Генеральний директор Групи Метінвест Юрій Риженков дав відеоінтерв’ю Якопо Деттоні, головному редактору аналітичної платформи fDi Intelligence, що входить до медіагрупи Financial Times. У розмові – про останні російські атаки та їхній вплив на роботу підприємств, майбутнє української металургії, умови для відновлення промисловості, відносини з ЄС та міжнародні проєкти Метінвесту.
У fDi Intelligence зазначають, що Метінвест «уособлює опір України російському вторгненню». Від початку повномасштабної війни компанія продовжувала працювати, а після втрати близько половини металургійних потужностей через окупацію Маріуполя та руйнування Азовсталі й ММК імені Ілліча переорієнтувала виробництво на інші підприємства.
Остання хвиля російських атак стала новим випробуванням: балістичні ракети влучили в Запоріжсталь і Каметсталь, забравши життя працівників і пошкодивши обладнання.
Атаки та робота підприємств
– Юрію, як керівник компанії, як ви долаєте наслідки хвилі атак, унаслідок яких загинули 13 людей, 40 поранено, а ваші металургійні підприємства Запоріжсталь і Каметсталь зупинилися?
– На жаль, ми спостерігаємо такі атаки вже багато років. Перші російські обстріли ми пережили на Азовсталі в Маріуполі, у 2014–2015 роках, коли почалися бойові дії на Донбасі. Тоді наші підприємства вперше зазнали військових ударів, і ми втратили працівників.
З 2022 року це стало для нас майже повсякденною реальністю. Зараз ми говоримо про останні атаки на наші підприємства в Запоріжжі та Кам’янському, але протягом останніх чотирьох із половиною років по них били неодноразово. Запоріжсталь обстрілювали практично щороку. Були удари й по наших гірничо-видобувних комбінатах у Кривому Розі, де внаслідок однієї з атак загинуло понад 11 людей. І щоразу ми докладали максимум зусиль, щоб відновити роботу, видобуток руди й виробництво сталі.
На жаль, останні атаки були значно масштабнішими за те, що ми бачили протягом попередніх чотирьох із половиною років. Зараз ми все ще розбираємо завали та оцінюємо ситуацію, щоб зрозуміти, як безпечно відновити роботу підприємств – і для наших працівників, і для міст, де вони розташовані.
– Тобто всі ваші металургійні потужності зупинилися?
– Після масштабних атак, як ті, які ми пережили протягом останніх двох місяців, завод фактично зупиняється. Якщо зникає електроенергія або пошкоджена критична інфраструктура, підприємство потрібно зупинити, щоб уникнути екологічної чи техногенної катастрофи й не допустити ще більших пошкоджень, ніж завдав ракетний удар. Тому, навіть якщо пошкоджено не все обладнання, маємо зупинити підприємство, доки не оцінимо масштаби руйнувань і безпечність відновлення роботи.
– Останні атаки росіян також пошкодили металургійний комбінат ArcelorMittal у Кривому Розі. Яка зараз ситуація в українській металургії загалом? Чи може найближчим часом виробництво впасти практично до нуля?
– Так, якщо дивитися на ситуацію зараз: усі три основні виробники сталі в Україні нещодавно зазнали ударів. Це ArcelorMittal, «Інтерпайп» і Метінвест, і удари по всіх них були досить серйозними, щоб зупинити виробництво.
Як говорять наші колеги з ArcelorMittal, за нинішньої безпекової ситуації вони не бачать можливості відновити виробництво. Принаймні такий сигнал ми від них отримуємо.
Як я вже сказав, ми, як, імовірно, й «Інтерпайп», оцінюємо ситуацію на наших підприємствах, щоб зрозуміти, що можна зробити для відновлення роботи. Але зараз ситуація залишається дуже невизначеною, і фактично вся українська металургія зараз не працює.
Умови для виживання промисловості
– Як ці атаки можуть вплинути на металургію та інші провідні галузі української економіки?
– До війни металургійна галузь забезпечувала майже 10% ВВП України та третину українського експорту. Звісно, після втрати частини металургійних потужностей на Донбасі, а згодом, у 2022 році в Маріуполі, ці показники значно зменшилися. Але навіть після цього галузь забезпечувала понад 7% ВВП і більш ніж 20% українського експорту.
Тобто це дуже важлива частина української економіки. У минулому внесок металургії був навіть більшим, ніж внесок сільського господарства. За останніми даними, металургія давала економіці приблизно стільки ж, скільки й сільське господарство. Тому вплив дуже значний – і на українську економіку загалом, і на робочі місця в Україні.
– Чи це якось змінює перспективи ведення війни для обох сторін?
– У війні воює не промисловість. Зрештою, воює армія. І, звичайно, удар по промисловості та економіці не означає, що армія одразу відчує його наслідки.
Тому надзвичайно важливе завдання для українського уряду, президента та наших союзників у Європі й Сполучених Штатах – знайти способи посилювати воєнні зусилля, попри шкоду, завдану економіці.
– Чи оцінювали ви загальний обсяг збитків і чи маєте реалістичний план відновлення хоча б частини пошкодженого виробництва?
