Генеральний директор Групи Метінвест Юрій Риженков дав інтерв’ю провідному світовому медіа Fortune. У розмові з топменеджером видання Камалом Ахмедом він розповів про кризу української металургії через російські атаки та торговельні обмеження ЄС, а також про умови для збереження галузі.
Юрій Риженков – керівник із рідкісним досвідом: він очолює компанію з багатотисячним штатом працівників в умовах війни, якій не видно кінця. Він – генеральний директор Метінвесту, найбільшого виробника сталі в Україні. Понад 8 000 працівників компанії нині служать у Силах оборони України. Заводи постійно зазнають російських атак. Сотні колег із Метінвесту загинули.
На тлі пожеж і руйнувань Риженков говорить, що нинішній етап війни – один із найважчих для компанії за весь час від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну понад чотири роки тому.
«Зараз блокада морських портів жорсткіша, ніж у 2022 році, – каже мені Риженков, який очолює Метінвест із 2013 року. – Наші підприємства неодноразово зазнавали ударів протягом останніх чотирьох із половиною років. І хоча ми відновлювали їх після кожного обстрілу, втрати все одно відчутні. З кожною такою атакою ми слабшаємо».
«Під час війни неможливо відновити все до попереднього стану. Робиш усе можливе, щоб продовжувати роботу, але навіть найкращий результат не буває ідеальним. На жаль, через масштабні російські обстріли в серпні та вересні цього року нам довелося зупинити обидва металургійні комбінати».
«Ми втратили 14 людей на наших металургійних підприємствах за ці атаки. Такою є наша реальність».
Тепер українській металургії загрожує ще одна небезпека – цього разу не зі сходу, а з боку Європейського Союзу. У липні 2026 року ЄС запровадив нові квоти на імпорт сталі, щоб захистити європейську промисловість від дешевшої продукції іноземних конкурентів. Квоту на імпорт сталі з України скоротили на 60%. За даними аналітичної компанії GMK Center, це може призвести до зменшення експорту української сталі до ЄС на 1,3 млн тонн на рік.
«Якщо порівняти квоти, виділені Україні цього року, з торішніми обсягами постачання, то скорочення становить 60%. І це за умов заблокованих портів, коли у нас буквально не залишилося жодної альтернативи», – каже Риженков.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, в ЄС усвідомили, що через блокаду портів європейський ринок став єдиним доступним для України. Тож там скасували всі обмеження на постачання української сталі, і, на мою думку, це було правильне рішення».
«А потім раптом, у першій половині цього року, для нас запровадили ці квоти, фактично прирівнявши Україну до всіх інших країн [за межами ЄС]. При цьому взагалі не врахували виняткових умов, у яких ми опинилися через проблеми з логістикою, енергопостачанням і забезпеченістю персоналом. На мою думку, за цих обставин такий підхід був надто жорстким».
Переговори тривають, і в ЄС заявили, що розуміють винятковість ситуації в Україні. Проте ці лещата – збройне вторгнення зі сходу та мита із заходу – ставлять українську металургію у вкрай небезпечне становище. У 2021–2025 роках виробництво сталі в Україні скоротилося з 21 до 7,4 млн тонн. Обсяг експорту зменшився з 22 до 6 млрд доларів, а податкові надходження до бюджету – з 3,5 млрд до 870 млн доларів.
«Без ринку, на якому можна продавати продукцію, майбутнього фактично немає, – каже Риженков. – Через постійні перебої дуже складно забезпечити економічну життєздатність металургійного бізнесу. Зазвичай, щоб такий бізнес був прибутковим навіть за нормальних умов, потрібно завантажувати виробничі потужності щонайменше на 90% і мати ринки збуту, розраховані на довгострокову співпрацю. За нинішніх обставин це просто неможливо».
Я запитую, чи не стаємо ми свідками кінця виробництва сталі в Україні.
«Якщо нічого не робити, це майже неминуче, – відповідає він. – Дуже важко втриматися, якщо Україні не дадуть повноцінно працювати на європейському ринку, а обставини водночас унеможливлять будь-які значні інвестиції».
Риженков походить із родини, кілька поколінь якої пов’язані з металургією. Його бабуся працювала інженеркою-хімікинею на вугільному підприємстві, тісно пов’язаному з металургійним виробництвом, а мати, батько та дядько працюють у цій галузі. Ця сімейна історія надає йому рішучості продовжувати роботу попри втрати й постійну загрозу нових атак.
«Чесно кажучи, ми не маємо іншого вибору, правда? – каже він мені. – Хоча ні, звісно, можна грюкнути дверима й піти. Але в нас працюють понад 35 000 людей, які мають сім’ї. Ще 8 500 наших працівників служать у Збройних силах України й теж розраховують на нас. Тож навіщо грюкати дверима, якщо ще можна спробувати щось зробити, щоб продовжувати працювати? Я просто не бачу сенсу так робити».
