 року вони дістали наказ вищого командування скласти зброю. Я розмовляв із ним за 15 хвилин до того, як вони вийшли з території «Азовсталі». Я сказав: «Денисе, що я можу зробити для тебе, що я можу зробити для твоїх хлопців: «Він відповів: «Не хвилюйтеся за мене, будь ласка, подбайте про моїх людей». Він розумів, що на нього чекає полон, але не попросив жодних особистих привілеїв. Саме так з’явився проєкт «Серце Азовсталі», який підтримує оборонців Маріуполя та їхні родини. Я пообіцяв допомогти цим хлопцям і зроблю для цього все можливе.

Український солдат стоїть на зруйнованому сталеливарному заводі «Азовсталь» перед капітуляцією російським військам у Маріуполі у травні 2022 року. Фото: Дмитро Козацький/AP

– Попри це, в Україні до Вас ставилися по-різному, особливо до 2014 року. Люди ставили під сумнів Вашу відданість й казали, що Вам знадобився час, аби визначитися, на чиєму Ви боці. Що б Ви їм відповіли? 

– Я завжди був максимально щирим із людьми, державою та міжнародною спільнотою. Ми завжди намагалися діяти максимально прозоро. Можливо, людям потрібен час, щоби побачити і зрозуміти: усе, що ми робимо, спрямоване на абсолютно правильні та природні цілі. Але моїм головним бажанням завжди було, щоб Україна залишалася єдиною, вільною, демократичною та процвітаючою державою, а також стала членом Європейського Союзу. «Шахтар» грає саме там – у європейських турнірах. Ми граємо за найцивілізованішими європейськими правилами. Так само, я завжди хотів, щоб і український бізнес працював за такими правилами. Ми давно до них звикли, і вони нам подобаються.

– Якою була Ваша позиція в дні перед 24 лютого, коли повномасштабна війна здавалася неминучою? 

– Я прибув до Києва 23 лютого, щоб узяти участь у зустрічі, організованій президентом Зеленським для представників великого бізнесу. Журналіст запитав, що я робитиму, якщо завтра почнеться повномасштабне вторгнення. Я відповів: «Я залишуся в Україні, не поїду й нікуди не виїжджатиму, допомагатиму нашим військовим і армії триматися, а також допомагатиму цивільним людям виживати». І, як мені здається, я дотримав свого слова.