– Як і де вас застала війна?
– Мій будинок знаходиться в приватному секторі Дніпра, на виїзді з міста. Оскільки я живу неподалік залізниці, то вже звик до гучних звуків. Перших вибухів я не чув і продовжував спати. А ось дружина з дитиною відразу ж прокинулися, але не наважувалися мене будити, бо ніхто не міг повірити, що це справді війна. Коли все стало зрозуміло, перше, що потрібно було зробити, – це ухвалити рішення вивозити сім'ю з міста чи залишатися вдома. Дружина категорично не готова була їхати без мене, тому знайшли компроміс: домовившись, що якщо російські війська наблизяться хоча б менш ніж за 70 км до нашого будинку, ми відразу ж збираємо речі та їдемо. Пізніше мені зателефонував друг, ми порадилися й вирішили згрупуватись. Забрали батьків, запаслися медикаментами, продуктами, заправили повний бак бензину та залишилися жити в нас у будинку – на два з половиною місяці.
– Як минули перші дні? Чи було «заціпеніння» і як вийшли з цього та почали діяти?
– Як і всі, ми перші два-три дні сиділи в соцмережах, вишукуючи будь-яку інформацію. Тут я засвоїв для себе перший урок: ставитися до новин дуже вибірково, читати інформацію лише з перевірених джерел чи каналів, яким довіряєш. У перші дні було багато дезінформації, «спливли» фахівці та блогери, які лише нагнітали ситуацію. За кілька днів ми сіли за стіл у будинку, і я запропонував перевести 1000 гривень, які платили за вакцинацію, на потреби армії. У ті дні одразу ж відкрили таку можливість перерахування через фонд «Повернися живим», чим ми й скористалися. Звісно ж, усі погодилися та переказали все, що було, під нуль. Те саме я закликав робити своїх знайомих, запостив детальну інструкцію в інстаграмі. Активніші кроки допомоги розпочалися, коли на фронт почали йти вже знайомі люди.
– Як багато знайомих у вас зараз на фронті та які є потреби?
– Близьких – троє, в різних частинах фронту. Двоє з них на гарячих позиціях, один – у режимі очікування відправлення на бойові позиції. До того ж один із них пішов воювати добровольцем, повернувшись із безпечної Польщі. Він був членом команди зі страйкболу, і так сталося, що всією командою вони й пішли воювати. З цього моменту розпочалася моя активніша позиція. Обговорив з ним, що необхідно докупити з амуніції, крім того, що їм видали в частині. Згодом додавалися запити від інших людей. Коли хлопці вже мають бойовий досвід, побувавши на фронті на 1-2 лінії оборони, що часто за лічені хвилини стає «нульовим кордоном», їх запити стають конкретнішими: розгрузки, плитоноски, тепловізори, берці, тактичні костюми, рації. Дістати військове спорядження було складно, тому що в перші ж дні, поки люди в паніці бігли за продуктами, обізнані люди скупили у військторгах практично все. Тому насилу знаходили необхідні речі.
– Як ви вважаєте, що ефективніше – допомагати конкретно людям чи жертвувати гроші фондам?
– Думаю, головне – допомагати. І кожен обирає, що ближче йому. Я перераховую гроші й у фонди теж, бо вважаю, що через них легше закрити великі потреби – дрони чи автомобілі. Особисто я вже маю певний список тих, із ким я працюю та кому довіряю. Наприклад, той самий фонд «Повернися живим», що був на слуху ще з 2014 року. Також мені подобається діяльність фронтмена гурту «Без обмежень», організація «Леви на джипі» та блогер Євген Карась. Це ті фонди й лідери думок, з якими мені комфортно мати справу. Вони завжди збирають на конкретні потреби та до копійки офіційно звітують за витрачені гроші.
– Крім допомоги військовим, ви допомагали людям евакуюватися з Маріуполя.
