Його професія – керувати велетенськими гірничими машинами, а доля випала двічі ставати на захист України. Пройшовши АТО та тяжке поранення на Курщині в російсько-українській війніі, Олександр Дарчик повернувся на рідний Північний ГЗК Метінвесту.
«Кар’єр – як у дитинстві пісочниця, тільки велика»
25-річним Олександр прийшов на Північний ГЗК. Це був 2014 рік. Починав помічником машиніста екскаватора, а згодом перевчився і став самостійним робітником – машиністом екскаватора. Професія стала для нього спадковою: батько Олександра теж працював машиністом ЕКГ на іншому комбінаті.
«Мені змалку подобалась ця професія, в ній є масштаб. Кар’єр – як у дитинстві пісочниця, тільки велика, – розповідає Олександр. – Подобалась завжди техніка, велика техніка, у якої і можливості великі, і габарити гігантські».
Перша робоча зміна хлопця була нічною. Стояв вересень і темніло вже рано. Він досі згадує її з усмішкою.
«Пам’ятаю, як мене прикріпили до машиніста Юрія і сказали – йдеш за цим чоловіком. Після лазні сіли у службовий «лайнер», десь їдемо, навколо – темінь, хоч в око стрель. Де ті екскаватори, де забої – нічого неясно. Справжнє пекло новачка».
Починав чоловік на п'ятикубових машинах, згодом перейшов на більш габаритні десяти- та дванадцятикубові.
Той 2014 рік став знаковим двічі: окрім працевлаштування, Олександр зустрів свою долю – майбутню дружину. Вони познайомилися в інтернеті, а сьогодні вже виховують донечку Стефанію.
Від АТО до «таксиста на ближнє й дальнє зарубіжжя»
Ця війна для Олександра – друга. Ще у 2015 році він отримав повістку і більше року відслужив в АТО, після чого повернувся на комбінат. Повномасштабне вторгнення росії застало його знову.
«2022 року, як тільки почалась повномасштабна війна, я одразу отримав повістку, але мене не взяли, зважаючи на мої проблеми по здоров’ю, зокрема з колінами, які лишилися ще з часів АТО. Сказали, поки без тебе обійдемося, тоді ж, як пам’ятаєте, багато добровольців було.
Наступна повістка знайшла мене вже 2024 року. Вже на наявні у мене проблеми зі здоров’ям не зважали. Я був потрібний, бо країні конче потрібні були захисники. У порівнянні з повномасштабною війною АТО – легка прогулянка. Тоді ми лише познайомилися з першими екземплярами дронів, а зараз без них неможливо вести бойові дії».
Одним з позитивних моментів, розповідає Олександр, був курс БЗВП, який він проходив у Великій Британії. Говорить, акцент робили не на те, щоб заганяти бійців, а щоб справді ефективно підготувати. На додачу, під час поїздки у Великобританію, наші військові відвідали пролив Ла-Манш. Вражаюче видовище стало яскравим спогадом від поїздки.
Після підготовки Олександр одразу потрапив на курський напрямок. Служив механіком-водієм БМП-1 та БМП-2.
«Як у нас хлопці казали – робота таксистом, на ближнє і дальнє зарубіжжя. Так, там без гумору не можна. А псевдо «Удав» приклеїлося до мене само собою: хтось сказав, що такий же спокійний, от і пристало».
Він намагався сильно не зближатися з новими людьми, з побратимами, адже гіркий досвід втрат давався взнаки. Більше крутився біля техніки. Найважчим спогадом з першої війни стала відпустка у 2015 році, коли довелося особисто сповіщати дівчину загиблого побратима про його смерть – каже, що відходив від цього три дні.
Олександр застерігає від недооцінки ворога: росіяни швидко вчаться, перелаштувавши на війну всі галузі й маючи велетенський людський ресурс.
«Ворог дуже швидко вчиться у нас, і, власне, використавши методи, які принесли нам початкову перевагу на Курщині, потім адаптував їх до себе і застосував проти нас».
«Зловив» FPV-дрон і шлях додому
На Курщині 25 лютого 2025 року Олександра було поранено. Спочатку у їхню машину поцілив FPV-дрон – а загалом їх тоді летіло з пів десятка.
«Команда «десант-земля» – і ми забігли в посадку. Думали, що відлетить, а він збоку зайшов і ударив. Лікар як мене побачив, питає, скільки ти дронів зловив. Кажу, один. Такий розліт уламків, що здається, їх було кілька. Зачепило все: руку, ногу, голову, – згадує військовий. – Досі відновлююся. Функціональність пальців ще неповна, постійні головні болі. Жінка каже, я повернувся нервовим. Після АТО такого не було».
Півтора місяця шпиталів у Полтаві, потім реабілітація у кількох лікарнях Кривого Рогу. Весь цей час поруч із чоловіком була дружина – саме вона взяла на себе всю паперову тяганину, спілкування з лікарями та добилася його списання зі служби.
Життя та віра в перемогу
У лютому 2026 року Олександр нарешті повернувся додому і на рідне підприємство. Колеги зустріли тепло: запитали, чи готовий сісти за важелі 12-кубового екскаватора. Спробував – і все вийшло! Більше ніж пів року встиг попрацювати на дільниці № 1 з видобутку та навантаження гірничої маси на автомобільний транспорт.
Зараз на Ганнівському кар'єрі Північного ГЗК через зниження обсягів виробництва тимчасово не видобувають руду, тож Олександр разом із іншими колегами залучений до охорони обладнання, побутових та ремонтних справ.
Сьогодні найбільша радість для ветерана – мати в доступі воду, світло, спокій і не думати про те, що звідкись прилетить.
«Приходжу потроху до норми. І робота, і колектив, і домашня обстановка – все це дуже допомагає з цим. Чого тільки не навчився за всі ці роки на війні. Пройшов там і школу облаштування побуту, і «курси» з будівництва. І, знаєте, помітив, що я тепер просто не переношу будь-які походи на природу, всі ці розкладання багаття... Все ж кращий відпочинок, вважаю, це коли тобі доступні комфортні умови. Найбільша втома – вона ж від постійної напруги, тривалої зосередженості. Тепер, коли мені не треба переживати за техніку, хвилюватися за людей, які від тебе залежать, я по-справжньому відпочиваю. Вдома простіше».
Рука ще слухається не повністю, і вдома Олександру не все вдається зробити самотужки, але оптимізму він не втрачає. Над своїм станом вони з донечкою навіть жартують: Стефанія візьме його руку, стисне, а потім розгинає зі сміхом: «Ну ти й слабенький!».
«Зараз плани будувати не хочеться. Просто живемо, насолоджуємося кожним днем разом і вдома, – підсумовує Олександр. – Подивимося, що буде далі, і дуже чекаємо перемоги й закінчення війни».