– Ми ще не проводили загальної оцінки. Як я вже сказав, зараз ми розбираємо завали та оцінюємо пошкодження інфраструктури й виробничих об’єктів. І це не перший випадок за час російського вторгнення, коли по нашим підприємствам завдають ударів, тому точнішу оцінку ми зможемо зробити після завершення війни. Тоді й можна буде говорити про вартість відновлення після пошкоджень.
Якщо говорити про те, чи можна відновити металургійну галузь, то, звісно, відбудувати можна все. У цьому немає сумнівів. Але щоб українська металургія могла відновитися після війни, нам потрібно розуміти, чи є ми частиною ширшого європейського ринку.
Останнім часом ми бачимо багато кроків з боку Євросоюзу та Єврокомісії, які змушують нас сумніватися, чи варто взагалі інвестувати в українську металургію. Один із прикладів – квоти, запроваджені для української сталі в ЄС. Хоча наші домовленості з Євросоюзом, зокрема угода про асоціацію та інші угоди останніх років, фактично передбачали вільний доступ до європейського ринку. І попри те, що протягом останніх кількох років Україна експортувала до ЄС значно менше сталі, ніж раніше, наші квоти на постачання сталі до ЄС скоротили на понад 50%.
На мою думку, це дуже дивний крок. Якщо ви хочете підтримати країну, краще дати можливість її промисловості працювати й сплачувати податки. Ці кошти посилюватимуть обороноздатність і економіку країни. Це ефективніше, ніж гранти чи пільгові кредити. Сподіваюся, наші посадовці разом із європейськими колегами зможуть переглянути цю ситуацію та виправити її.
– Що б ви хотіли сказати політикам у Брюсселі?
– Я б сказав так: ми перебуваємо в розпалі війни. Щодня живемо під постійними обстрілами. Якщо ви не дасте нам надії, тоді немає сенсу в існуванні промисловості та її відновленні. Це знищить одну з важливих опор української економіки. А отже, Україна буде значно слабшою, коли стане частиною європейської економіки, що, своєю чергою, послабить і саму Європу.
Значно кращий підхід – подивитися, як українська економіка, зокрема металургія, може стати частиною спільного європейського ринку та європейської економіки і зробити її сильнішою, а не слабшою.
Я також вважаю, що зараз людям у Брюсселі дуже важливо розуміти, за яких обставин ми працюємо. Ми змушені працювати в умовах постійних перебоїв у логістиці та дефіциту персоналу. Багато людей виїхало з країни. Понад 8,5 тисяч наших працівників мобілізували до армії. У нас нестабільне енергопостачання і дуже високі витрати на енергію.
Тому певною мірою несправедливо й неправильно розглядати, наприклад, українську металургію так само, як металургію інших країн, що постачають продукцію до ЄС. У нас ситуація, яка потребує особливого підходу, більшого розуміння і, можливо, певних інструментів, які дадуть нам змогу вижити зараз, а в майбутньому повернутися до інвестицій і зростання.
– До початку війни в Метінвесті працювало близько 100 тисяч людей. У 2025 році їхня кількість скоротилася приблизно до 30 тисяч. Які зараз перспективи для цих людей, коли виробництво впало майже до нуля?
– Фактично на наших підприємствах задіяно близько 35 тисяч активних працівників. Майже 8,5 тисяч із них зараз служать у Силах оборони України, але залишаються працівниками компанії.
Наше головне завдання зараз – зберегти цей колектив і зрозуміти, як утримати людей, щоб у майбутньому ми могли відновити роботу підприємств і повернутися до нормального виробництва.
– Наскільки це важливо для таких міст, як Запоріжжя, де місцева економіка фактично побудована навколо металургійного підприємства?
– Про більшість українських міст, де є металургійна промисловість, можна сказати, що саме місто свого часу сформувалося навколо цієї галузі. Це стосується і Запоріжжя, де Запоріжсталь – найбільший роботодавець у металургії, хоча в місті працюють і інші металургійні компанії. У Кам’янському наш інший металургійний комбінат також є головним працедавцем міста. А в Кривому Розі основну зайнятість забезпечують ArcelorMittal Кривий Ріг і гірничо-збагачувальні комбінати Метінвесту.
Тож якщо зупинити металургійні підприємства, економіка цих міст значною мірою теж зупиниться.
– Як ви переглядаєте міжнародну стратегію з огляду на нинішню ситуацію в Україні? Ви ставите міжнародні проєкти на паузу чи намагаєтеся зменшувати ризики там, де це можливо?
– Усі наші міжнародні проєкти пов’язані з українським виробництвом і українськими ресурсами, і ми сподіваємося, що так буде й надалі.
Ця війна зрештою завершиться, і ми повернемося до зростання та розвитку нових бізнесів. Тому ми продовжуємо аналізувати можливості в Європі, а також в інших регіонах поблизу України – в Середземномор’ї та Чорноморському регіоні. Дивимося, що можемо зробити, щоб зміцнити нашу модель постачання.
Зараз наші прокатні підприємства в Європі та Великій Британії працюють автономно. Водночас ми вже маємо плани й робимо кроки, щоб відновити вертикальну інтеграцію з українськими підприємствами та повернутися до попередньої моделі.
Якщо коротко, ми залишаємося дуже активними. Ми вважаємо, що Європа, а також Середземноморський і Чорноморський регіони – наші головні ринки. Ми хочемо й надалі бути присутніми на цих ринках і відкриті до нових можливостей.