– Метінвест Холдинг організував програму допомоги переселенцям серед співробітників. Сенс був у тому, що охочі допомогти могли прийняти колег, які стали біженцями. У нас була вільна житлова площа, тож я вирішив взяти участь у програмі допомоги. Першою розмістили колегу з Маріуполя з 3-річним сином. Спочатку вона не планувала їхати з міста, бо думала, як і всі ми, що війна швидко закінчиться. У перші дні, коли почалися обстріли, вони з дитиною пішли до підвалу, прихопивши з собою невеликий пакет їжі та мінімальний запас речей. І вирвалися з підвалу лише 21 березня. Потім я дізнався, що вони ледве виживали. Декілька діб, перебуваючи під обстрілами, ділили з 20 людьми 2-літрову пляшку води та деякі запаси продуктів. Коли «склався» сусідній будинок, заваливши підвал, вони вирішили вириватися з Маріуполя за всяку ціну. Зібралися з родичами та двома машинами поїхали через Пологи. У полі потрапили під обстріли градами й лише дивом урятувалися. Якоїсь миті вона вийшла на зв'язок, і я поїхав забирати її на кордоні з Запоріжжям. Ось так під звуки вибухів доїхали до мене додому – лікуватися, відпочивати й витрушувати уламки від зруйнованих будинків із дорожніх сумок.
– Як відреагувала дружина на те, що ви наражаєтеся на таку небезпеку?
– Зробила бутерброди в дорогу, попросила бути на зв'язку. Ми обоє хотіли допомагати.
– Пізніше ви розселили ще шістьох людей у Дніпрі.
– Так, через деякий час ми організували переїзд Іри до Німеччини, що також потребувало деяких організаційних зусиль. Згодом до мене звернулася ще одна сім'я з шести осіб та чотирилапим другом. Також їх зустрів, надав житло, допоміг з організацією медичної допомоги, оскільки деякі члени сім'ї мали переломи. Поки вони приходили до тями й лікувалися, ми трохи полагодили їхню машину, допомогли з продуктами, медикаментами. Якщо є можливість, потрібно допомагати. Особливо людям, які пережили стільки жахів. Коли вони вийшли з машини та почули звуки з полігону на краю нашого міста, то машинально присіли на землю й закрили вуха. На жаль, тепер у кожного з нас є своя історія страху. Боюся, що кожному знадобиться допомога психолога після пережитого. Наприклад, я раніше й не помічав, скільки в навколишньому світі та природі звуків, схожих на вибухи.
– З чого розпочати волонтерство, якщо людина хоче допомогти?
– Можу сказати, що собі виділив три види допомоги. Фізична – плести сітки, розвантажувати гуманітарку, сортувати. Організаційна – розселяти людей, організувати транспорт, допомогти з волонтерськими організаціями. І фінансова – допомогти конкретній людині чи фонду. Залежно від ситуації, допомагаю потроху в усіх трьох напрямках. Визначтеся, кому ви довіряєте, та допомагайте.
– Як ви знаходите мотивацію продовжувати допомагати?
– Для себе визначив правило: втомився – припини читати новини. Займися дитиною, своєю родиною, спортом. У перші дні я цілодобово сидів у телеграм-каналах. Дуже вдячний моїй дружині, що вона змусила відкласти телефон і піти прибирати в себе на столі – зайнятися чимось повсякденним, але корисним, щоб відвернути думки. Важливо зупинятися та контролювати свій психоемоційний стан, фіксувати, що є тригером та виводить із рівноваги. І працювати з цим, щоб бути в ментальному здоров'ї. Також щодня ставте собі питання: що я сьогодні зробив для того, щоб допомогти? І це навіть не питання грошей, а більше усвідомлення своєї корисності. Не можете давати гроші – заробляйте, сплачуйте податки, ламайте сайти, блокуйте канали. Як мінімум, поставте дизлайк пропаганді. Моя найбільша мотивація – це усвідомлення того, що для того, щоб ми могли жити відносно спокійно, на фронті платять велику ціну.
– Наскільки ви переконані зараз у перемозі?
– З перших днів у мене в будинку були заготівлі для коктейлю Молотова. Кілька тижнів тому я здав пляшки на скло – гадаю, в цьому і є моя відповідь, наскільки я довіряю ЗСУ. Я не впевнений, що війна закінчиться сьогодні-завтра. На жаль, з такою країною-сусідом ми знаходимось у зоні ризику завжди. Безпечних місць в Україні зараз немає, бо ракети некеровані та літають скрізь. Але тут є мої рідні, близькі, друзі та мій дім. Я знаю, як максимально довго ми можемо бути у відносній безпеці, і зараз нам залишається лише допомагати та наближати перемогу зі свого боку на будь-якому фронті – волонтерському, інформаційному, професійному. Варто працювати та сплачувати податки, адже це також важлива допомога економіці. Війна не скінчилася! Не треба обмежувати навіть найменші суми у 20, 40 гривень, бо з малого складається велике і все йде на допомогу.